УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

«Добре, що я проспав університет...» (В.Розанов — вчитель, який не любив вчити)

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Дана Мігалікова, Валладолід (Іспанія) 

Однією з ключових проблем кожної культури є сформування особистості, яка зуміла би жити в колективі завдяки внутрішньому сприйняттю суспільних норм. Принаймні, так твердять фахівці. Проте проблему, як саме сформувати індивіда, водночас залишаючи йому достатньо свободи, людство вирішує до сьогодні. Пошуки найкращого варіанту освіти та виховання є. Звичайно ж, і в історії східних слов’ян. Перші кроки на цьому шляху зробив Ярослав Мудрий, увагу на «мудрість» у своїх повчаннях часто звертав і Володимир Мономах. Одним із багатьох, хто пропонував новий погляд на освіту та виховання, був історик, педагог, літературний критик, письменник та завзятий нумізмат Васілій Розанов.Народився він 1856 року, саме тоді, коли в Імператорській Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга було знайдено рукопис «Повесть о Горе и Злочастии». Подібно до головного героя твору, Розанов також став бунтарем своєї епохи. В публіцистичних текстах, опублікованих у тогочасній періодиці («Русский вестник», «Новое время», «Русское обозрение», «Русское слово», «Московкие ведомости»), Розанов провокував, нападав, епатував, підважуючи чимало авторитетів. Втім, його педагогічні переконання не обмежувалися критицизмом. Акт виховання він трактував майже як благословенну місію, відповідальність за яку лежить на вихователі. Найважливішим, на думку Розанова, було родинне середовище, вважав, що в батьків повинно бути якомога більше дітей, бо саме вони «зігрівають сім’ю». Вважав, що діти є не лише «об’єктом» виховного процесу, але й самі певним чином виховують дорослих. До таких переконань Розанов дійшов не в останню чергу і через приватні обставини. Він боляче переживав долю власних дітей, які юридично залишилися незаконними нащадками. Вони походили з його другого, «громадянського» шлюбу, на який Розанов зважився, не дивлячись на те, що його єдина законна дружина (колишня коханка Ф.Достоєвського, на шістнадцять років старша Аполінарія Суслова), ціле життя відмовлялася від розлучення, хоча чоловіка покинула з власної ініціативи. Питання позашлюбних дітей у тогочасній Росії було невирішеним і складним — не маючи права перебирати прізвище батька, вони змушені були реєструватися під іменем хрещеного батька, що призводило не лише до побутових, але й до психологічних проблем.Попри посередні успіхи в школі Розанов захоплено читав західних філософів, орієнтувався в «призабутих» творах Некрасова та Достоєвського, творчості якого присвятив ціле своє життя. Підтримував ідею А.Круглова увести твори Достоєвського в перелік рекомендованих книг для дитячого читання, наголошуючи, що безліч художніх образів Достоєвського настільки близькі дитячій свідомості, що могли б впливати на становлення особистості нарівні з особистим досвідом і повсякденною реальністю. Стан, коли «вихователь» комунікує з «вихованцем» як із рівноцінним, Розанов описує як інтенсивний досвід, який за впливом іноді вагоміший за роки виховування. Він стверджував, що ніщо так не зацікавить учня, як щирі оповіді вчителя-авторитета про свої власні дитячі роки, про своїх учителів, улюблені книги і т.п. Період свого навчання в гімназії критик освітньої системи назвав «поемою очікування» та безконечних мрій про Московський університет, хоча пізніше університетські студії його розчарують: «Как хорошо, что я проспал университет. На лекциях ковырял в носу, а на экзаменах отвечал по шпаргалкам. Черт с ним. Святые имена Буслаева и Тихонравова я чту. Но это не шаблон профессора, а свое “я”». Згодом він викладає історію, географію та літературу в гімназіях Брянська, Єльця, Бєлого. Впродовж дванадцятирічної практики він набув серед студентів репутацію дивака з нахилами до деспотизму. Відкрито говорив, що тілесні кари — це належний метод для утримання дисципліни. Нерідко конфліктував як з керівництвом школи, так і з гімназистами. Запропонував, зокрема, викинути зі школи молодого М. Прішвіна (який назвав його «козлом») за надмірно зарозумілу поведінку і за те, що той не вмів знайти на карті Цейлон. Шкільна рада цю пропозицію Розанова підтримала. Обидва письменники зустрілися через кілька десятиліть у Петербурзі. Іронією долі було те, що саме Прішвін повинен був вирішити, чи виключати свого колишнього вчителя з Філософсько-релігійного товариства. Причина — опубліковані неадекватні висловлювання Розанова про євреїв, релігію та Христа. 1919 року Розанов помирає, а Прішвін починає викладати географію в школі, з якої його колись було викинуто. А ще за кілька років, уже одруженим, закохується в доньку Розанова Тетяну.  Розанову було притаманне захоплене порушення будь-яких педагогічних засад. У студентів він викликав острах — ніколи не називав учнів ані по імені, ані за прізвищем, до класу завжди входив з кам’яним обличчям. На його думку, причина стагнації тодішнього російського шкільництва полягала в намаганні бездумно копіювати західноєвропейську традицію. Він звертав увагу на те, що учні змушені запам’ятовувати безліч інформації з французької, німецької, англійської історії — на шкоду історії російській, — через що в кінцевому результаті плутають західних та східних правителів.Розанов одним із перших в Росії створив повну філософію освіти, в якій базовими були так звані «принцип індивідуальності особистості» та «принцип цілісності інформації». Вчителювання його гнітило, тому він писав філософсько-педагогічні праці («Сумерки просвещения», «Афоризмы и наблюдения»), які йому, звісно, заборонили публікувати. Абсолютно вільно Розанов почувався лише в Петербурзі, де, крім державної служби, працював у кількох періодичних виданнях. Саме газети вплинули на його авторський стиль, надавши необхідний простір для роздумів про виховання та освіту, критики шкільної системи, методики й основ. Розанов був взірцем того, яким не має бути педагог, але водночас — одним із перших, хто сприймав освіту в рамках російської історії без почуття меншовартості, і розумів, що некритичне копіювання іноземних традицій загрожує російській культурі втратою власного обличчя.  

Український журнал