Український журнал - 11/2008

Поява „злих“ українців

(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])

 

   Текст: Давід Свобода, Прага

 

   Рецидив традиційного чеського нерозуміння українства уможливив виникнення (в середині першого десятиліття державної самостійності) феномену, що згодом переріс в одержимість: страх українства та „українців“ як підривної сили, що працює проти цілісності республіки.

 

   В той час, як у 1920–1925 рр. на чеських землях процвітало українське спілкове життя, і не було й тіні параної, роз’ятреної українською політичною пропагандою, в найбільш східному сегменті держави розвиток ситуації немов би передрікав події, які докотилися до центру майже десятьма роками пізніше. Чеські владні органи на Підкарпатській Русі стосовно українства балансували на лезі ножа: своєю офіційною політикою дозволяли його існування, однак будь-який прояв українського іредентизму сприймався як спроба порушити державну цілісність Чехословаччини. Це підштовхнуло польське консульство в Кошицях у документах, призначених польському міністерству закордонних справ, прирівняти область до чеської лабораторії в питанні стосунків із Польщею, більшовицькою Росією, а також незалежною Великою Україною. В цьому документі було вірно підмічено, що чехословацька влада бачила вихід у консолідації територій шляхом чехізації суспільного життя та централізації.

 

 

Україна у „великому форматі“

   Область від перших років переживала різноманітні афери: ужгородська друкарня ордену василіан була викрита, як автор гострих листівок та памфлетів, що виражали намір звільнити всі „окуповані“ землі, де проживають українці. Галицькі василіани в 1921 р. розпочали свою діяльність на Підкарпатській Русі реформою монастирів, перейнятих від інших орденів. У власній друкарні вони видавали газету, а національне пробудження підтримали відкриттям гімназії в Ужгороді та послушенства в Мукачеві. Всередині десятиліття на василіанську друкарню вчинили облаву, в ході якої було знайдено значні обсяги листівок. Масові арешти не принесли результатів, оскільки ув’язнені за півроку були звільнені та реабілітовані.

    У 1920 р. вперше були з’ясовані факти продажу сумнівного розіграшу карти Великої України. Її кордони включали Пряшів та Кошиці. Ужгородська поліція в 1922-му конфіскувала в тамтешній гімназії мапу Європи, на якій була зображена Україна у „великому форматі“. Шкільний відділ припинив карну справу в той спосіб, що в офіційній заяві назвав мапу шкільним посібником: накреслені кордони визначали лише етнічні заселення, а аж ніяк не пропоновану державу. Втім уже тоді в тамтешній установі, професори і голова якої походили з Галичини, росла хвиля українізації. Український туберкульозний санаторій в Ясіні (заснований у 1923-му чехословацьким Червоним Хрестом), який утримувався міністерством закордонних справ, навіть довелося за два роки перенести в Чехію через іредентистську пропаганду, яку начебто проводив український персонал.

 

 

Раса добрих якостей

   Через недостатньо контрольовану (себто, практично неконтрольовану) дистрибуцію педагогічної літератури під Карпатами доходило до викриттів, що викликали одностайне занепокоєння поміж проросійськими правими та чеськими режимними працівниками. „Дуже цінне повчання“ пропонувала книжка „Людина: описання будови людського тіла для шкіл та самоосвіти“ д-ра Івана Раковського. Як цитувала газета „Národní myšlenka“, твір, що розглядаючи будову людського тіла та людські раси між іншим відзначав: „північно-східна або фінська раса є низькою на зріст (...) включає фінів, поляків, москвичів, (...), чехів“. Адрійська (динарська) раса описувалась як раса слов’янська, яка передала іншим слов’янський характер. „Українська раса має багато добрих якостей, вона є красива на вигляд, що визнають всі чужинці“, — вказувалось у книжці (поширеній, за словами редакції, по всіх шкільних бібліотеках), в той час, як про чехів писалось, як про „послов’янену монгольську расу з довгими черепами“.

   „Чи доводить щось подібне ,антропологія‘?“ — запитувала газета „Národní myšlenka“. „Сумнівів, утім, нема, що українці то доводять. Доводять тому, що завжди жили у ворожості зі слов’янськими народами та об’єднувались проти слов’янських сусідів з німцями та турками. Якщо ви подивитеся у книжці на сторінки 30-31, знайдете там два зворушливі малюнки. На першому зображений красивий чоловік приємної зовнішності, а під ним написано “українець”; на другому є якась горила з африканського пралісу, а під малюнком читаємо напис “москвин”. До сліз зворушлива любов слов’янська!“ „Národní myšlenka“ застерігала, що подібних публікацій на Підкарпатській Русі були тисячі.

    Це був не останній приклад міфологічного перекручення історії. „Národní osvobození“ наприкінці 1930 р. звернуло увагу на друге видання „Читанки“ Волошина (належним чином схваленої), де було подано поділ білих на чотири раси, з яких друга, північно-східна (фінська) ділилася на „фінів, москалів, поляків та чехів“, а південна (адріатична) — на сербів, хорватів, болгар та українців. Адріатична раса тут знову виступала як первісна слов’янська, яка наклала слов’янську печать на інші народи. В іншому підручнику історії тенденційно твердилося, що в той час, як українці вже давно мали свою державу, „москалі“ та поляки бродили обірвані й босі степами.

   Обурення, викликане, зокрема, книгою Раковського було зрозумілим і зближувало чеські газети, належні до полярних секторів політичного спектру, в стереотипізації українських „супротивників“. „Українці“ почали повертатися на Підкарпатську Русьу вигляді традиційних „клятих наймитів германських інтересів“.

 

 

Чех-жандарм і українець-добродій

   Проте „Národní myšlenka“ наводила також цікаве спостереження, яке мало своє психологічне обґрунтування: чех зазвичай приходив на Підкарпатську Русь в уніформі жандарма, фінансового поліцейського або як суддя, збирач податків тощо. В такій ролі він арештовував та судив людей, конфіскував контрабанду, стягував податки та ін. А українець викладав у міщанській школі, і русин вірив, що йому вивчить „задарма його сина на пана“. Тому українець в народі мав реноме добродійника, впливаючи при цьому на ціле наступне покоління. „А далі ясно, що вчитель, який воював в українській армії, страждав та боровся за ідею вільної України, мусить мати вплив на молодь, і практично інстинктивно її мусить виховувати в любові до Великої України, але виховує її також у ненависті до її противників“.

   Причину та негативний характер цих явищ, які регулярно критикувала антиукраїнська публіцистика, приблизно до половини 30-х уособлював у її трактуванні т.зв. „галичанин“. Окрім місцевої специфіки в найменуванні представника українського народу (поляків із західної частини краю так не називали), йшлося про майже арготичну назву свідомого українця із традиційно національно визначеної східної Галичини, який звідти через карпатські хребти мандрував у пошуках засобів до існування у чехословацьку „Русинію“, входячи там в органи державного управління, шкільництва та політики. А потім він настійливо проводив підривну діяльність у напрямку українізації місцевого населення для того, щоб весь край колись міг опинитися в обіймах єдиної України.

   Цей образ спочатку кружляв у підкарпатській пресі, друкованій чеською мовою, а потім був перейнятий і празьким політичним словником. „Галичани“ мали у  порівнянні з російською еміграцією ясну кількісну перевагу. В 1920–39 рр. у Підкарпатській Русі жило від 2550 до 3000 українських емігрантів, причому російських було наполовину менше, тобто приблизно 1000 осіб. Офіційні статистики всередині першого десятиліття говорять про 447 емігрантів з колишньої царської Росії (з них 217 осіб походило з України). Того часу тут мешкала 981 особа зі східної Галичини. Загалом за період, коли Підкарпатська Русь знаходилася в кордонах Чехословаччини, більше половини українських переселенців, включно з членами їхніх родин, походило з російських територій України. Соціальний профіль еміграції обох національностей включав робітників, селян та частково інтелігенцію, яка осідала в адміністративній сфері, шкільництві, на залізниці та пошті. А згодом взялися за політичну боротьбу. Спосіб, у який чехи всі ці соціальні та політичні явища сприймали, цікаво відображали шпальти чеських газет: „Всупереч військовому краху та політичній несамостійності, північний напір на Підкарпатську Русь триває (...) Через нашу короткозорість галичани влаштували справи так, що ціла їхня діяльність оплачується нашою республікою (...) Всі інституції для ,пробудження‘ русинів, всі благодійні акції, акції культурні, все ведуть галичани, все мають практично лише  вони в руках. Вони добре знають, що тут хочуть! Якщо вийде у галичан їхній план прив’язати Підкарпатську Русь до північного культурного центру, це мало б для них величезне значення. Підкарпатська Русь стала би для Галичини місцем, куди би мандрував надлишок східно-галицької інтелігенції, яка вдома, внаслідок приєднання до Польщі, мала дуже мало шансів на краще існування (ця можливість для них існувала б довго, оскільки русини інтелігенції не мають)“, – писала газета „Podkarpatské hlasy“. Русинський народ, мовляв, проти цієї інвазії „галицького поліпа“ зухвало боровся; українську мову, начебто, ненавидів і називав її мовою  "польською".

 

 

Гасіння пожежі

   Очевидним є те, що в середині 30-х чеські органи відступилися від своєї позиції невтручання та зосередили увагу на кваліфікації і політичних поглядах претендентів на працевлаштування з лав емігрантів. Вистачало несприятливого відгуку з лав русофілів чи місцевої адміністрації, і недисципліновані мігранти могли бути виселені з Підкарпатської Русі, і, таким чином — з республіки. Гасити цю пожежу (через довголітню легковажність урядів) було вже надто пізно, оскільки впродовж попередніх десяти років критика ситуації була гласом волаючого в пустині. Передусім є очевидно, що слов’янські переконання чеської людини зіткнулися із суворою реальністю. „Як можемо продовжувати будувати тут всеслов’янство, коли на Підкарпатській Русі, за винятком нас, чехів, про всеслов’янство ніхто нічого й знати не хоче. Чи не втопив би тут прихильник руського напрямку послідовника напрямку українського у ложці води і навпаки? І як на нас поглядає слов’янська галицька еміграція? Як на слов’ян? В нас вона бачить лише надокучливих іноземців і зайд!“