Український журнал - 11/2008
Віктор Ющенко: Mission impossible?
(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])Текст: Петро Андрусечко, Познань
Українська політика нарешті увій шла у своє нормальне русло, тобто у стан виборчої кампанії. Зрештою, триває вона від 2006 року, а для декого тягнеться навіть з 2004-го. Мабуть усі пам’ятають Майдан і гасла, які лунали зі сцени, і тому не хочеться знову повертатися до стенограми пам’ятних днів, але занадто часто пригадуються слова: „відокремимо бізнес від політики“. Але якщо нині поглянемо на українських депутатів, то побачимо, що за останні роки серед них значно побільшало представників економічних еліт. Сьогодні частина політиків, які відстоювали демократичні ідеї на головній площі країни, ледь не з соромом згадують буремні дні. Наданий народом шанс вони цинічно зіпсували. Адже вони не лише обіцяли, але давали гарантії. На жаль, їхні гарантії ніхто не застрахував. А що чекати від президента, головного гаранта Конституції? Віктор Ющенко, виявляється, в стані гарантувати розважальну частину – вибори. Рік тому, в день парламентських перегонів, я виступав на телеканалі ТРК „Україна“, підпорядкованому Ринату Ахметову, і говорив, що чергові вибори – це свято демократії. Як показав час, нескінченні „свята“ іноді заважають працювати.
Перебираючи власні папери у пошуках потрібного документу, я випадково натрапив на фотографії з виборів 2002 року. На одній – усміхнений, щасливий та по-чоловічому привабливий Віктор Ющенко, якого мені пощасливило сфотографувати у виборчому штабі під час проголошення результатів. Хто з вас востаннє бачив усмішку президента? Так, у нього важка і невдячна праця, оскільки громадяни вперто не хочуть оцінити його стратегію та дії. Президент тим часом поринув у свою місію: завзято формулює та виліплює новий український народ зі спільною українською історичною свідомістю. Справа, як відомо, нелегка, адже маса не піддатлива. Вже не лише „радянсько-бандитський“ Схід пручається майстерним рукам президента. Гірше те, що й не всі „західняки“ розуміють великий сенс дій свого ватажка. Одним словом, і їм бракує пластичності. Але нічого, шляхетна місія продовжуватиметься. Хіба що все прикріший та сумніший президент у 2010 році отримає відверту відповідь: „Дякуємо і на все добре“.
Від страшного сценарію Ющенка повинен вберегти вірний паж, володар закарпатських земель. Дехто нашіптує, що вотчинні землі він заклав також у столиці, при чому допомагав йому новий союзник президента – Леонід Черновецький. Звичайно, це лише злісні плітки! Зрештою, сам Віктор Балога нещодавно потрапив до маленької немилості: президент не хоче, аби люди з партії, яка, вочевидь, офіційно не підпорядковується Балозі, входили до президентського блоку, який, цілком можливо, отримає ім’я самого „Батька“.
Завдання на третє тисячоліття
Може, саме в цьому полягає стратегія президента на дострокових виборах – у масовій атаці різних політичних сил, які в різний спосіб пов’язані з Ющенком. У цьому шляхетному колі поряд з невдахами з „Нашої України“ (йдеться вже про партію, а не блок) опинилась і Українська Народна партія. На його боці Блок Леоніда Черновецького і неважливо, що вони щось комбінують з Соціалістичною партією України, аби спільно виступити у боротьбі! У Черновецького є Київ, а соціалісти мають структури в регіонах. Соціалісти вже показали свої суїцидальні схильності, а Черновецькому час рушати в регіони, там ще залишилось багато землі для приватизації! Далі за президентом піде „Єдиний Центр“ – попри певне небажання президента, партія не здається, і навіть всупереч волі президента, підтримує його. Напевне це не все, і рух „за президента“ підкріпиться політичними силами, можливо не надто великими та успішними, а то й геть невідомими, зате сильними духом та адмінресурсом.
На що може розраховувати президент з такою фронтальною атакою? Експерти вважають, що усі пропрезидентські угруповання разом наберуть до 10 %. Мало? Багато? Судячи з дій президента, важливий не результат. В чому тоді сенс? Це таємниця. Віктор Ющенко останніми роками став взагалі загадковою особою. Усі, хто зближувався з ним за роки його політичної кар’єри, мусили віддалитись. Можливо, забагато запитували, забагато сумнівались. А як можна сумніватись, якщо йдеться про місію?! Місію побудови майбутнього, опертого на великі традиції великого українського народу. Це завдання на третє тисячоліття. Втім, якщо йдеться про традиції чи історичну політику, частина істориків хапається за голову: як тут не нервувати, коли таке виробляють з історією?! Подивіться лише на СБУ, яка з великим ентузіазмом проводить історичні дослідження. Може, варто було би включити її до Академії Наук?
Помаранчеві і президент мали унікальний шанс після 2004 року щось змінити. Пам’ятаєте, де був Віктор Янукович та інші політичні опоненти Майдану в першій половині 2005 року? Сховались. Набралися відваги лише з початком поділів у помаранчевому таборі. Провина лежала на всіх – на президенті, на Юлії, на решті. Сьогодні кожен з них має свою рацію. Однак в цій перспективі занадто невеселим виглядає образ президента, від якого відвернулись ледь не всі колишні союзники і навіть друзі, що стояли за його політичним успіхом. Хіба всі вони помилялись у своїх оцінках? Хто з них мав рацію, скаже історія.
Де логіка?
Президент звинувачує (і не без рації) „любих друзів“, що вони не підтримують його бачення європеїзації та „натоїзації“ України. Юля підозріло часто їздить до Москви (і що з того, що вона прем’єр?). Зрештою, хто знає, може справді плете інтрижки з москалями? Та й позицію президента щодо Грузії не підтримала. Зненацька виявилось, що Грузія є ключовим елементом української політики, до того ж внутрішньої. До цього додаймо газ, і ніхто вже не знає, що краще: аби Юлія виторгувала нижчу ціну, чи підвищення вартості енергоносіїв? Що б не зробив уряд з газом, все виглядатиме підозрілим.
Виникає запитання, чому президент був таким непослідовним та неуспішним в реалізації пріоритетів закордонної політики після 2004 року, коли були найкращі шанси. І чому серед його радників довгий час знаходився, наприклад, Олександр Чалий, завзятий прихильник „нейтралітету“? Ніхто не хоче позбавити президента логіки, просто хочеться її зрозуміти. Пояснень, однак, немає.
Одночасно з акцією „припинення повноважень ВР та дострокові вибори“ готується серіал під назвою „реструктуризація судів“. Президент напевне має рацію, критикуючи рішення судів, що призупиняють Указ про вибори, адже такими питаннями може займатись лише Конституційний Суд. Але таке вже українське законодавство, або, як кажуть критики, його повна відсутність. Все почалось з бізнесу, коли рейдерські атаки відбувались з санкції судів, а той, хто був у стані перекупити суд, отримував контроль над підприємством. Пізніше звичай увійшов до політики, відтак розпочались політичні рейдерські атаки. Корупція в судах, включно з Конституційним, чи то фінансова, чи то політична, всім відома. Чим же займався президент, гарант Конституції, що виправив? Що робили представники уряду та інших політичних сил? Вочевидь, такий стан речей був вигідним для всіх. Можливо, нарешті політики дозріли до справжньої реформи судочинства? Але ж перед нами знову велике шоу „Вибори – 2010“.
Може друга каденція буде успішнішою
Місія вимагає часу на її реалізацію, але він швидко тане, і однієї каденції, як виявляється, не вистачить. Тим більше, недоброзичливці – колишні союзники – виявились поганими синами і дочками! До того ж вони вкрали у президента підтримку народу, якою той користувався ще на початку 2005 року. А цього пробачити не можна. Залишається донкіхотська атака на другу каденцію. Сьогодні, може, мало хто вірить у репетицію результатів виборів 2004 року, але ж Леонід Кучма перед виборами 1999 року також починав кампанію з подібним рівнем підтримки, а його Народно-Демократична партія влади роком раніше отримала досить слабкий результат, хоча „Україна без Кучми“ відбулася, як знаємо, пізніше.
В історії відомо чимало випадків, коли друга каденція виявлялась кращою від першої. Якщо президента переоберуть вдруге, побажаємо йому саме цього, а також – побільше посміхатись!
Продовження, на жаль, буде...
