Український журнал - 11/2008

Рецензії та анотації

   Морська книга

   для довгих зимових вечорів

   Антон Санченко.

    Баркароли: Оповідання,

    Київ, Факт, 2008, 368 с.

    Напевно, одна з найбільших нагород для автора журнальної статті (окрім, ясна річ, гонорару) – побачити, як за кілька номерів описана тобою проблема раптом починає „виправлятися“. Тільки нещодавно писав я в „Українському журналі“ про те, що в нас дивовижно мало мистецьких творів морської тематики, аж ось треба рецензувати нову талановиту книгу про моряків – „Баркароли“ Антона Санченка.

   „Баркароли“ – це збірка оповідань, історій, які трапилися на кораблях чи з кораблями у різних океанах, морях і річках, видана в серії „Exceptis excipiendis“ видавництва „Факт“. Невипадково назва перекладається з італійської як „пісня на воді“ або „пісня гондольєрів“, про що повідомляє нас епіграф. Головний ліричний герой усіх оповідань – молодий радист, якому випало почати корабельну кар’єру в добу розпаду СРСР та його потужного флоту і завершити в часи спроб розбудувати чи радше розпродати флот український.

   З таким часом і місцем дії сюжети цих творів просто не могли не бути цікавими та пізнавальними. Наприклад, історії з диких дев’яностих, особливо диких у чорноморській акваторії. Оповідання „Мандариновий шлях“ розповідає про „подорож“ херсонського судна „пенсійного віку“ по мандарини до Грузії, де щойно згасла війна: тут і прорив блокпостів мандаринними КАМАЗами, й арм-реслінг „нового українця“ та грузинського бійця, й історії морських „чов-ників“, які возять із Туреччини до Росії... цибулю. В інших оповіданнях читач знайде романтичне зображення портових страйків, риболовлі в тумані, роздуми про різницю між морським та річковим флотом, різні виміри розлуки під час плавання. Та про що б не йшлось, Антон Санченко регулярно повертається до розважань над карколомним останнім десятиріччям ХХ століття. І ліричний герой неодмінно доходить висновку: як би там не було, ми ще вельми непогано пережили той „шторм“ – йому як моряку є з чим порівняти.

   З такого матеріалу запросто можна було зробити суто пригодницькі, повністю сконцентровані на власній гостросюжетності тексти. Але, на щастя для одних читачів і на жаль для других, Санченко пішов іншим шляхом. Шляхом затишної оповіді, яка коливається між авантюрами та ліричними описами, метафорами, краєвидами, анекдотами, інтертекстом (кожне оповідання має свою пісню, яка регулярно виринає з тексту повністю та цитатами), ритмічною грою, пародією та іронією, то простою, як дві копійки, то такою, що десь навіть апелює до традицій Джерома К. Джерома. Іншими словами, не відмовився й трохи поестетствувати, і, здається, недаремно, бо вийшла книжка того жанру, котрийзветься „приємно почитати довгими зимовими вечорами“. Чи бодай осінніми(перевірено).

   Які ж „пісні на воді“ без характерної морської романтики та екзотики? Звісно, все це тут є – і специфічна мова, котра потребує приміток, і колорит портових „кабаків“, і безмежна професійна гордість, і напускна недбалість у спілкуванні зі світом. Знаходиться в „Баркаролах“ місце й для мускулястого долання перешкод з останніх сил (що в сучасному красному письменстві – далеко не найпоширеніший мотив). Ретельно та цікаво виписано географічну складову. До речі, географічна, чи точніше „геопоетична“ картина світу з його морського кута зору в „Баркаролах“ приємно здорова і самодостатня, позбавлена будь-яких постколоніальних фантомів, як „південно-західного“, так і „центрально-східного“ розливу.

   Окрема цікава історія – мова Антона Санченка. На перший погляд вона вражає невідповідністю тісним і занудним українським літературним нормам. А саме – русизмами, „нестандартними“ зворотами і граматичними ходами на межі  індивідуального стилю й старої доброї неграмотності. Деякі епізоди виглядають не дуже зграбно перекладеними з російської. Та поміркувавши, приходиш до думки, що може воно й добре, що всі ці речі не було виправлено. Адже красивої правильної мови з цього все одно б не вийшло, а ламана мова „Баркарол“ таки в чомусь природна та красива і вже точно дотепно й талановито використовується. Ну, й може бути своєрідною метафорою мінливої водної стихії та звикання до неї української літератури.

   Що ж, мабуть, саме вдале поєднання простої веселої схематичності з відтінком незграбності та певної орнаментальності й парадоксальної вишуканості спричинилося до того, що „Баркароли“ без особливих рекламних надзусиль стали однією з тих книг, які найчастіше „радять почитати“. 

Олег Коцарев, Харків

   Усередині лабіринту

   Маріанна Кіяновська.

    Стежка вздовж ріки. Новели.

    Київ, Факт, 2008, 240 с.

    Перша прозова книжка Маріанни Кіяновської – це не просто шість окремих новел, так чи інакше поєднаних топосами „стежки“ й „річки“, це передусім єдиний текст, своєрідна модель лабіринту, в якому, попри безліч хідників-сюжетів, існує центр, до якого ці хідники ведуть. Ясна річ, існують і „нитки Аріадни“ – підказки, алюзії, ремінісценції, епіграфи, врешті-решт. Хоча Маріанна й відхрещується від своєї належності до постмодернізму, кожна цитата, в тому числі й найголовніша (епіграф до всього тексту), є ключиком до прочитання – достоту як у Фаулза: кілька коротких історій про перетворення, зізнання в любові до Франца К. (без сумніву – Кафки,автора того самого „Перетворення“), епіграф із Теннессі Вільямса: мовляв, усе, написане в цій книзі, – переформатована, перетворена поетичною уявою істина, але все ж – перетворена.

    Для мене „Стежка вздовж ріки“ – текст-насолода в бартівському розумінні цього слова, текст, що настирливо вимагає, аби до нього застосовували техніку „повільного читання“, відшукували різні значущі дрібниці й залучали увесь масив набутих знань, прочитаних текстів, видимих і прихованих міфологем. Правду кажучи, наразі я незнаю іншого автора, який міг би писати на такому ж високому європейському рівні, як Маріанна, так делікатно залучаючи тексти попередників, так майстерно конструюючи сюжет, так уміло послуговуючись мовою й водночас не зводячи літературу тільки до „соціального“ або „ідеологічного“. Як і в поетичних збірках, Маріанна Кіяновська ідеально продумує структуру книжки, аби це справді була архітектоніка єдиної книжки, а не звичайна збірка новел. І от – у „Стежці...“ не знайдеш жодної випадковості, кожна така „випадковість“ неодмінно має значення. Авторка спонукає знаходити значущі деталі й – особливо – імена. Уже в першій новелі „Вона і діти“ імена персонажів примушують спинитися й зазирнути в біблійну книгу Буття: баба Хавва, її онук (чи не онук?) Йосип, якого Хавва чомусь називає „каїном“. У „Ляльковому домі“ є два імені євангелістів – Матвій і Марко, тоді як жінка, від імені якої ведеться розповідь, свого імені не згадує,вона – просто лялька „Барбі“, „Барбі-художниця“. Матвій грається своєю Барбі, а Барбі прагне гратися своєю ідеальною лялькою – Марком (загалом, такі-от дзеркальні відображення основних сюжетних ліній – наскрізний для „Стежки...“ прийом, що створює ефект накладання історій одна на одну, скріплює розрізнені новели в одну книжку й підсилює враження від кожної окремо взятої новели). У Маріанни цитування не є ігровим, самодостатнім, навіть не завжди сюжетотворчим, це скоріше ще один вимір прочитання. Зрештою, книжку можна спокійно читати, не знаючи біблійних сюжетів і навіть гадки не маючи, хто такі Гессе, Ібсен, і Фаулз (до їхніх творів відсилають назви окремих новел)... Однак якщо вже читачеві доступний цей „іще один“ вимір, текст набуває глибини, розплутувати яку годі в рецензії, на це потрібен щонайменше формат наукової статті.

   У такому разі, одні з новел розраховані (в тому числі й) на тих, кому важливий майстерно й небанально виписаний любовний сюжет, інші – на тих, хто прагне копнути глибше. Найглибшими, а водночас і найсильнішими, як на мене, є перша („Вона і діти“) і п’ята („Маг і принц“) новели, найбільш філософськи насиченою – остання („Прометей“), у якій перегук із Кафкою максимально згустився. Власне, авторка ідеально дотримується жанру новели – короткої історії про одну подію (новину!) з несподіваним завершенням. Уже з першого речення новели Кіяновської вражають незгірше ніж Стефаникові: „Я був каїн, і змалечку знав про це“. Маріаннині образи пластичні, власне – образні, об’ємні, наче скульптури. Її манера конструювання сюжету (інтрига, гострота, насичений монолог, несподіваний фінал) робить практично кожну з новел сценічною, зримою, себто придатною для постановки в театрі. Тому я би радила читати окремий текст „за раз“, мовби дивишся виставу-монолог або виставу-поліфонію. Деякі з новел на позір написані в стилі „феміністичних“ текстів (приміром, „Ляльковий дім“ і „Все як треба“), одначе ідеологія в текстах Кіяновської ніколи не набуває пріоритету над екзистенційними проблемами – тим, що названо в книжці „стежкою вздовж ріки“. Ці дві історії – зразки текстів-ломиголовок, якими любить бавитися Кіяновська: виставляючи на передній план жіночі проблеми, говорячи від імені жінки, авторка спрямовує читачана фальшивий слід, у той час як голос жінки – тільки спосіб зробити текст „щирим“, „істинним“. Адже говорити про „людське“ слід так, аби мовцю повірили. Зрештою, з таким самим успіхом можна було б ухопитися за біографічний метод (тим паче, що героїня у „Грі у мертве і живе“ ззовні дуже нагадує саму авторку), однак і цей спосіб прочитання напевно виявиться хибним, спроектованим самою авторкою, а читачам (а надто ж – досвідченим) не завжди доречно йти на повідку в письменників.

   Нарешті – найцікавіше: що є „стежка“ і що є „ріка“, і що символізує собою „стежка вздовж ріки“. Ріка і стежка – міфологеми, що впродовж віків уособлюють життєвий шлях, або ж межу між життям і смертю. Найяскравіше цю межу видно в „Грі у мертве і живе“, де і з’являється міфічний Перевізник, якому плата за роботу – смерть. Утім, кожен із персонажів має власну „стежку вздовж ріки“, кожен із них обирає (або ж віднаходить) її протягом того часу, як ми читаємо новелу. Чи, може, не обирає? Можливо, кожному з них (нас) вготована така „стежка“ ще до народження, і вони (ми) тільки йдемо вздовж ріки до вготованої долі, а радше – до невблаганного й непередбачуваного фатуму, до того, чого ми не можемо про себе знати. Кожен у цій книжці має за собою це „невідоме“, яке в результаті й визначило його „стежку“. У кожного – своя таємниця, свій „камінь“ або свій складаний ніж, як у Йосипа-Каїна й Барбі-художниці. Певне, художник тонко відчув, про що книжка, тому й обкладинка – своєрідна вказівка на те, як відгадувати текст: на ній зображено складаний ножик, символ неминущого – фатуму. 

   Кожен із персонажів Кіяновської переживає болісне перетворення, душевну метаморфозу, що відбувається якраз протягом ходи „стежкою вздовж ріки“ (тільки в одній новелі не знайти цих топосів – замість них авторка ввела дерево – міфологему ще місткішу, ніж ріка). Цікаво, що персонажі Маріанни завжди проходять свою „стежку“ ривками – шматок із „тут-і-тепер“, шматок із „тоді“, однак найважливіші – шматки із дитинства. Саме події дитячого життя найчастіше сприяли тому кафківському „перетворенню“, на яке авторка натякає із самого початку. Найцікавіші персонажі (Павлик, Мавра, Дідім і Тома) – ті, в яких „не збулося істинне, дитяче дитинство“ – граються кожен своїмиляльками. Для „нормальних“ людей вони – божевільні (чи, може, дореч- ніше сказати – юродиві?), для читача – дитинні, справжні, істинні. Зрештою, чи хтось достеменно визначив межі гри й життя, або ж – гри в життя? Природно, ця дрібка „справжніх“ людей не здатна порозумітися із раціональним соціумом, адже вони говорять зовсіміншою мовою. Тому кожен із них має свого посередника між своїм мікрокосмом і макрокосмом-соціумом: так, у Павлика є Даня, а в Маври – її сини, й у результаті „переродження“ таких посередників стає більше – „скоро“ Павлика розумітиме Емілія, а Мавру і її ляльок – Марта. Ці дві жінки (Емілія і Марта), неофітки по суті у „справжності“, вчаться жити по-справжньому й по-справжньому відчувати саме завдяки оцій „дитинності“ своїх коханих чоловіків. Тільки тоді вони розуміють найважливіше – те, що людям, аби пізнати людину, аби по-справжньому кохати, зовсім не потрібні ні слова, ні інші буденні подробиці.

    Я напевне не зрозумію всього в цій книзі, навіть якщо прочитаю її від початку до кінця кілька десятків разів. У лабіринті Кіяновської, як на мене, не достатньо ключів для того, аби одразу дібратися до центру, не те, щоб вибратися назовні. І я, зізнаюся, досі не зрозуміла, чи насправді в книжці – одна ріка й безліч стежок, і всі Маріаннині персонажі живуть понад тією й самою річкою; чи ж у кожного з них – свої ріки й свої стежки? Достеменно одне: тексти Кіяновської – саме такі, які дають естетичну насолоду, більше того – змушують „розмовляти із собою“. Те, що робить „Стежка...“, я означила би словами каліки із „Прометея“: „...мій біль потрібний цим людям, які проходять відстань до мого дерева, щоби відчути, що вони... ще здатні щось відчувати“. А й справді, чи здатні? 

Ольга Купріян, Київ

   Не тільки для колекціонерів,

   Науково-популярне видання:

   В. М. Гуцул.

   Бойові мечі з музейної  колекції

   Ужгородського замку,

   Львів, Просвіта, 2008, 74 с.

   Що ви знаєте про мечі? Особисто мені про них відомо було дуже мало. Лезом і руків’ям обмежувалися всі пізнання про цей предмет. А виявляється, опис самих лише конструктивних складових меча містить аж дванадцять пунктів: клинок, ефес, наверш, руків’я, хрестовина – перелік далеко не вичерпний. Уявлення про різницю між цивільною і бойовою зброєю для мене завжди лишалося завуальованим. Тому книжка Володимира Гуцула „Бойові мечі з музейного зібрання Ужгородського замку“ стала для мене справжнім відкриттям.

   Вражає якісне аристократичне видання (і справа зовсім не в чорно-червоній обкладинці чи доброму папері – цим зараз нікого не здивуєш) із вдалим використанням художніх робіт Йоста Аммана (1565 р.), Петера Фльотнера, ілюстрацій до роботи Альфреда Хаттона (1892 р.); гравюр з доповіді Джілламо Каорсіні (1496 р.).

   Автор у дослідженні помістив артефакти в історико-культурний контекст епохи, зробив типологічне визначення зброї, науковий опис предметів. Ця книга – чудова заявка для доопрацювання цієї теми в монографію. Недарма В.Гуцул сподівається, що це дослідження започаткує серію подібних видань, адже слушно зауважує він: „Давня зброя має стиль, смак та беззаперечну харизму. В українських музеях назбиралося багато предметів, котрі чекають на своїх дослідників“.

   Виявляється, в суспільстві середньовічної Європи меч був певним культурним феноменом, аналогію якому можна знайти хіба що в феодальній Японії. Знайомство, завдяки цій книжці, з трьома мечами з краєзнавчого музею Ужгородського замку, відбулося в рамках проекту „Лікіцарські Гукани“ (такий собі клуб лайв гісторі). Жива реконструкція минувшини давно вже є модною в Європі, але тільки починає набирати обертів в Україні.

   Тому постійний інтерес ентузіастів до досліджень, зокрема давньої зброї, є доволі перспективним, через велику кількість білих плям в українському зброєзнавстві. Заповнення таких прогалин фаховими дослідженнями, нехай і в науково-популярному (доступному більшості) стилі, можна тільки вітати!  

Vik Коврей, Ужгород

   Як ставитися до „поганого мистецтва”?

   Тамара Гундорова.

   Кітч і література,

   Кітч, про який написала свою найновішу книгу „Кітч та література”, знана київська професорка Тамара Гундорова, найчастіше розуміють саме як „погане мистецтво”. Це поняття зазвичай має геть негативний присмак: кітчевим називають все неякісне, але невиправдано яскраве, кричуще: і в мистецтві, і в повсякденності. Відтакреакцією традиційної критики на таке явище недомистецтва є автоматичне розкидання анафем: шануємо лише зразки „високого”, а різні „ерзаци”, на кшталт Вєрки Сєрдючки, як глаголить сучасний молодий мережевий сленґ – в топку! І при цьому ми навіть не задумуємося, якою примарною є межа між нашим розумінням „високого” та „низького”: тим часом, те, що вважаємо мало не шедевром, частопостає найбанальнiшою пiдробкою (по приклади вiдсилаю до книжки).

    Тамару Гундорову якраз i цiкавлять механізми функціонування вододілiв мiж рiзними розумiннями культури загалом й лiтератури зокрема. Це чи не перша книжка українського літературознавця, котра сміливо виходить поза вузькі філологічні рамки в широку царину некласичних у нас, проте вельми поширених і популярних на Заході ще від 1950-х років, культурних студій; тоді ми, вслід за авторкою, починаємо помічати не лише визна не, але й марґінальне – втім, не менш важливе для розуміння національної культури загалом. Адже, хочемо ми того чи нi, але згадана Вєрка (про яку, мiж iншим, в контекстi серйозної теорiї до Тамари Гундорової нiхто не згадував) таки є вельми помiтним персонажем – направду фiгурою! – сучасної української культури-яка-вже-вона-є; нашої з вами культури, бо вряд-чи вистачить „веж зi слонової кістки“, щоб туди могли сховатися вiд всепроникної попси всi охочi високочолi пуристи. Тамара Гундорова робить вельми чесний крок: якщо явище поруч нас присутнє, його треба не iґнорувати, але аналiзувати.

   Авторка у розмовi про кiтч наголошує три головнi його риси. Найперше кiтч є явищем вторинним – це стилiзацiя, амбiтне наслiдування високої культури,мiмiкрiя пiд якiсне, котрому годi вiдбутися через убогiсть засобiв (так би мовити, культура для духовно бідних). По-друге, кiтч корениться у народнiй (популярнiй), а значного розмаху набуває у модернiй масовiй культурi. Вiдтак це явище мiцно пов’язане з властивостями i можливостями сучасної епохи маскульту: у нiй усе перетворюється на товар (навiть, здавалося б, всуцiль контркультурний, авангард), а ще вона володiє просто безмежними можливостями тиражування i помноження речей, через що примарними стають поняття винятковості й оригiнальностi. Кiтч – це якраз намагання видати масове за одиничне, тривiальне – за шедевр; врештi, зараз нікому не заборониш покраяти першулiпшу симфонiю Моцарта на шматки i продавати їх як рiнгтони для мобiлок. Нарештi (третя риса), кiтч є феноменом рецептивним, тобто вельми залежить вiд сприйняття конкретної особи: те, що комусь здається визнаним, якiсним, iншим видасться жахливою пiдробкою i, хоч як шкода, навпаки.

    Чiтко окресливши поняття кiтчу, Тамара Гундорова перепускає крiзь нього замалим не всю українську лiтературу: вiд кiтчевої котляревщини до не менш кiтчевих бубабiстiв. Втiм, узагальнення київської професорки, як на мене, виправданi, а найбiльший iнтерес і резонанс, вочевидь, викличуть її мiркування про соцреалiстичний кiтч українських письменників (знаходимо в книжці, зокрема, вельми цікаву інтерпретацію знаного всіма ще зі школи оповідання Олеся Гончара „Соняшники“). Попри те, Тамара Гундорова розрiзняє ще й iншi види кiтчу в українськiй лiтературнiй iсторiї (кожному з них присвячено окремий роздiл): окрiм ідеологізованого соцреалiстичного, аналiз професорки торкається колонiального, жіночого, сецесiйного, героїчного, карнавального кiтчу – вiдтак, перед нами постає (про що зазначає й сама авторка) ніщо iнше як альтернатина iсторiя української лiтератури.

   Добротно оснащене академічним апаратом письмо Тамари Гундорової вельми важко запросто відкинути чи збути наліпкою „постмодерна провокація“, як це звикли часто робити вітчизняні страуси від науки. З думками цієї книжки доведеться рахуватися й вряд чи комусь вдасться одразу ж легко заперечити міркування, що їх розгорнула авторка. Симпатично ще й те, що дослідження просякнуте оптимізмом: впливу масової культури присутності кітчу, як зазначає професорка, вряд чи вдасться зараз уникнути (про це її заключний розділ „У полоні кітчу“), проте нам ніхто не завадить гратися його підробками, пародіювати їх, а водночас змагатисяза „високе“ мистецтво, яким ми його собі уявляємо.  

Ростислав Семків, Київ

   Батьки народу

   Bernadetta Wójtowicz-Huber.

   „Ojcowie Narodu“.

   Duchowieństwo greckokatolickie

   w ruchu narodowym

   Rusinów galicyjskich (1867–1918),

   Wydawnictwa Uniwersytetu

   Warszawskiego.  

   – Варшава, 2008, 336 с.

   Це чергова публікація молодої української дослідниці з Польщі, яка роками займається темою національних орієнтацій та релігійних відносин на зламі XIX–XX століть на Лемківщині. Однак найновіша її робота має значно ширший територіальний діапазон, оскільки, для прикладу, вона описує також становлення церковних структур й релігійне протистояння серед українських емігрантів у Америці. Авторка, на підставі архівної джерельної бази, публікацій інших істориків, вміло і вичерпно представляє картину доленосних процесів, котрі мали місце в українському суспільстві Галичини 1867–1918 рр. У публікації авторка робить акцент на питанні національного вибору в тогочасному суспільстві, досліджує співвідношення у питанні віросповідання та національної орієнтації,розглядає етапи і форми конфлікту між т.зв. українофілами та москвофілами.

   У книзі багато уваги присвячується темі модерністських процесів у греко-католицькій церкві, зокрема, як наслідку загрози що нависли над церквою у зв’язкуз активною підтримкою на території Галичини Російською імперією москвофільської орієнтації та православної церкви. Б. Вуйтович описує також ширший – міжнародний – контекст згаданих процесів, політику щодо українського питання Австро-Угорської та Російської імперій. Публікація важлива не лише як опис історичних процесів, котрі проходили в час важливих історичних подій – Весни Народів 1948 р., Першої світової війни, – вона показує також усі нюанси реакцій на події, які проходили в українському суспільстві з боку адміністрації (від судових процесів до розстрілів часів війни). Книга має також актуальний вимір, тому що конфесійні протистояння між греко-католиками й православними, висвітленні авторкою в історичному контексті, виявилися актуальними також пізніше в часи II Речі Посполитої, і залишаються такими й по сьогоднішній день. Наприклад, у деяких подіях сучасності, скажімо, у бурхливих емоціях навколо т.зв. русинської проблематики, можна віднайти елементи, які досліджувала й описала у своїй книзі Б. Вуйтович-Губер.  

-тим-

   Поезія О

   Остап Сливинський.

   М’яч у пітьмі,

   Київ, Критика, 2008, 56 с.

   Видається, за цим „О“ поезії Остапа Сливинського з книжки „М’яч у пітьмі“стоїть дуже багато. Щойно презентована на цьогорічному львівському Форумі видавців, ця збірка починає, за означенням Сергія Жадана, бути колесом, що котиться саме собою. В ній я мимоволі знаходжу досить багато верлібрів із „Полудневої лінії“, попередньої книги автора, але „Спочинку в ногах О“ – немає... значить, звідси й треба починати вже новий відлік обертів:

   1. „М’яч у пітьмі“ – це справді куля, де меридіани часу, перетинаючись із широтами метафор, утворюють дуже розлогий, але закритий текст. Він наче наростає вшир, мов кола на воді,і охоплює все нові й нові іносказання: „Осінь приходить сюди, як конверт із віхтем трави, що запалюється сам і горить, / і не гасне, і танцює в пітьмі, як вогняна легеня, і грає з пітьмою / в якусь незрозумілу гру“. Від того, що перетини і стики – лише натяки, може здатися, що це поезія окремих образів, своєрідна матриця метафор.

   2. Тут годі чекати якогось вибуху, бо поезія Остапа Сливинського дуже пливка, „вірш протікає, / ніби погано закоркована пляшка...“ І справа не так у візуальному ефекті від довжини рядків, як від якогось намагання ніби дати відповідь на питання „як що?“ Серце як що? – „Як кротовина, що ворухнувшись знову стає входом і виходом длятихого підземного життя“. Мапа Гренландії як що? – „Ніби сузір’я Тюленя чидовгастий глибоководний маяк“. Така множинність і граничність відповідей змушує входити в ритм споглядальності, і в звук монотонності.

   3. Остап Сливинський, як фотограф, намагається схопити світло і пітьму; вони, іманентно присутні у цій збірцісепії, проглядають із кожного верлібру, мов зі світлини. Цілодобова медитація:від світлистих королів ранку, проекцій, рентгенівського проміння, фар, ламп, ліхтарів, фосфору, світляків, навіть світла радіоприймача до нічних змін і однорідної темряви. Світло для поета – особливий мовчазний носій інформації – сонячний диск, із якого можна відчитати будь-що.

   4. Єва, Зоран, Богуш, Змійка, всі імена й означення живуть окремо – як звертання, декорація. За ними стоять свої історії, але в самих текстах, цілком позбавлених експансії будь-якого сюжету, вони отримують іще одне метафоричне життя у дуже внутрішньому географічному просторі, десь між абстрактною Європою і камерною мансардою.

   5. Кожне слово тут – непрОникність,його варто покрутити і відчути замкненість та зникомість: „Люблю тебе, тятиво, ліяно, люблю, сонна затоко, – / кожне слово, наче серцевий м’яз, щосекунди / закриває вихід у прірву“. Але водночас можна схопитися за адамове називання і дати свої визначення: „Моя голова – ніби сак, яким хтось ловить нічного метелика“. Все ж його мова – перебірлива та примхлива гра із пташками вод, шпульками вітру, герциками вітру, як непогодження зі звичним порядком асоціацій та образів, бунт на кораблі.

   Поети завжди писали про любов. Цікаво, що в сучасній українській поезії можна побачити цілий парад дуже оригінальних, часом декларованих, афористичних, дефініцій любовей та кохань. Для Сливинського любов – незайнята радіочастота, де кожен почує щось своє. Ще її незмінні супутники – запахи: „Лабіринт у якому все грає: / Як звідси вийти, коли не знаєш на запах свою любов?“ Справді, як вийти з О?..  

Юлія Стахівська, Київ

   1938

   1938. Акція руйнування  

   православних церков на Холмщині

   і Південному Підляшші.

  Подіям 38-го року на Холмщині та Південному Підляшші присвячене видання двомовної книжки (польською та українською мовами) „1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині і Південному Підляшші“. Видання з’явилося в час урочистостей, котрі проводилися з 13 по 14 вересня в Холмі (Люблінське воєводство, Польща) під почесним патронатом Президента Республіки Польща Леха Качинського. Публікацію відкривають вступ Президента Польщі та передмова настоятеля Православної Церкви у Польщі Його Блаженства Блаженнішого Сави, Митрополита Варшавського і всієї Польщі.

    У першій частині книжки представлено історичні мотивації подій 1938-го, принципи і перебіг полонізаційно-ревіндикаційної акції, описано процес руйнування храмів, реакцію ієрархів та вірних Православної Церкви, громадську думку, а також задокументовану діяльність державної адміністрації проти Православної Церкви в наступні місяці 1938-го і 1939-го.

   Автором обґрунтованої, змістовної історичної передмови є доктор Григорій Купріянович, український історик з Польщі, водночас – голова Українського товариства в Любліні, що став співорганізатором учти 70-х роковин.

   У книжці поміщено багато цитат з друкованих джерел того часу: офіційних документів державних органів, розповідей свідків драматичних подій, фрагменти депутатських запитів українських парламентарів до польського Сейму, а також думки про ці події авторитетних осіб, в тому числі й відомих польських дослідників Ришарда Тожецького, Мирослави Папежинської-Турек, проф. Анджея Хойновського та інших.

   У другій, альбомній, частині книжки поміщено кількадесят фотографій церков, які було зруйновано у 1938 р. на Холмщині та Південному Підляшші. Серед них знайшлися також унікальні й приголомшливі фото, що зображають сам процес руйнування церков. У книзі поміщено також фотографії польських організаторів акції – військовиків, державних службовців.

-тим-