Український журнал - 11/2008
Пішов собі…пішов…Пам’яті Ігоря Римарука
(Скачати весь номер: 11/2008 [PDF, 2.6 Mb])Кельнерко! Каву для трьох:
Віршник, Художник і Бог –
Мудрі, як діти.
Коли поети полишають землю –
стає порожньо.
Завжди порожньо і завжди прикро.
Не вберегли.
Не зберегли.
Не впізнали???
А може, просто у вирі буденних біганин розминалися-розминалися-розминалися, аж поки не розминулися остаточно, відклавши зустрічі (якщо нас допустять до цих зустрічей) на неосяжну вічність. Так склалося, що в останні кілька літ (після того, як з різних причин розпався попередній склад редакції журналу „Сучасність“) у кожного з’явилися нові проекти, нові турботи. До того ж Ігор переїхав до Львова, а коли наїжджав, то...
...що „то“, говориш собі сьогодні, й не маєш відповіді.
Береш до рук тексти, перегортаєш сторінки і ловиш себе на думці,що вірші Ігоря Римарука по його смерті ніби виросли, наповнившисьякимось новим, неусвідомлюваним раніше змістом…
Ти помер. І що змінилося?
Що зробилось навпаки?
Світ хисткий, неначе милиця.
Лід ламкий, немов кістки.
Або:
Я чую зброю. Я бачу Трою.
Я знаю: вершник попід горою.
Я маю ще кількасот хвилин…
Але – „життя упало, наче хрест із пліч“, і всі даровані людині хвилини розчинились у позачассі – не знаю, чи Божому, але точноне людському, бо не вміє уявити людина свого життя поза межами часу.
Але смерть, – так надсилу в це хочеться вірити – таки не лишекінець, але й початок. Початок нового й невідомого. І не лише длятих, хто вже відійшов і повертатиметься до нас лише в тихих спогадахі текстах. Смерть – це й можливість для всіх, хто іще поміж сущиху цьому світі, скинути стару шкіру, аби краще бачити, краще чути,краще любити… Навчитися жити і творити свій простір так, аби поети ішли від нас якось не так, якось більш по-людськи, а світ би був до нихбільш прихильним.
Не вибиваймо ґрунт з-під ніг у поетів. Не вибиваймо. Бо „Поету повітрі“ – це ще й поет без ґрунту, поет у постійному житті-надриві,поет…
Утім, поети завжди творять на роз’ятрених ранах, спливаючи тимиболями й платячи ціну за всіх інших, за всіх нас, більш чи менш успішних у цьому світі.
Пішов Ігор Римарук.
Проте українську літературу межі тисячоліть без Ігоря Римарука– не уявити...
Він
був
був домом
найкращим домом
вами зруйнованим
Дмитро Стус, Київ