УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 11/2008

Інакшість Житомира. Місто, в якому я вибрала байдужість

(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])

  

   Текст: Малґожата Сендзіковська, Варшава

 

   У Житомир мене привело бажання пізнати Україну, для більшості поляків невідому. Як виявилося, незнану й для мене, хоча перед поїздкою в це місто мені здавалося, що я з головою занурена в українську проблематику. Відповідна спеціалізація в університеті, знайомі та друзі, прекрасна музика: останніми роками все це закрутилося навколо одного слова – Україна. Проте в Житомирі я збагнула, що навіть місяць-другий провівши у Львові чи Дрогобичі, нема підстав твердити, що знаєш нашого стратегічного сусіда...

 

 

   „Житомир – місто в Центральній Україні, налічує понад 300 тис. мешканців“... З інформації в путівниках вимальовується місто, яких багато: ріка, два костьоли, церква, руїни замку, кілька пам’ятників. Знайома завдяки подорожам із українськими реаліями, я була готова до будь-яких обставин. Так мені тоді здавалося. Та ледь ступивши ногою на житомирську землю, відразу відчула інакшість цього місця – починаючи від безперервних сигналів автомобілів, тролейбусів, що розвалювалися, і закінчуючи зграями безпритульних собак. Все мене шокувало. Несподівано з’ясувалося, що я не можу порозумітися з мешканцями Житомира, бо з огляду на історичні обставини вони розмовляли суржиком, але очевидно цій мішанині українських і російських слів був притаманний певний код, проникнути в який мені не вдалося. Принаймні, не впродовж трьох проведених мною там тижнів. Неможливо було вписатися в суспільство. Якщо не мова мене підводила, то видавало вбрання – я намагалася одягатися скромно, нікого не провокуючи, а виявилося, що власне цей „стриманий стиль“ вирізняв мене з-поміж інших дівчат.

   Я була „ззовні“, була чужою і мусила змиритися з цим. На жаль, декому це постійно заважало. Кілька разів мене відмовилися обслуговувати в магазині, кілька разів мені довелося звільнити місце в автобусі, попри те, що було багато інших вільних місць. Я була сама в чужому місті і мені здавалося, що всі змовилися проти мене. Тому вирішила сконцентруватися на своєму дослідженні і все сприймати не так емоційно. Я змінила тактику – почала ходити в магазин самообслуговування, не займати місць в громадських місцях і не впадати в паніку, коли бачила покинутого пса чи п’яну дитину. Спостерігала за реакцією людей. І що? Пасивність, байдужість, маразм. Це риси суспільства, яке впродовж років шарпають в різні боки політики, яке обдурюють і принижують. Це суспільство вибрало байдужість. Так, як вибрала я. Краще вдавати, що нічого не бачиш. Тоді легше, іноді – безпечніше. Мені здається, що з часом людина здатна призвичаїтися до певних речей, які в „нормальному“ світі були б немислимими й неприйнятними. Суть у тому, що те, що для нас, поляків, недопустиме, в Житомирі – цілком буденне. Особистість рано чи пізно стає часткою суспільства. В Житомирі голосно сказана фраза з виразним антисемітським забарвленням мало кого занепокоїть, тоді як в усій Європі ведеться боротьба з дискримінацією за національною ознакою. В Житомирі на мертвого собаку, що тижнями лежить на вулиці, ніхто з перехожих не зверне уваги, а до жінки, яка впала, ніхто не поквапиться з допомогою. Що ж таке є в цьому місті, що дозволяє людям довсього цього ставитися так байдуже? Закритість від зовнішнього світу? Те, що кожному важко, тому треба бути сильним і не розчулюватися „дрібницями“? Причин може бути багато, але чи можна це змінити? Вся надія на молодих. Якщо вони будуть мати шанс подорожувати, пізнавати людей, можливо, слово„чужий“ втратить для них негативний характер. Може, побачивши інші європейські міста, молодь відкриється для змін? Варто поїхати до Житомира, зацікавитися цією невідомою світу частиною України, показувати приклад, розмовляти. Попри все моє неприйняття тамтешніх реалій, я полюбила це місто. Може тому, що бачу в ньому потенціал, а може тому, що легше жити, не звертаючи уваги на життєві негаразди. Але як довго це можливо?  

 

 

 

Український журнал