Український журнал - 12/2008
Рецензії та анотації
(Скачати весь номер: 12/2008 [PDF, 2.5 Mb])
Друге дитинство Романа Скиби
Роман Скиба.
П’ятизнак, або Життя і нежить. Поезія,
Львів: Апріорі, Київ, Маузер, 2008, 292 с.
Роман Скиба.
Кожному по скибці.Художник Ольга Кваша,
Львів, Апріорі, 2007, 40 с.
Роман Скиба.
Кольоровинки.
Художник Світлана Горобенко,
Київ, Грані-Т, 2008, 48 с.
Органічно наївна евристичність мислення; нарочито зримі – візуальні – парадоксальні образи; наголошено „пісенна“ ритмомелодика; добре продумана евфонія, яка виключає надміру складні для вимови конструкції, і водночас активно містить елементи звуконаслідувань; текст зазвичай побудований на одній ключовій гіперметафорі, а всі інші присутні в ньому метафори лише „розгалужують“, доповнюють чи „огранюють“ її; напрочуд щедра і активно „світла“ колористика; майже неодмінно присутній не лише „внутрішній“ – ліричний, а й зовнішній – „подієвий“ сюжет, який дає змогу „переказати“ текст „своїми словами“; і сюжет, і образна система, й евфонія „зосереджені“ на досягненні ключового концептуального ефекту – подивувати…
Усе це – неодмінні риси добротної поезії для дітей. А водночас усе це – не менш неодмінні риси „дорослої“ пое зії Романа Скиби, від оприявненої вже майже два десятиліття тому найпершої збірки „Мене назовуть листопадом“ з її дитинно вражаючим „я живу в телефонній буді, інколи мені дзвонять…“ – і до найновішого томика „зібрано-вибраного“ „П’ятизнак, або Життя і нежить“, який перипетіями концептів урешті-решт приводить читача до такої ж по-дитячому парадоксальної „серветкової лірики“ з її захоплююче наївним перетворенням міфу про Одіссеяна казку про Скибу.
…Ось лише справа в тому, що насправді всі ми, хто давно й безнадійно вражений Романовою поезією, всі, хто з дитинною радістю „дзвонять, і питають, що далі буде, і чому листопад на скронях“, – чудово розуміємо, що це… пастка. Що хоча, починаючи від збірки „Тінь сови“ (1995), Романів вірш набув трохи більшої „мускулистості“, а від „Зорі Аркади“ (1997) – трохи виразнішої міфологічності, та за великим рахунком він – не мінявся. Він вражаюче, катастрофічно, безпросвітно „застиглий“! Перше зібрано-вибране „Хвороба росту“ (1998) – це був органічний підсумок поетики такого штибу, який сповідує Скиба; далі продовжувати в тому ж дусі – це тупик; далі такий Скиба все одно залишається кайфовим, але – не має розвитку. Такий Скиба вичерпався – і друге зібрано-вибране „П’ятизнак, або Життя і нежить“ (2008) переконливо це доводить. Фактично, ця книжка – повне представлення вже класичного явища сучасного українського літературного процесу, зорієнтоване насамперед на нових читачів, які за ці десять років „підросли“. Але ж далі мусить постати новий Скиба – радикально інший, – якщо він прагне й далі залишатися цікавим своєму читачеві… Чи здатен на це Роман?
Виявляється, здатен!
І при цьому маємо вражаючий парадокс: Роман Скиба умудрився радикально змінитися, хоча насправді його поетика жодних суттєвих змін не зазнала. Усі перелічені на початку риси їй і далі повною мірою притаманні…
Виявляється, часом для того, щоби радикально змінитися, достатньо просто змінити амплуа. Саме це й зробив наш поет у своїх нових збірках „Кожному по скибці“ (2007) і „Кольоровинки“ (2008) – він став повноцінним дитячим поетом. Кайфовим, соковитим, вражаючим, концептуалістичним дитячим поетом! Скиба знову геній, усе гаразд, усе так, як і має бути…
Плаче свинка у калюжі,
Бо до неї всі байдужі……
Бо чомусь ніхто на світі
Не дарує свинкам квіти, –
Такі тексти чудово сприймають не лише діти, але й традиційні Скибині „дорослі“ читачі. Запорукою їхнього успіху є те, що поет хвацько „переносить“ на дитячу лірику образотворчі, стилістичні й евфонічні прийоми, а також метафорику, притаманну його „дорослим“ текстам. Відтак це дає підстави говорити про нове слово в українській дитячій поезії – а водночас і про відкриття „другого дихання“прекрасного поета Романа Скиби.
Іван Андрусяк, Київ
По кулько поезію отдають?
Мідянка П.
Ярмінок: Збірка поезій, (Серія „Зона Овідія“),
Київ, Факт, 2008, 128 с.
Про „Ярмінок“ я почув від Петра Мідянки за погаром файного закарпатського вина в нього вдома, у Широкому Лузі, коли збірка лиш планувалася і ще тільки починалась укладатися. Згодом на прохання поета переглядав зверстані тексти майбутньої книжки (і все ж один коректурний ляп пропустив – з ким не буває).
Що вразило тоді – так це симбіоз старих текстів з новими. Хоча й існувала об’єктивна причина для такого альянсу – майже половина збірок П. Мідянки видавалися в Ужгороді, де переважно й осідала без перевидань, „Срібний прімаш“ – поетичну збірку вибраного, видану в Івано-Франківську чотири роки тому, здається, розкупили поціновувачі вишуканої поезії вже досить давно.
Але дивним є вибір структури книги: для тих, хто не дуже орієнтується в творчості поета, варто було б точніше вказати, які з тридцяти чотирьох перших текстів книжки, раніше друкованих, до якої збірки належать (перші чотири – до „Фараметликів“, наступні одинадцять – до „Осередку“), та відділити нові вірші (яких значно більше – сімдесят сім) від старих. Та це лиш формальні дрібниці, що не впливають на сприйняття поезії Мідянки, не руйнують створеного ним цілісного космогонічного світу Закарпаття.
Автор „Ярмінку“ осмислює Срібну Землю через складну метафорику, магічні шари лексикографії, історико-культурні візії. Рідний край у поета, крізь фільтри поетичних слів, постає новим, ще досі незнаним. Саме поняття рідний край, особливо в радянські часи, стало просто словосполученням, значення якого загубилося від надужиття. Із поняттям рідний край асоціювалася мертвизна якихось офіційних звітів, котрі лише з натяжкою можна було назвати творчими, санкціонованої дози фольклору, такого собі розважального елементу імперських ігрищ, офіціозу шкільних підручників, в яких ні поезія, ні той самий фольк, ні супровідні статті не дихали ані життям, ані любов’ю, ані навіть власне поезією. Але завдання поета якраз у цьому – повертати словам їхні справжні значення. У поезії Мідянки саме поняття рідного краю, „малої батьківщини“, котра насправді Велика, очищається від нашарувань банальних, змертвілих значень, народницьких кліше і поверхневого пафосу. Мідянка творить свій (наш) світ, підносячи до висоти міфу деталі сільського побуту („біля колиб пастуша тепла грань…“), медитуючи на архаїзми і діалектизми, виводячи із небуття імена священиків і вчителів, художників і поетів – закарпатців, русинів, мараморощан. В його рядках оживає дзвінкий фаянс, із якого старенькі вчительки п’ють чай, почепивши на носа окуляри, час від часувідкладаючи книжку на стіл, вкритий пожовклими від часу гаптованими серветками, лунають над горами ті дзвони, які відпроваджують священиків, постають перед внутрішнім зором рукописи поетів і малювання – в дерев’яних церквах, зведених на схилах, химерний перепліт з мадярсько-румунської екзотики в русинських (українських) говірках. Багато хто із закарпатських поетів писав про свій край і раніше, але ніхто досі не спромігся на те, аби показати нам цю землю такою очудненою, такою загадково-своєю – і від того, нарешті, рідною. Він називаєсебе Петрос Карпаторос – теж очуднено, начебто відсторонено. Але його Закарпаття, при всій своїй позірній екзотиці, не є ізольованим, навпаки – чи не вперше воно органічно вписується у строкату мапу Східної Європи і Європи взагалі. Ми стаємо цікавими світові, тому що стали цікавими собі… Творча інтуїція Мідянки безпомильна: він потрафив зробити маргінес центром, і так відновити рівновагу світобудови.
В Невицькому – муровані хижі
Неподалік орсацької межі,
Грозна обвили стовпчики веранди.
Останні любощі Панонії. Краса.
Густоблакитні чисті небеса,
У двориках – рожеві олеандри.
(„В долині Унґ літ двадцять п’ять тому…“)
Але природа, якою унікальною вона б не була – тільки трамплін у його творах до роздумів над духовним світом людей, нашими внутрішніми проблемами. Не даремно ж Петро Мідянка для своєї книжки знайшов таку старовинну назву – ярмінок, тобто ярмарок: стосунків, духовних потреб. Аналіз поезії Мідянки – справа досить складна і потребує певних студій, так само, як і прочитання його текстів буде не всякому під силу. Але те, що вишукані, елітарно-інтелектуальні вірші збагатятьдуховний світ читача – це безсумнівно. Читайте, насолоджуйтеся якісною поезією – вона не так вже й часто виходить у світ, щоб без торгів віддатися справжнім цінителям прекрасного!
Vik Коврей, Ужгород
