Український журнал - 7/2009
Lodek: „Ми тут і ми руйнуємо ваш візуальний комфорт для ідіотів“
(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])Спілкувалася: Надія Парфан, Київ
Кожен, хто живе в Україні і більш-менш уважно ставиться до візуальної реальності, знайомий з „крокодильчиком“, або „алігатором“. Цей лаконічний графічний образ можна зустріти як у залюдненому центрі Києва чи історичній частині Львова, так і в промзонах, транспортних тунелях, передмістях чи на закинутих спорудах. Він став такою ж органічною частиною урбаністичного ландшафту, як, скажімо, жовті бочки „Квас“, розтиражовані рекламні оголошення чи дзеркально-сині кіоски тютюнових виробів.
Співавтор „алігатора“ – київський вуличний художник Lodek. Його ім’ям „затеґовані“ численні вуличні поверхні, щоправда, більш варіативно, а тому не так впізнавано. У 2007-му з-під Lodek’ового балончика також вийшов трафарет Вєрки Сердючки „Eurovicious“: тодішня медіаслава вагонної провідниці зачепила і графіті, яке, чи не вперше у вітчизняній практиці, привернуло таку увагу ЗМІ. Випадок Lodek’а навряд чи типовий і репрезентативний для українського графіті. Та цікавою здається не стільки його популярність, скільки той рівень (само)рефлективності, що не в останню чергу нею спровокований.
Чи є в Україні субкультура райтерів/графітників(-чиків)? Тобто чи є люди, які на цій підставі себе ідентифікують?
Субкультура є. Це субкультура графіті-райтерів, тобто людей, які, виходячи з власних каліграфічних канонів, пишуть своє ім’я. Це сконцентрована на собі спільнота, своєрідний „статут“ якої почав формуватися в Нью--Йорку років так 40 тому. Приналежність до цієї субкультури визначається рівнем самовключеності (активність, уміння, знання канонів райтингу тощо). Щодо стріт-артистів (графітистів, що працюють з фігуративом та доступними для зчитування ширшою аудиторією меседжами), то в них ніякої субкультури в Україні немає. Вони існують або в рамках субкультури райтингу як люди, що замість імен „пишуть“ образами, або поза субкультурою. Для власної сцени, субкультури вуличним художникам бракує комунітарності, спільного духу. Сам принцип малювання на вулиці не здатний об’єднувати людей. Це суто технічна деталь. Райтери, натомість, об’єднані низкою етичних і естетичних принципів.
Чи має ця субкультура якусь ідеологічну позицію, чи виявляється лише на рівні атрибутики, інсайдерських символів? Вона втілює якийсь протест чи, скоріше, life style, „кружок по интересам“?
Ідеологічна позиція райтингу сформувалася на початку 70-х років на тлі загальної фрустрації від факту поразки ряду радикальних соціальних рухів, що бралися „змінити світ“. Тінейджери взялися змінювати його по-своєму, а саме – обписувати своїми прізвиськами місто. Така безпосередня маніфестація своєї присутності ознаменувала прихід нової візуальної культури. З часом райтинг еволюціонує від наївного вандалізму до складніших форм, з’являються певні канони нової пластичної мови. Проте не слід плутати стихійний анархістський характер райтингу з класичною протестною позою. Безумовно, райтинг – протестний рух, але його протестність виражається не в конкретному повідомленні, а в незалежному від істеблішменту існуванні.
Чи пов’язуєш ти графіті з вуличною культурою? Тобто, чи існують паралелі між розвитком цього явища і, наприклад, хіп-хопу? Чи можна сказати, що є якийсь загальний вуличний дух, який десь більш притлумлений, а десь буяє, а відтак, і графіті десь мало, а десь – багато?
„Вуличність“, я вважаю, це поняття, яке окреслює явища, витіснені/недопущені офіційною культурою в свої установи (художні інституції, медіа), відтак такі, що вимушені функціонувати „вулично“. Проте все частіше явищам, що визріли „на вулиці“, офіційна культура люб’язно відчиняє свої двері. Консумеризм перетравлює все, „вуличне“ воно чи „хатнє“. Префікс street часто є звичайним маркетинговим ходом, аби позиціонувати продукт для відповідної аудиторії. Графіті хоч і переважно вуличне, може бути й зовсім не вуличним, оскільки визначальним є його стихійність, а не місце його появи. Якість та кількість графіті не залежить від жодного „вуличного духу“, а від числа вмілих графітерів, їх активності та рівня толерантності до графіті в конкретному місці.
Які міста в Україні кількісно найбільш „графітні“ і, як ти думаєш, чому?Своєрідними центрами графіті є Київ, Одеса, Тернопіль, Львів, Севастополь, Ялта.Тому, що там є певне число вмілих і авторитетних графітерів та спостерігається їхня активність. Взагалі ж, характерною рисою української графіті-сцени є її децентралізація, значна розкинутість по містах, між якими відбувається інтенсивна комунікація. Хоча теж варто зазначити, що останньо роль Києва значно зросла.
Розкажи про головні стилі/напрями/жанри графіті в Україні. Чим українське графіті відрізняється від західного в цьому плані?
Аби не плутатись з термінологією, варто зазначити, що таке взагалі графіті. Тому наведу кілька своїх дефініцій. Графіті – це будь-яка візуальна інформація, що з’являється в публічному просторі стихійно. Також графіті – це своєрідний термін-парасоля (umbrella term) для різних пов’язаних і переплетених між собою явищ, з яких можна виділити: наївне графіті (низькожанрові написи і зображення, авторами яких може бути будь-хто), райтинг (графіті-субкультура, де каліграфія і написання свого імені возведена в таємний культ), муралізм (настінний живопис, який теж можемати стихійний характер або ж експлуатувати графіку райтингу), графіті-пропаганда, стріт-арт (вуличне мистецтво, графіті, що робиться переважно з наміром естетизувати простір, донести повідомлення і орієнтоване на широку вуличну аудиторію). Також графіті можна трактувати як незалежний комунікативний канал публічного простору, звалище витіснених офіційною системою повідомлень, „підсвідомість“ міста. Графіті в Україні представлене усіма цими напрямками – від обсцентних написів в туалетах і потаґованих поїздів до політичних агіт-графіті і високохудожнього стріт-арту та муралізму. Звісно, нас цікавлять лише „авторський“ райтинг і стріт-арт, тому тут можна сказати, що різниця з Заходом полягає у кількості, якості та потужності руху. У нас ця культура молода (найстарше покоління українських райтерів відповідає десь третьому на Заході), але є чимало цікавих авторів у загальносвітовому контексті. Наприклад, група „Інтересні Казки“ з Києва(interesnikazki.blogspot.com/).
Прокоментуй вашу/твою особисто ідейну позицію щодо графіті. Що це? Стьоб, претензія на владу, протест?
Я з тієї партії, яка вбачає в графіті, перш за все, гру. Хороший райтинг, стріт-арт має стимулювати, розштурхувати глядача, не дати йому заснути на ходу. При тому графіка передає певний енергетичний заряд. Так чи інакше, за графіті завжди стоїть якась емоція. Мені подобається іронічний підхід і оригінальна графіка. Малюючи графіті, ми символічно відвойовуємо простір для себе і тих, хто з нами. Також важливо зрозуміти роль графіті в сучасному українському місті – на фоні засилля бездарної реклами і повної деградації культури зовнішнього художнього оформлення, на фоні розхристаного візуального несмаку добре графіті, стріт-арт – це голос, який промовляє: ми тут і ми з презирством руйнуємо ваш візуальний комфорт для ідіотів.
Як розуміти ваше співробітництво з комерційною галереєю „KyivFineArt“? Чому ви – незалежні вуличні художники – перемістилися в цей ринково опосередкований простір?
Що стосується наших галерейних проектів – ми в жодному разі не дублюємо нашу вуличну діяльність. Принципово не розписуємо стін у галереях. Якщо галерея запрошує нас, то ми показуємо нашу статичну графіку, яка хоч етимологічно і виводиться з нашої вуличної активності (оскільки вона нам замінила художню освіту), але не є графіті. Графіті залишається в зоні стихійності, в галереї ж – документація та малюнки. За останній рік у нас відбулося кілька різних проектів – виставка „Strange But Cool“ в галереї „KyivFineArt“ за участю легендарних паризьких графітистів (Honet (www.aventuresextraordinaires.fr) та інші) персональна виставка „Kiev Dandys: С корабля на бал“ у Петербурзі (www.globegallery.ru) і проект „Street Baboons“ нещодавно в галереї „Лавра“.
Чи помічаєш ти, що останнім часом графіті в Україні популяризується/комерціалізується на багатьох рівнях – поки підлітки носять „розграфічені“ кросівки „Adidas“, мистецькі фонди роздають гранти на проекти в „публічному просторі“, а молоді художники намагаються привернути до себе увагу через стріт-арт? Чи значить це, що графіті саме по собі вихолощується?Графіті є завжди стихійне. Малюнок на кросівках не є графіті за визначенням, навіть якщо копіює стиль вуличного райтингу чи намальований райтером. Це дизайн, ілюстрація, і якщо хтось жертвує своїм вуличним стилем задля оформлення кросівок, то це його проблема етичного характеру. Все залежить від того, хто, як і для чого це робить. Що ж до грантів від мистецьких фондів на проекти в публічному просторі, то воно з графіті ніяк не пов’язано, оскільки подібні проекти не є стихійними. Це легальні проекти в публічному просторі, як зовнішня реклама чи вивіска магазину. Це не графіті.
Як ти особисто вважаєш, чи може графіті продаватися і залишатися при цьому графіті? Чи не втрачає воно свою питому публічність, коли наноситься на одяг, посуд, плакати? А тим більше, чи нормально, коли його безпосередньо ампутують з вулиці в галерею чи на аукціон, як це бувало з Бенксі (штукатурку знімали прямо зі стіни)?
Здерте з вулиці графіті є свого роду лише трофеєм. Витягнута з контексту графіті робота графіті вже не є. Проте існує ж цінність в оленячих рогах і без „решти“ оленя. Просто не варто називати роги оленя, що висять на стіні, „цілим оленем“. От і все. Графіті як явищу нічого не загрожує. Воно в тій чи іншій формі завжди було і завжди буде. Можуть лише морально „постраждати“ якісь вуличні художники, може здеградувати і розпастися субкультура райтерів, але зупинити графіті, мені здається, не під силу нікому.
