УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 11/2008

Володимир Діброва. Резиденція президента

(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])

Місце дії – Літня Школа Гарвардського університету.

Час – липень 2008.

 

   На третьому тижні інтенсивного літнього курсу української мови ми зі студентами вивчаємо тему „Житло“. Вони знайомляться з тим, де і як живуть українці, розбирають газетні статті й оголошення, слухають діалоги, обговорюють готельний сервіс і хатні обов’язки, читають та перекладають уривки з літературних творів, ведуть ролеві ігри.

   Для різноманіття я показую їм телевізійний ролик, де дружина українського президента Катерина Ющенко приймає в себе журналістів.

   Завдання студентів, подивившись передачу, визначити тип житла, описати його і в кількох реченнях переказати зміст.

   Цього року в моїй групі четверо студентів українського походження зі США й Канади та південний кореєць, що вчиться в Києві на дипломата. Одна зі студенток – аспірантка-лінгвіст із Чикаго – каже, що Катерина Ющенко (дівоче прізвище Чумаченко), як і вона, родом із Чикаго, і що перша леді так само вчилася в Чикагському та в Джорджтаунському університетах, але, на відміну від моєї студентки, майбутня дружина президента вивчала не лінгвістику, а економіку.   Телепрограма, як і велить звичай, починається з подяк.

   „Спасибі, – мало не декламує статна, чорнява журналістка, – що приймаєте. Спасибі, що зустрічаєте. І спасибі, що процедура зустрічі з Вами є такою простою“.

   Журналістка випромінює жіночу солідарність і непозбутню національну хитринку (тобто поводиться так, немов щось знає).

   Дружина президента – яскрава, позитивно наснажена блондинка дітородного віку. Її кольорове фото могло би прикрасити обкладинку будь-якого журналу. На ній – тонка, біла сорочка з довгими рукавами, намисто, візерунчастий хрестик, чорні штани й туфлі на високих підборах.

   Дві жінки йдуть провулком і розмовляють як про політику (Помаранчева революція, робочий день президента, діяльність фонду „Україна–3000“, заснований Катериною Ющенко), так і про особисте життя. Журналістку цікавить, як майбутній президент засвідчувався Катерині Чумаченко в коханні, як він реагував на звістку  про те, що його дружина завагітніла („Це у Вас кожного разу були однакові відчуття, чи вони відрізнялися?“), і про те, як свекруха вчила її полоти бур’яни (Катерина тоді була на восьмому місяці) та варити улюблену страву її сина – капусняк.

   Обабіч стежки – пліт, квіти в кадубах і вазонах та якісь великі кругляки. Це – жорна. Значить, десь поруч мусить бути або вітряк, або млин.

   Раптом в кадрі з’являється голова динозавра. За дві секунди глядач мусить  визначити, страус це чи індичка, й що саме завів тут у себе президент – зоопарк чи птахоферму.

   А ось і вітряк, він же млин, і навіть два, стоять майже впритул. Я не знаю, яка різниця між вітряком і млином. Обидва мелють зерно на борошно. Вітряки будували на пагорбах, млини – на бистрих річках. Але тут – долина, і річки не видно, хоча є декоративний ставок. Виходить, їх сюди завезли з якоюсь іншою метою.

   Жінки йдуть далі повз пліт, на якому сушаться глечики та казанки. Видно, родина Ющенків любить поїсти і п’є багато молока. Посеред дороги – дерев’яна брама. Народна музика, яка щебече з екрана, дихає спекою, літнім дозвіллям і достатком.

   Камера вихоплює вулики та архаїчні борті. Дружина президента зізнається, що як вона вперше приїхала на землю предків, то їй сказали, що в Україні більше бджолярів, ніж комуністів.

   „І це правда, – каже вона. – Бо бджолярство – це не лише економіка, але й духовність“.

   Двійко вбраних у платтячка дівчаток раннього шкільного віку і білявий, може, дворічний, хлопчик граються на моріжку. Вони тягають туди-сюди дерев’яний візок, тоді пробують запрягти в нього дерев’яного коня, й нарешті вантажать на віз білого лелеку з пап’є-маше. Хоча ніхто й не бачив їх раніше, та за всіма ознаками видно, що це – президентські діти. Там, де мусив би бути майданчик з гойдалками та гірками, пасеться дерев’яний олень.

   У наступному кадрі той самий хлопчик вже, видно, встиг забігти до хати, приліг на канапу і міцно заснув. Але при цьому перевдягнувся. На ньому тепер шорти з хакі на бретельках і смугаста сорочка.

   „Привіт, Тарасику, – звертається до нього лагідна мати, – це вже не сон. Ти не хочеш більше спатки“.

   Хлопчик кліпає очима й не поспішає скидатися. Довкола нього – запнуті  рушниками ікони, дзеркало, різьблений хрест, коци, портрет його батька, глечики та вішаки з одягом. Поруч з канапою – гуцульська кахляна піч, із якої на хлопчика позирають зелені жовніри й коричневі вершники.

   „Це – пояснює журналістці Катерина Ющенко – наша хатка. Мій чоловік каже: ми тут будемо жити, коли, нарешті, підемо на пенсію“.

   На екрані з’являється писаний від руки документ „Історія хати“, з якого ми дізнаємося, що ця оселя – з села Буковець Верховинського району в Карпатах, і їй більше ста років.

   „В цій хаті, – продовжує дружина президента, – багато предметів, в основному, зі Східної України, хоча є деякі і з Буковини, і з Середньої України... Тут мій чоловік працює, пише свої промови...“.

   Камера мандрує інтер’єром і вихоплює то кераміку, то дерев’яну скульптуру, то вироби з вовни.

   „Це – лише маленька частина нашої колекції української старовини“.

   Кімнати нагадують музейні приміщення під час інвентаризації. Оператор на весь екран подає тильний бік якогось дерев’яного експонату, на якому грузинськими літерами вирізане ім’я автора.

   Нарешті, жінки виходять на веранду і сідають на лави довкола дубового столу. Стіл зроблено у вигляді квітки, а лави ланцюгами кріпляться до стелі.

   „Я знаю, – каже журналістка, – що тут побувало багато іноземних лідерів. І президент Путін, і президент Саакашвілі, і президент Клінтон... Вони, мабуть, відчули цей дух. І поїхали додому, трохи більше розуміючи українську культуру“.   Дружина президента погоджується з нею.

   „Я, – каже вона, – думаю, вони були захоплені нашими майстрами і тим, що й зараз наші люди здатні робити таку красу“.

   Оператор показує дошку, на якій викарбувані колеса, вони ж сонячні символи, різних діаметрів.

   „Мені здається, – лукаво похитує головою журналістка, – що після такого перебування вони повинні були заговорити українською?!“

   Вона так солодко усміхається, немов побачила на моніторі, як всі вище згадані президенти сідають до столу, кружляють оковиту і українською мовою радяться, як їм надалі їздити одне до одного в гості.

   Катерина Ющенко сміється. Журналістка чекає на відповідь, але дружина президента, здається, сприйняла її заяву не як питання, а як вияв захвату зі знаком оклику на кінці.

   „Бо, – журналістка не витримує паузи, – схід і захід – разом“. Вона при цьому робить жест в бік колекції.

   „Так, – каже дружина президента, – Україна одна“.

   Оператор знову показує різні фрагменти колекції, щоби допомогти глядачам зрозуміти, що останні фрази мають два значення – пряме і переносне. І в обох випадках ясно, що як старожитності, так і телеглядачі – із одного тіста.

   Вийшовши з хати, Катерина Ющенко веде журналістку до щойно збудованої каплички в глибині садиби.

   „Тут, – каже вона, – ми молимося. Влітку, – махає вона десь, – ми приймаємо там, а узимку – всередині. А он там ми готуємо шашлики. І стараємося, щоб було різноманіття“.

   „А от чи існує, – мабуть, вже від себе цікавиться журналістка, – клуб перших леді? І хто серед них, якщо не секрет, ваші подружки?“

   Катерина Ющенко м’яко пояснює їй, що в політиці немає друзів, а є лише партнери, й виводить гостю на ставок, у якому плавають кольорові рибки.     

   „Подивіться, – каже вона і кидає в воду шматки хліба – як тут легко ловити рибу!“

   Мабуть, екзотичних істот якийсь час не годували, бо вони, немов підголоджені акули накидаються на все, що летить у воду, і роздирають його на шматки.   Журналістка не може стримати захвату.

   „Це якийсь цирковий атракціон!“

   На прощання камера під акомпанемент скрипки, сопілки та бубна кидає погляд на вулики, на млин та на гроно стиглої калини (хоча на початку екскурсії, судячи з кольору листя, був червень). Але на те вони й митці, щоб з підручного матеріалу робити людям красу.

   Я, однак, не певен, що мої студенти зрозуміють усі деталі передачі. Для цього потрібне знання архаїчної лексики й сільського побуту. Навіть події чотирирічної давнини, чи пам’ятають вони про них? Ці вчорашні школярі й власною політикою не цікавляться. А те, що робиться за океаном, це для них – чужа чужина. Краще зосередитися на житлі. Нехай скажуть, як би вони це назвали. Хата? Приватний будинок? Урядова дача? Вілла? Палац? Маєток?

   Автори передачі цього не пояснюють, але Катерина Ющенко згадує десь, що цю земельну ділянку її чоловік прикупив, ще як він був прем’єр -міністром. І з того часурозбудував тут ціле господарство зі ставком, млинком і вишневим садком. Щось типу хутора заможного козака зі Слобожанщини чи Подніпров’я. Пішов, мабуть, колись в музей народної архітектури й побуту (він тут десь поруч), побачив, як добре жили наші предки, і вирішив повернутися до джерел. На те й життя, щоби здійснювати свої мрії. Поки є кому берегти одяг від молі, косити траву, дбати про бджіл та чистити ставок. Ще й при цьому наглядати за двораками. Бо дай їм волю, вони звідси повитягають золотих рибок, завезуть навесні коропів, а восени випустять воду й лопатами збиратимуть здобич. Екологічно чиста риба зараз потрібна всім.

   „Ну, – повторюю я своє питання, – як ви назвете це?“

   Студенти все ще думають. Після короткого обговорення ми зупиняємося на „резиденції президента“.

   „Добре, – кажу я, – що вам іще впало в око? Що вразило? Ви робили якісь нотатки?“

   Виявляється, ні. Це – кінець тижня. Надворі спека. Всі стомлені. Крім мого курсу, кожен з них ще ходить або на літературу, або на історію.

   „Може, – наполягаю я, – у вас є якісь запитання? Щодо змісту... Ні? Тоді скажіть, що вам в цій передачі сподобалося, а що – ні? Й що найбільше запам’яталося?“   „Україна, – пригадує, нарешті, один зі студентів, – одна“.

   „Так, – підхоплюють цю думку інші, – і схід , і захід“.

   „Так, – кажу я їм, – всі ми – з одного тіста“.

   Студенти погоджуються, хоча це прислів’я, здавалося б, не розповсюджується на південного корейця. Але він – не проти, і на знак згоди усміхається й тричі киває головою.  

 

Липень 2008

Український журнал