Український журнал - 11/2008

Фільм, який справжній документаліст ніколи не зніме

   Текст: Ян Чулік, Глазго, Шотландія

   „Громадянин Гавел“ (Občan Havel),

   реж. Павел Коутецький,

   1994–2007, Чехія, 119 хв.

   „Коутецький поступово здобув таку довіру Гавела, що міг бути присутнім навіть там, куди президент жодних журналістів не допускав“, пише Малвіна Тоупалова в каталозі чеського кінофестивалю про документальний фільм Павла Коутецького „Громадянин Гавел“. Цей ексклюзивний підхід справляє на пересічного глядача своєрідний ефект. Глядач отримує певне психологічне задоволення – ніби увійти у світ великих і відчути частку відблиску їхньої слави на собі.

   Однак доступ до приватного життя Гавела у фільмі під суворим контролем.

Насправді про особистий світ Гавела, суттєві або й контроверсійні аспекти його президентства ми не дізнаємося майже нічого. Наприклад, Гавелові вдалося перед камерами Коутецького приховати Дагмар Вешкрнову майже до того моменту, коли він офіційно повідомив про їхнє весілля. Якщо у фільмі приховано знайомство з Вешкрновою, що ще мав Гавел під контролем? Гавел тут виступає в ролі фанатичного організатора, в цілком позитивному значенні цього слова. Більше того, намагаючись наголосити на своїй „людяності“, часто іронізує та висміює самого себе. Така поведінка сильних світу цього – показати, що і вони „слабкі“ та „недосконалі“, і що вони це усвідомлюють – спроба наперед нейтралізувати будь-яку критику. Фільм про Гавела – це, перш за все, серія кадрів приватних кімнат та коридорів Празького замку, фуршетів і зустрічей з чиновниками та радниками Гавела.

   Під час чергового святкування 28 жовтня у Вацлава Гавела та Мірослава Сладека є окремі промови. Після слів Гавела у картині показано збуджений натовп, який скандує „Гавел, Гавел!“, натомість виступ Сладека чергується із зображенням людей, які з відразою кричать „фашисти!“ Хіба під час промови Сладека серед присутніх не було жодних його прихильників?

    У січні 1998-го Вацлав Гавел з перевагою в один голос був удруге обраний президентом. Це було в день, коли М. Сладек, тодішній голова Республіканської партії, сидів у в’язниці й не міг взяти участі в голосуванні, завдяки чому, можливо, Гавел й став президентом. Після виборів Мілош Земан, тоді голова сейму, дав можливість Янові Вікові (заступнику Сладека) публічно протестувати проти нелегітимного обрання Гавела. У фільмі він, очевидно, тлумачить слова Сладека, що непоінформований глядач може сприйняти як Сладекову безпідставну упередженість. Факт, що у фільмі бракує інформації про ув’язненння Сладека – груба маніпуляція. Причому я ніяк не виправдовую тодішню Сладекову контроверсійну політику. Погляди ж Гавела у фільмі ніхто не ставить під сумнів.   

   Коутецький впродовж фільму не задає Гавелові жодного питання. Бракує іронії та стриманості. Ми можемо здогадуватися, що, намагаючись підступитися до Гавела якнайближче, Коутецький „мусив“ з ним колаборувати. Але остаточна форма документального фільму творилася в монтажній кімнаті, де можна було у фільм включити незалежний і бодай трохи критичний погляд, лаконічні примітки про те, що не все, що стверджує наш герой, є стовідсотковою правдою. Фільм після трагічної смерті Коутецького монтажував Мірослав Янек і саме він відповідає за фінальну форму цього пропагандистсько-захопленого „продукту“. Поки я не бачив фільму Коутецького, то наївно вірив, що кіно могло би хоча частково зобразити „перехід“ Гавела від анархічного, непримиренного дисидента, прихильника „неполітичної політики“ до прагматичного політика, який почав некритично підтримувати США, тому що як людина, травмована тоталітарним комунізмом, бачив у них єдину запоруку світлого майбутнього Чеської Республіки. Правда, це вже у фільмі не згадується.

   Стрічка Коутецького, властиво, немає ніякої глибини, просто нас знову й знову впродовж майже двох годин переконують у тому, як нам поталанило, що ми можемо зазирнути в „приватне життя“ неординарної та великої особистості.