Український журнал - 11/2008

Андрій-Роман Шептицький: „Колишні землевласники-аристократи схожі з українською меншиною“

   Спілкувався: Ростислав Крамар, Варшава

   Про те, що в Польщі проживають прямі нащадки древнього руського роду Шептицьких в Україні знають. Значно менше відомий той факт, що тільки у Варшаві є десятеро родичів графа, Митрополита УГКЦ АндреяРомана Шептицького, які успадкували аристократичне прізвище предків. Ще більше у Польщі тих його кревних, котрі мають інші прізвища Варшавські Шептицькі – нащадки двох рідних братів Митрополита – Леона та Олександра. Одного з правнуків Леона назвали свого часу на честь славетного представника роду – Андреєм-Романом. І не помилися. У політологу, викладачу Варшавського університету, нащадка Шептицьких можна впізнати навіть без спеціальної підказки. Вельми високого зросту, з буйною чуприною та характерними „австро-угорськими“ бакенбардами, він неначе зійшов зі старої фотографії. Втім, цей „ретро-образ“ – тільки ілюзія. Сучасний Андрій-Роман Шептицький, як і його відомий двоюрідний прадід, людина широких світоглядних горизонтів.

Андрію, ким вважають себе варшавські Шептицькі – поляками, українцями?Однозначної відповіді на це запитання немає. Вважається, що Шептицькі – це руський рід, який сполонізувався у вісімнадцятому сторіччі. Інша справа – свідомий вибір Митрополита Андрея та отця Климентія Шептицьких, які постановили повернутися до традиції предків як у віровизнанні, так і в національності. Та в цілому питання національної приналежності не творили і не творять якихось ліній поділу всередині роду Шептицьких. Згадаймо, що троє рідних братів митрополита Андрея вважали себе поляками, один із них – Станіслав, генерал, у 1923 р. був міністром оборони в уряді правих сил. Попри те, що рідні брати вважали себе представниками різних народів, вони вміли знаходити спільну мову, а розбіжності в політичних поглядах не впливали якимось фундаментальним чином на їхні родинні стосунки.

Як сталося, що ти відкрив у собі ту другу, українську, половину своєї ідентичності?

Наша родина, принаймні частина з нас, має близькі контакти з греко-католицькою церквою, тож таким чином підтримується зв’язок з українським середовищем у Польщі та безпосередньо з Україною. У 1990-і, після падіння „залізної завіси“, я мандрував краєм предків разом зі своїми двоюрідними братами. Важливу роль у зацікавленні прадідівським сторонами відіграла моя мати, саме я був тим представником молодої генерації роду Шептицьких, який подорожував українськими теренами найчастіше. Втім, спочатку моє заці- кавлення Україною мало здебільшого родинно-туристичний характер. Усе кардинально змінилося під час Помаранчевої революції, коли я був учасником польської групи міжнародних спостерігачів за президентськими виборами. Серед поляків, які вибралися тоді в Україну, було чимало вельми цікавих людей – політики, члени неурядових організацій, журналісти. Та були й представники української національної меншини з Польщі. Саме у цьому різнорідному товаристві я зрозумів, що світоглядно найближчою мені була група українців. Люди, які поїхали тоді в Україну спостерігати за виборами, мали різну мотивацію. Для одних це була цікава пригода, для інших – підтримка демократії. Українці ж їхали відстоювати Україну. Саме після цього нового для мене досвіду я почав регулярно бувати в українських середовищах у Польщі, зайнявся вивченням мови. Зрештою, зі своєю дружиною, Анною, ми познайомилися саме під час поїздки на Харківщину, де спостерігали за виборами президента країни. Анна – представниця того покоління українців Польщі, чиї батьки були переселені на північний захід країни під час акції „Вісла“.

Що ти як прямий нащадок відомого в Україні роду відчуваєш, приїжджаючи на землю предків?

Мене дуже тягне в Україну, причому не тільки до Львова чи Києва. Минулого року я був на Сумщині. Здавалося б, провінція, та якщо порівняти з білоруською Гомельщиною, звідки я саме повернувся (спостерігав за парламентськими виборами), то це зовсім інший світ. Багато поляків цікавляться Україною передусім крізь призму історії. Я нею також цікавлюся, та я ніколи не їхав в Україну, аби перш за все шукати слідів польськості. Крім того, для мене це держава, яка закінчується не на Збручі, як для декого в Польщі, а значно далі на сході. Сентиментальність щодо минулого мене дратує. У своєму ставленні до України стараюся не обмежуватися галицько-історичними вимірами. Так, мої предки жили в Галичині та, скажімо, Митрополит Андрей вже сто років тому дивився у бік Великої України, ще в ті часи він мислив про цю країну значно ширшими категоріями.

З якими реакціями тобі доводилося зустрічатися в Україні, коли називав своє ім’я та прізвище?

Перші кілька років мене веселило те, коли люди робили великі очі, почувши, як мене звуть. Та згодом це почало втомлювати. Річ у тім, що я пов’язаний із Україною не тільки сентиментальними моментами, але й професійними. У професійній діяльності мені б хотілося, щоби прізвище Шептицький належало не тільки моїм відомим предкам, але й мені. Якось у Києві я познайомився із канадським журналістом Степаном Бандерою – онуком того самого Бандери. І в його, і в моїй ситуації буває так, що нерідко співрозмовники більше зосереджуються на наших предках, аніж на нас самих. Та щастя в „нещасті“ полягає в тому, що досить виїхати за межі Галичини, як ажіотаж навколо мого прізвища помітно зменшується.

Якою мірою ти інтегрований у середовище польської аристократії?

Таке середовище існує, я досить органічно, завдяки своїй родині, у нього ввійшов. Як на мене, „билі зємянє“ (колишні землевласники-аристократи) за деякими ознаками схожі з українською меншиною Польщі. Обидві групи не вельми численній розпорошені країною, в обидвох помітні тенденції вберегти себе від зникнення. Я знаю багатодітні аристократичні сім’ї, де ніхто з дітей не одружився поза своїм середовищем. Тобто котрась Потоцька чи Чарторийська ніколи не стане Ковальською, або принаймні вийде заміж за німецького чи австрійського „Потоцького“. Так, як українці з різних куточків країни з’їжджаються на фестивалі культури, члени аристократичних родин збираються звідусіль на свої заходи. Якось мені трапилося їхати з Варшави до Кракова, аби провести там тільки одну ніч на балі. Втім, усе залежить від життєвих пріоритетів конкретної сім’ї. Є такі польські аристократичні родини, де питання їхнього походження нині немає ніякого значення. А продов жуючи аналогії між аристократичним та національно-меншинним середовищами, зазначу, що як одні, так і другі творять установи, котрі допомагають їм зберігати свою життєздатність. Серед організацій „билих зємян“ варто згадати Орден кавалерів Святого Іоанна („Мальтійський Орден“). Я не належу до цієї організації, та кілька моїх дядьків і кузенів є її членами. Раз у два-три роки „Мальтійський Орден“ організовує бал (останнім часом – у Королівському палаці), куди запрошують від 500 до 1000 представників аристократичних родів із Польщі та інших європейських держав.

У тебе підростає синок, названий Яном-Климентієм на честь іншого славетного Шептицького – отця-ігумена. Як гадаєш, яке середовище буде органічним для нього?

Це буде його вибір, та мені хотілося б, аби він нормально почувався як серед української спільноти, так і серед нащадків аристократичних польських, а зокрема і польсько-українських родів.