УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 11/2008

Анатолій Дністровий: ЗДОХЛІ МУХИ. Фрагмент роману „Дрозофіла“

(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])

  

   Між подвійним склом вікна вони лежать уже не знати скільки років, мабуть, вікно не розкручували давненько й не мили всередині, як це щороку робила моя мати у своїй квартирі. Я завжди їй допомагав: мокрою ганчіркою повільно згрібав маленькі трупики, а потім ретельно мив мокрою намиленою ганчіркою внутрішню поверхню віконної рами від пилу. Цей простір між двома прозорими скляними оболонками – єдине місце, де нема часу й життя. Назовні, – де проспект, – постійний шум і різноманітні звуки, від різкого скрипу автомобільних гальм до світанкового дзвону птахів, а тут – у кімнаті, – лише шурхотіння сторінок або голоси дикторів новин із телевізора. Коли дивлюся на своє вікно, усміхаюся: від великого світу мене  відокремлює лише мертвий простір із нерухомими тільцями мух, великих і малих,геть висохлих і посірілих, які спокійно лежать на пожовклій і полущеній колись свіжо-білій поверхні, – й згадую тебе. Коли ти до мене приїхала, то вжахнулася від мого занедбаного побуту; сміялася, що чоловіки без жінок поволі перетворюються на свиней, і, побачивши здохлих мух, здохлих ще за попередньої власниці квартири, ти гидливо скривилася й попросила до наступного свого приїзду розкрутити вікно і ретельно вимити його зсередини. Але наступного приїзду так і не було, тому мені нічого не залишається, як дивитися на трупики мух і лише думати про тебе.   Що я можу сказати? Думати про тебе перетворилося у стабільну, навіть по-армійському дисципліновану звичку; інколи мені здається, що саме так  народжуються нав’язливі ідеї. Навряд чи я психічно хворий, хоча й психічно здоровим себе не назву. Можливо, я думаю про тебе, бо не маю чим зайнятися. Мене підбивають писати статті, брошури, методики з викладання мого курсу, виступати на конференціях і круглих столах, планувати тему докторської дисертації, бо кафедра „потребує перспективних професорів“, оскільки старі через рік-другий-третій зовсім здитиніють, повимирають, мене постійно заохочують дописувати до газет і журналів, вести публічний і активний спосіб життя, утверджувати свій авторитет серед інших авторитетів, але, йопсель-мопсель, мене все це зовсім не цікавить, і я мало вділяю цьому уваги, хоча й не відмежовуюся. В мене є інше приємне заняття: думати про тебе. Коли я спостерігаю з вікна за випадковими людьми, які йдуть на тролейбусну зупинку, щоб зникнути з мого поля зору в громадському транспорті, коли під час лекції, зробивши незначну паузу, вдивляюся в очі студентів – глузливі, іронічні, зацікавлені, почервонілі від пиятик чи безсоння (хоча студенти всіляко намагаються показувати, що слухають мій предмет), коли снідаю на своїй маленькій кухні з пожовклою керамічною плиткою на стінах, гортаючи роздруківку чергової статті, „скачаної“ з мережі, коли читаю книгу надивані, з нетерпінням очікуючи, щоб обізвався телефон і я почув приємний голос давнього приятеля чи інший, коли голюся, замислено оглядаючи своє худе обличчя... – думаю про тебе. Я уявляю твоє спокійне лице, повненькі живі губи та по-дитячому чисті сині оченята, в які дивишся і, ніби під впливом гіпнозу, не можеш відвести погляд. У такі миті стає особливо боляче, бо я відчуваю свою ліниву, трішки елегійну й ніби притуплену сонливість, яка прийшла на місце порожнечі, залишеною тобою.

   На незначну мить моєю розрадою може стати музика або ж телебачення, якщо показують притомний фільм притомного режисера, бажано – минулих добрих часів. Музики вистачає ненадовго, бо вона нав’язує власний настрій, особливо гучна, гуркітлива та динамічна, від якої одразу стомлююся. Спершу я слухав усе молодіжне, навмисно розпитуючи у знайомих тінейджерів і студентів, що їм подобається, але вся ця урбаністика, музична мішанина, нелінійні та атональні експерименти  астільки втомили, що я вдарився в іншу крайність – і зациклився на класичних композиторах. Від Генделя я ставав безвольним і спустошеним, ніби гумовий спущений матрац, від Скрябіна почувався розладнаним, як старий, потрісканий рояль, а коли щовечора слухав Бетховена, то постійно хотілося плакати. Я вмикав на комп’ютері Symphony No 7 in A і залюбки плакав: просто так, без причини, не розуміючи, чому й навіщо. Звісно, це відбувалося без сліз і схлипів. Заплющивши очі, я відчував небезпеку музики: вона забирає навіть порожнечу, залишену тобою, бо наповнює її своїм настроєм, повністю підкорюючи мою волю. Через неї я втрачаю себе, і не знати що в мені починає відбуватися.

   Інколи мені сняться здохлі мухи, що лежать між рамами подвійного вікна. Я розумію чому: жити без подій і вчинків – попри те, що це не ризиковано, – дуже  набридає й хочеться вирватися зі звичної шкаралупи, розірвати вуаль сонливості, що окутала життєвий простір, і вдихнути свіже повітря на повні груди. Це ще не відчай, бо для відчаю я надто молодий. Це ще не криза середнього віку, бо кризи я поки не відчуваю, це й не апатія, бо тоді буквально до всього опускаються руки (як-не-як, а я все ще не втратив інтерес до лекцій, писання дрібних статей і спорадичних пиятик ізколегами чи приятелями); ні, ні, це все не те. Мені здається, що саме життя раптово сповільнилося, втратило динаміку й непомітно перейшло в інерцію. Зрідка я створюю собі миті розради: блукаю вечірнім парком, вештаючись по випадкових забігайлівках і більярдних; спостерігаю за веселими компаніями моїх однолітків чи підлітків у кав’ярнях, прислухаюся до їхніх розмов, жартів чи сварок, і це заняття приносить мені справжню насолоду; в такі миті я пригублюю коньяк чи ром і глузую над розмазуванням шмарклів про „важливе“, що відбувається у п’яних теревенях за сусідніми столиками; особливо ретельно я люблю прислухатися до так званих інтелектуальних балачок – хоча які вони в біса інтелектуальні? – до  примітивного трьопу безтурботних шмаркачів про Коельо чи Булгакова.

   Що тобі ще сказати? Інколи телефонують незнайомі люди – стривожені, засмучені, зажурені, знервовані, розгублені. Буквально кілька годин тому, коли я наминав вермішель зі смаженим яйцем, був такий дзвінок. Незнайомка, судячи з голосу – жінка сорока, а може й п’ятдесяти років, – попросила покликати до слухавки бабу Магду. Знову бабу Магду, як завжди бабу Магду. Мені осточортіло постійно відповідати, що баба Магда тут більше не живе, що вона виїхала в Донецьк, до внуків. Інколи я чую в слухавці схлипування, інколи зойки, інколи фрази, Господи, що ж це буде; мабуть, баба Магда – дуже важлива людина, якщо через неї так переймаються. Бог із нею, тією бабою Магдою. В мене інколи є справжня розрада, коли мій однокурсник Льоша, який мешкає в Ялті й працює там завучем школи, передає кілька літрів вина  із місцевого заводу; наскільки знаю, це нефільтроване вино краде зграя місцевих кримських татар, які збувають його за дуже демократичними і вигідними цінами туристам і відпочивальникам. Найбільше я люблю чорно-червоні вина: „Ай-серез“, „Чорний полковник“, „Тайфі“, „Чорний мускатель“, „Ізабелла“; зазвичай наливаю собі велику металеву кружку вина й виходжу на балкон. Мій балкон – найкраще місце в Києві. Ніхто не заважає, не чіпає, не говорить, тут усе належить тільки моїм думкам і ніщо на них не впливає. Просто сидиш на балконі й думаєш, дудлиш винце, куриш і плюєш униз. Що ще треба? На балконі я відчуваю повільну течію свого життя, її найдрібніші зміни, що неквапно рухаються, поступаючись місцем іншим незначним подіям. Ковток за ковтком – я насолоджуюся вином і думаю.

   Щоправда, я дуже часто нудьгую й кажу одну й ту саму затаскану фразу: знову те саме. Під цим я розумію і свою пустельну двохкімнатну квартиру, вікна якої виходять на густі зелені крони дерев, і мій улюблений Голосіївський парк, який упритул стоїть над асфальтною смугою проспекту, з другого боку якої мій будинок і мій балкон. Знову те саме. Останнім часом я посміхаюся, коли згадую ці слова, вони настільки звичні, ніби для диктора новин фраза „добрий день“, якій він не надає особливого значення. Ці слова приносять певне полегшення, бо я ніби примирююся з тим, що не здатен здійснити вчинок, про який ніколи не мислив. Вино дуже добре, люблю відчувати його присмак у роті, навіть після кількох ковтків, коли воно зігріло мене всередині. Мій внутрішній штиль мене непокоїть, таке враження, ніби я приречений назавжди існувати в подібний спосіб, немилосердно бути собою, нездатним вилізти з власної шкіри, змінити свою личину чи народитися заново. Проте знаю багатьох, хто постійно змінюється, шукає для себе все нове, і постійно вражає ближніх подібними витівками. Вайлд дуже точно сказав: дайте людині маску і ви дізнаєтеся хто вона насправді. Ніколи так не міг: це те ж саме, що лягати спати затятим православним, а зранку прокидатися запеклим католиком. Є такі диваки, які на таке здатні. Один мій знайомий, який пише роботу з антропології східної патристики, зовсім невинний на перший погляд і попри те, що гомик, – кілька років тому заснував у Києві осередок буддистів. Йому кажуть: „Макс, ти ж водяру глушиш, як компот, жереш м’ясо, як Пантагрюель, і дупа в тебе чутлива…до чого тут буддизм?“, а він їм (оце так відповідь!): „Будда залишив цілу купу положень, я з них вибрав біля тисячі, які нам підходять, – і жодних проблем“.

   Як усе просто! Це лише в мене – здохлі мухи у віконній рамі.

 

 

 

ТИ

 

   Я так стужився за тобою, що не знаю, чи вистачить терпцю щодня, щогодини, щомиті думати про це. Інколи уявляю: відверто, ніби на сповіді, розповідаю тобі, як увесь цей час жив, що думав, що зі мною відбувалося, з ким спілкувався, що прочитав. Мабуть, ти лише голосно сміялася би з моїх розповідей. Також – і я цього трішки боюся – мені здається, що ти б мене більше не кохала, бо я не такий, яким був під час першої нашої зустрічі. Господи, ти навіть не уявляєш, який я тепер, цього навіть не уявляю я сам. Минуло небагато – тільки рік із хвостиком, а пережито – ніби добрячий шмат життя. Всередині нас, у наших почуттях час може протікати довго й непомітно, а нам, вічним невдахам, здаватиметься, що минула ціла епоха, а насправді це насміхалася над нами мізерна, куца мить, котра ніби насолоджується своїм обманом.

   Зізнаюся – я став менш романтичним і легковажним, аніж тоді, коли ми вперше зустрілися, коли дивився на тебе – незнайомку з зосередженим виразом обличчя – й хотів дізнатися – про що ж вона думає? Ти навіть і не підозрювала, що за тобою стежать мої очі, бо твій погляд – із приворожливими маленькими чисто-синіми світами – рівномірно переходив від співрозмовника до співрозмовника, котрі підносили тост, жартували, а на твоїх устах з’являлася легка усмішка й обличчя набувало трішки відсутнього виразу, ніби ти нудьгувала й хотіла чимшвидше покинути товариство. Коли наші очі зустрілися – в мені все завмерло, зупинилося, ніби раптово знеструмлене місто. Мабуть, неможливість змінити бодай частково свою природу і є тим, що називають звичкою, яка з роками поглиблюється, загострюється, наповнює тебе зсередини, наче лантух соломою, розпирає, і, непомітно для тебе ж, виповзає назовні, показуючи всю свою потворність, вульгарність і ницість, що власне деколи й шокує ближніх. Що це? – остаточна капітуляція молодості, енергійності, романтизму – капітуляція перед повільним, ледь рухомим, тьмяним, невиразним уповільненим царством старіння, котре поступово проникає в тебе з роками, запускає свої тонкі й незримі щупальця в твої думки, сонливими нитками обплітає їхній запал, наче павук свою жертву-муху в тіснийлокон, і вже ні дихнути… Боюся шукати відповіді на це запитання.

   Знаю, що ти відчувала подібне. Я дивився в твої сині, небесні очі й бачив у них сумну, осиротілу пустку, яка прийшла, як раптова зміна погоди, пустку, в якій,  проте, бився ледь зримий непримиренний вогник. Хотів би зробити божевільний вчинок, як у добрі часи юності, але застережливий розум шепоче: а може не треба? що це дасть? світ і далі стоятиме таким, яким є зараз – нудним і чужим. Твоя поява в моєму житті стала найрадикальнішим запереченням цього стану, в якому мій внутрішній голос шепоче знову те саме; твоя поява була схожа на землетрус; за незначну мить усе докорінно змінилося – в моїй свідомості ніби все перевернулося, все навколо раптом ожило, розцвіло, забуяло, відкрилося моїм прозрілим очам, і я, на повні груди вдихнувши повітря, радісно відчув, як світ став зовсім інакшим і незвичним.

Український журнал