УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Вибори по-українськи

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Петро Андрусечко, Київ

 Вересневі дострокові вибори фактично продовжують виборчий процес, започаткований у 2006, а точніше в — 2004 році. Чи замкнеться нарешті цей цикл? Сумнівно, оскільки на горизонті вже маячать президентські вибори, а до української традиції входить перманентна виборча кампанія, яка з президентської перетворюється на парламентську і навпаки. Оскільки, на думку експертів, ці вибори, найімовірніше, не розв’яжуть політичних проблем (які мають виразно системний характер), варто очікувати подальшого продовження «кампанії». Лідер «Народної Самооборони» Юрій Луценко в одному з інтерв’ю не виключив, що наступні вибори відбудуться вже через два роки — це мінімальний термін, необхідний для проведення дострокових виборів. Що ж, на війні як на війні. І до неї можна звикнути. Парламент, який обиратиметься 30 вересня цього року, стане шостим у незалежній Україні. Український парламент, властиво, починає свій відлік від 16 липня 1990 року, коли депутати, обрані ще при СРСР (але вже у напівдемократичних виборах), проголосували за Декларацію про державний суверенітет України. Згодом Верховну Раду обирали в 1994, 1998, 2002 та 2006 роках.Перші цілком демократичні вибори 1994 року проводилися за мажоритарною системою, що істотно вплинуло на результат. Позапартійні (так звані «незалежні») кандидати отримали аж 227 місць (56%), а далі, у порядку зменшення, — Комуністична партія України (КПУ), Народний Рух України (Рух), Селянська партія України, Соціалістична партія України. Пізніше склад фракцій змінився, оскільки незалежні депутати поповнили партійні фракції.Вибори 1994 року засвідчили також виразний регіональний розподіл виборчих симпатій, який, фактично, зберігся й дотепер. Захід (Галичина, Волинь, Буковина) та частково Київ голосували насамперед за націонал-демократів, а Схід та Південь — переважно за кандидатів, які репрезентували ліві цінності.Вибори 1998 року відбувалися вже на підставі змішаної системи. Саме під час тієї виборчої кампанії народились українські передвиборчі технології, що еволюціонували на наступних виборах. Партії «оповили» себе різного роду організаціями, які мали запевнити їм підтримку різних суспільних груп: молоді, профспілок, селян тощо. Загалом 1998 року у Верховній Раді опинилося вісім угруповань. На першому місці розташувались комуністи. Ідеологічна боротьба відбувалася насамперед між КПУ та Рухом, які стояли на вкрай протилежних позиціях. Комуністи проголошували гасла відродження СРСР, а Рух заявляв про вступ до НАТО та ЄС. Інші партії широко застосовували популістичні гасла. Серед таких партій найпомітнішими були: «Громада» колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка та Блок соціалістів та селян. Народно-демократична партія (НДП), яку сприймали як партію влади, захищала позиції президента Леоніда Кучми, а Прогресивні соціалісти відрізнялися від решти лівих угруповань радикалізмом та харизмою лідера — Наталії Вітренко.Справжньою несподіванкою став успіх Партії зелених, яка посіла четверте місце у виборах. Тадеуш Ольшанський, знавець української проблематики, так висловився про цей феномен: «Напрочуд дивна справа: на третьому місці виборчого списку цієї партії знаходиться віце-директор «Укртелекому», державної телекомунікаційної фірми, на п’ятому — шеф одного з найбільших приватних банків України, а далі один за одним йдуть такі екологи, що любо глянути — директори нафтопереробних фірм та фірм-імпортерів нафтопродуктів. Партія Зелених — це щось дивне, вона існує досить давно і, очевидно, вийшла з українського екологічного руху, але незадовго перед виборами, десь під кінець 1997 року, її очевидно купили».Якщо говорити про нових політичних гравців, та в 1998 році до парламенту потрапила СДПУ(о) — Соціал-демократична партія України (об’єднана). До її успіху значною мірою причетний голова Секретаріату президента України Віктор Балога, який тоді був Головою Закарпатської облдержадміністрації. Зрештою, це власне під час виборів 1998 року відбулася своєрідна легалізація використання адмінресурсу. Адміністративними методами затулили рота незручним для влади засобам масової інформації. Апробовані в 1998 році методи знайшли широке застосування в 1999-му, під час президентських виборів, коли Кучма використав їх у боротьбі із супротивниками.Друга половина 1990-х — це збільшення впливу так званих регіональних олігархічних кланів. З появою їх представників (а також їхніх бізнес-структур у столиці) постала необхідність створення власного інституціалізованого представництва. Виходом із ситуації стало «перетворення» цих груп інтересів на політичні партії, що відбулося перед парламентськими виборами 1998 року. В цьому контексті варто згадати про НДП з «харківським та дніпропетровським ядром», Ліберальну партію України, яка зосередила довкола себе групи з Донецька, «Громаду», сформовану з частини дніпропетровської групи.Можливість впливу на розподіл державного майна, а також створення привабливого законодавства і, очевидно, депутатський імунітет, виявилися напрочуд цікавими для представників бізнесу. Серед кандидатів у депутати Верховної Ради у 1998 році бізнесмени та директори становили значну частину: в одномандатних округах отримали 1004 місця (24,39%), а за партійними списками — 883 (24,95%).Під час кампанії 1998 року виразно помітним був російський фактор. Борис Єльцин, який на виборах 1996 року випередив лідера комуністів Геннадія Зюганова, підтримав в Україні антикомуністичні угруповання, насамперед, так звану «партію влади» — НДП. При цьому під час тих виборів дві сили — націоналістичний та проросійський блоки — отримали поразку. Своєрідний показник: на українських виборах крайні праві ідеї не знайшли широкої підтримки. Не вдалося також змобілізувати виборців для підтримки російських ідей в Україні, хоча відсоток етнічних росіян в Україні був досить значним.Вибори 1998 року виявилися лише прелюдією до президентських виборів 1999 року, де з усім розмахом застосовувалися адмінресурс та чорний піар, апробований роком раніше. Остаточно, в результаті вмілої мобілізації електорату та політичних сил проти комуністичної загрози, вибори виграв Леонід Кучма. Втім, до парламентських виборів 2002 року йому довелося зіткнутися з парламентською кризою, а згодом — зі скандалом довкола загибелі Гонгадзе. Ці чинники відіграли вагому роль під час наступних парламентських виборів. Акції протесту призвели до формування сильних опозиційних структур, мета яких полягала в отриманні потужного представництва у Верховній Раді. З іншого боку, зміцнилися політично-бізнесові зв’язки. Саме в кланах Кучма намагався знайти підтримку для побудови політичного підґрунтя свого власного президентства.Вибори 2002 року виявилися переломними — вони, по суті, відкрили дорогу для перемоги опозиції у президентських виборах 2004 року. Створений за участі президента блок «За єдину Україну» (надзвичайно вдале скорочення — «За Єду»), попри непомірне застосування адміністративних засобів успіху не здобув. Щоправда, завдяки кандидатам з мажоритарних кіл Блок отримав перше місце в парламенті, однак у голосуванні за партійними списками його випередив Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», отримавши найбільшу підтримку. До парламенту потрапив також опозиційний блок Юлії Тимошенко, яка у виборчій кампанії отримала підтримку радикального електорату. В її риториці вже тоді значну роль відіграв популізм, але також почала проявлятися виразна харизма.До парламенту потрапили також соціалісти та СДПУ(о). Комуністи, попри почесне третє місце, насправді отримали поразку, адже їх випередила народно-демократична опозиція та провладна «За Єду». Про поразку можна говорити насамперед на Донбасі, де в традиційному комуністичному регіоні комуністи поступилися Партії регіонів.На виборах 2002 року виразно проявив себе бізнес. Згідно з даними Центральної Виборчої Комісії більше 21% зареєстрованих кандидатів у депутати були підприємцями, директорами, керівниками тощо; наступні майже 12% — співробітниками підприємств, акціонерних товариств тощо. Це нев’януче зацікавлення бізнесменів політикою (починаючи з виборів 1998 року) невпинно зростало, про що свідчать кожні парламентські вибори. Таким чином можна сміливо говорити про «приватизацію» української політичної сцени та української політики.І знову ж таки, вибори 2002 року — лише прелюдія до президентських виборів 2004 року. Сильна парламентська опозиція є винятковою на пострадянському просторі. У Білорусі парламентської опозиції давно не існує, в Росії триває заміна на концесійну опозицію, тим самим опозиційні партії в Україні мають можливість приготуватися до президентської виборчої кампанії, а згодом змобілізувати виборців на підтримку Помаранчевої революції.Післяреволюційний період не приносить очікуваної консолідації помаранчевих сил. Конфлікти швидко приводять до зниження їх популярності. «Наша Україна» наприкінці весни 2005 року має найбільшу підтримку серед виборців; через кілька місяців рівень довіри значно падає. Натомість партія Віктора Януковича, яка видавалася розбитою, відвойовує свої позиції. В принципі, період від інавгурації президента Віктора Ющенка у січні 2005 до березня 2006 року — це продовження виборчої кампанії.Вибори 2006 року повинні були зміцнити перемогу помаранчевих. Однак трапилось інакше, перемогла Партія регіонів. Її перемога, як і результати виборів для решти угруповань, базувалася на регіональному розподілі. Помаранчеві не зуміли організувати відповідної підтримки на Сході та Півдні, а Партія регіонів не намагалася розширити сфери впливу у Центрі та Заході — для перемоги цілком вистачило наявної бази.Минув рік і п’ять місяців. В Україні знову вибори, цим разом дострокові, парламентські. Але проблеми старі: адмінресурс, «демократично» практикований усіма учасниками, чорний піар та сучасні західні технології. Важко підрахувати ціну виборів. Лідери партій виступають в телебаченні, з’являються на бігбордах, виходять до народу. Хліб та видовища — триває аукціон популістичних обіцянок. І не видно жодної ознаки, щоб політичні сили, роздаючи обіцянки, «сушили» собі голову тим, як їх виконати. На виборах 2007 року, подібно до виборів-2006, у виборчих списках опинилося багато бізнесменів. Тижневик «Фокус» опублікував у вересні рейтинг ста найбагатших депутатів, де явно домінують представники Партії регіонів, однак мільйонерів можна відшукати і в БЮТ, і в інших угрупованнях.Навіть, якщо не дійде до чергових дострокових виборів через два роки, у відносно недалекому майбутньому нас чекають президентські вибори та наступна кампанія. Тим часом у Грузії президент Саакашвілі скоротив термін свого правління на рік, щоб найближчі президентські вибори відбулися в той же період, що й парламентські, аби «не обтяжувати бюджет».
Український журнал