УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 7/2009

Шляхом Махатми

(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])

   Текст: Роман Кабачій, Київ

 

   У Києві в рамках фестивалю „Білоруська весна“ відбулася презентація виставки робіт Алєся Пушкіна (http://www.pushkin.by/), супроводжувана фільмом про самого „мастака“ під назвою „Білоруський вальс“. Те, що ця акція відбулася, і не лише в Києві, а й у Львові та Франківську, можна вважати чудом. Поперше, на день прибуття до столиці України Пушкіна вже випустили з каталажки, де він сидів за „організацію несанкціонованого мітингу“ (роздавав мешканцям Бобра тістечка на день білоруської незалежності), він уже виплатив штраф державі за „демонстрацію незгоди із існуючим режимом“ (розвішував розмальовані в національні біло-червоні кольори шпаківні), по-друге, художник провіз через кордон за офіційним дозволом властей Республіки Білорусь (!) картини, на яких зображено руки різних білорусів, скуті колючими дротами в кольорах пострадянської символіки. Виставка так і називалася: „Руки білорусів“.

   Запросили Пушкіна оргкомітет „Білоруської весни“ та видавництво „Смолоскип“. Алєсь приїхав не сам, а з сябром Генадзєм, організатором фестивалю бардівської пісні в містечку Орша. Цей невеличкий ліричний відступ потрібен для того, щоб читачі „Українського журналу“ зрозуміли: серед свідомих білорусів випадкових людей немає і бути не може, оскільки „їх небагато і їх не подолати“.

   Феномен покращення ставлення влади до своєї особи Алєсь Пушкін пояснює кількома чинниками. По-перше, мінський режим поволі розвертається в європейський бік, наслідком чого стало запрошення Білорусі до програми Східного партнерства. По-друге, каже художник, помітно послабився тиск на представників мистецьких кіл. Себто, влада не вірить в силу їхнього впливу, натомість вірить у власне телебачення і радіо, котрі таких, як Пушкін, ігнорують. По-третє, за словами Алєся Пушкіна, він своїм існуванням і творчістю легітимізує режим Лукашенка: „Я яскраве підтвердження, що демократія нібито існує – ось у нас є такий Пушкін, він незгодний. Але один. Усі решта згодні“. З політичними партіями, які називають себе опозиційними, Пушкін не дружить, не хоче, щоб його ім’я використовували в приватних цілях. „Я досить довго був у Білоруському Народному Фронті, але після здачі позицій, після того, як Зянон Пазняк емігрував, я вийшов із БНФ,  обґрунтувавши свою позицію на трьох аркушах. Так само зробила моя дружина, написавши два рядки: “Як нитка за голкою тягнеться, так жінка за мужем в’яжеться”“.

 

 

Мистецтвом по режиму

   Нинішній режим у Мінську Алєсь Пушкін називає „колгоспно-тоталітарним“. Свого часу митець прославився тим, що привіз під адміністрацію президента тачку з гноєм, „від білоруського народу“ – натякаючи на колгоспне минуле лідера країни. У фільмі „Білоруський вальс“ є кадри з тієї нині вже історичної акції. Відповідаючи на запитання українських студентів, чи не робилося це заради власної слави, Алєсь відзначив, що воно, можливо, й так, але безсонні ночі дружини, котра кільканадцять разів мусила гадати, приїде цього разу Пушкін із Мінська, чи пропаде безвісти, як журналіст Зміцєр Завадський та опозиціонер Юрій Захаренко, мабуть цієї слави не варті. Алєсь щомиті був готовий до такої долі. „Шкода, що про своє мистецтво я мушу дискутувати з міліціонерами й кадебістами, а не з фахівцями“, – прокоментував він ще одну свою акцію, проведену до 60-ої річниці визволення Білорусі від гітлеризму.

   І тут наступний ліричний відступ. Батько Алєся, як і чимало простих білоруських хлопців, був змушений співпрацювати з окупантами – пропрацював три місяці в німецькій поліції. За це отримав від „найсправедливішого устрою“ 25 років таборів. Звільнений після смерті Сталіна. Доля батька знаходить багато відгуків у творчості Алєся. В 2004 році він у письмовій формі запропонував директору Національного музею виставити портрети сімох діячів білоруського відродження, які за часів війни бачили альтернативний совєтському шлях розвитку Білорусі. Отримавши відмову, 3 липня, у день звільнення Білорусі, художник виставив ці портрети на сходах музею під національним стягом. Фільм „Білоруський вальс“ фіксує цю акцію.

   Художник у чорному однострої (при затриманні міліція обізве його есесівцем) розкладає портрети до сьогодні не реабілітованих білорусів. У цей час неподалік музею відбувається помпезний парад. Президент дарує свою хитру селянську усмішку улюбленому народу. Проте, вдивляючись у далину, виказує певне занепокоєння. Пушкіна та кількох журналістів забирають до відділку. Журналістів випускають першими. Пушкіна з портретами – кількома днями пізніше. Перформенс потрапляє в інтернет, а за кілька років з’являється фільм Анджея Фідика (знятий у 2005-му, змонтований у 2008-му). „Коли Білорусь стане дійсно незалежною, я не буду займатися політикою, – каже Алєсь Пушкін, – я буду малювати дітей і натюрморти“. Побувавши в Алєся вдома, починаєш цьому вірити.

 

 

Еротоман з Бобра

   Після кількох буремних років студентства в Мінську Пушкін повертається до рідного Бобра і купує невеличкий дім на крутому березі річки, що також має назву Бобр. Провадить дивакуватий (на переконання більшості населення) спосіб життя: на хаті повісив біло-червоно-білий стяг і герб Погоню, будинок перетворив на музей власних мистецьких витворів. Оженився на вчительці історії зі шляхетського римо-католицького роду і народив з нею двох дітей – Міколку і Марильку. Ходить до церкви, де свого часу висіла фреска його пензля про Страшний суд, на якій серед грішників можна було розгледіти людину, дуже схожу на діючого президента (нині замальована білою фарбою). Поза церквою влаштовує щорічні свята Купала, на які з’їжджається чимало столичних друзів Алєся, та й місцеві жителі охоче долучаються. „Наступного дня всі в церкві вже знають, що в нас там коло річки було, – зітхає Алєсь, – а це ж єдиний день, коли не можна відмовити чужій жінці, якщо вона тобою зацікавиться…“

   Богемний і навіть трохи розпусний в столичній юності Саша Пушкін став у Бобрі великим традиціоналістом Алєсєм, котрий, малюючи оголених жінок у житі неподалік Бобра, тим не менше усвідомлює обов’язок перед власним народом: взяти шлюб з представницею свого етносу, народити з нею дітей і виховати їх у любові до батьківщини, навчити рідної мови (наразі діти Алєся – єдині в садочку, хто володіє мовою Янки Купали). Пушкін переконаний, що його брат не лежав би нині в землі, якби не одружився з росіянкою з Кубані та не „зрадив“ нації. Під кінець перебування знімальної групи Фідика в Бобрі постала стрічка, на якій між іншим видно заляканих обивателів, котрі не лише побоюються камери, але й вичікують моменту приїзду доблесної міліції, яка забере кіношників до тюрми… До церкви знімальну групу не пустили, але московський батюшка свого часу зробив Алєсєві ласку, написавши білоруською мовою характеристику для „органів“, у якій показав сумирного і богобоязливого прихожанина.

   Привізши в Україну фільм про себе, Алєсь зробив лише половину справи. Його виставка, яка показує зв’язані руки (білоруської матері, білоруської дитини, митця, журналіста, землероба) виявляє лише одну грань обдарування цієї талановитої людини. Зрозуміти напрям діяльності таких людей як Пушкін, їхню мотивацію дуже складно навіть нам, українцям, розбещеним свободою виявлення патріотизму. Пушкін каже: „Ми уважно слідкуємо за Україною, ми нею пишаємося й на неї сподіваємось“. У Києві цього року, ймовірно, відбудеться Всесвітній з’їзд білорусів, і це накладає певну відповідальність на нас, українців. „Ми тут, як вдома“, – можна почути від білорусів. „Як вдома“ – цього замало. Повинно бути, „як у братів“. Такі, як Пушкін сприяють цьому. Здоров’я Тобі, Алєсю!

 

Український журнал