Український журнал - 7/2009
Світлана Пиркало: „Проза мені ближча, бо прозою легше розповісти історію“
(Скачати весь номер: 7/2009 [PDF, 2.9 Mb])Розмовляа: Андрій Любка, Ужгород – Лондон
Представляти Світлану Пиркало – штука марна й непотрібна. Про те, що вона письменниця, перекладачка, журналістка української студії Радіо Бі-Бі-Сі в Лондоні, колумністка „Газети по-українськи“, здається, знають усі. Так само культові „Зелену Маргариту“, „Не думай про червоне“, „Кухню егоїста“ – основні Світланині книжки –читали всі.
Чим вона заворожує читача – правдивістю, щирістю, безпосередністю, плавністю тексту, своєю особою? Як і про що їй зараз думається й пишеться? Що відбувається в її снах і про перший, „дебютний“ вірш Світлани Пиркало розповіла сама письменниця в ексклюзивному інтерв’ю „Українському журналу“.
Світлано, вже довгий час від тебе не з’являлося нічого нового – мова про велику, сюжетну прозу. Чи означає це, що скоро врешті отримаємо новий роман?Ні, не означає. Я не пишу великого роману, концентруюся на колонках. Переклала книгу Марини Левицької „Два фургони“ – там фігурують українські заробітчани в Англії. Зараз узагалі писати не хочеться, навіть колонок. Навіть інтерв’ю давати в лом. І бухати не хочеться, і на роботу ходити страшенно не хочеться. Я думаю, що в мене рання криза середнього віку.
Один із твоїх романів називається „Не думай про червоне“, а в Оксани Луцишиної є книжка „Не червоніючи“. Було багато розмов про перегуки твого тексту з книгою Гелени Філдінг „Щоденник Бріджит Джоунс“. Чи співвідносиш ти свою творчість з так званою „жіночою“ прозою?
Залежно що вважати жіночою прозою. Якщо зайти в пересічну британську книгарню, то кілька стелажів у ній будуть присвячені книжкам, на обкладинках яких рясно фігурують туфельки, сумочки, руки з манікюром та велетенськими перснями. Це те, що я вважаю „жіночою прозою“, легкі, з невибагливим гумором тексти про романтичні стосунки. Як правило, такі тексти не зачіпають серйозних тем, бо це не їхнє призначення. Вони простежують романтичне життя героїні і найрадше закінчуються шлюбом чи мають якесь інше позитивне вирішення стосунків із героєм. У цьому сенсі моя проза, звісно, відрізняється. Інша справа, що обидві мої прозові книги написані від першої особи, гранично простим стилем, і теми індивідуальної свободи, кар’єри, фемінізму, дружби чи сучасних медіа там обговорюються без інтелектуальної пурги. Проте я знаю, що серед моїх читачів жінок – більше половини, і це цілком логічно, адже й мої героїні – також жінки, а точніше кажучи, я. Приємно, проте, що жіночий погляд на світ цікавить і протилежну стать.
Коли ти вперше вирішила чи, може, вперше захотіла стати письменницею? І які відчуття були в той момент, коли ти поставила останню крапку в романі і вимкнула комп’ютер?
Я у вісім років написала вірша під впливом Анатолія Костецького, з якого більшість рядків пам’ятаю і зараз.
Що я хочу робити?
Я хочу дітей учити.
А що я хочу найбільше?
Я хочу писати вірші
І на ракетах крилатих
У космос я хочу літати.
Цим віршем я пишаюся чи не стільки ж, як книжками. З космосом виявилося тугувато, дітей учити мені протипоказано через нестабільний психічний стан (вони мене виводять), а писати – пишу, тільки не вірші, а всяке таке. Останню крапку в романі я ставила стільки разів, що, в принципі, відчуття завершення не було. Може, хтось у це не повірить, але я кілька разів переписувала обидві прозові книжки, в „Не думай про червоне“ – викинувши й замінивши близько половини тексту.
Які технічні особливості твого творчого процесу – коли пишеш, то куриш, п’єш, слухаєш музику, ходиш кімнатою; чи ведеш записник, у котрий записуєш якісь ситуації і характери, висловлювання?
Було таке, що, аби відповідати образові якогось такого Гемінґвея, я закурювала, довго думала, дивлячись у нікуди невидючими очима, і навіть якось сідала писати із вином. Але це дурниця, бо заважає писати. А напідпитку взагалі писати неможливо, бо думаєш, що такого геніального тексту ще ніхто не народжував, а зранку перечитуєш – страшенна фігня. Записник із нотатками, похабними віршиками, думками та ідеями у мене майже завжди є, і майже всі вони – починаючи зі школи – збереглися. Правда, „тєтраді друзєй“ у мене не було. Я заводила її, щоб не випадати з парадигми, і навіть фантики збирала в піонерському таборі, але це дебільне заняття.
Про що ти хотіла би написати, але ніяк не візьмешся до справи?
Про Полтаву кінця 80-х років.
Що з останніх новинок англомовної літератури варто якнайшвидше перекласти українською?
Щойно дочитала роман „Білий тигр“ індійця Аравінда Адіги, який він написав англійською, живучи в Індії. Цей роман здобув Букерівську премію. Він мене вразив як влучно знайденим голосом, так і громадянським пафосом, і письменницькою майстерністю. Але зараз перекладати – дохлий номер, бо ні в кого немає грошей навіть просто на видання того, що пишуть юні графомани, яким не треба гонорару платити. Перекладачеві ж треба платити – це каторжна робота. За права треба платити. Треба мати якусь ідею, що перекладати, а не в усіх видавців є поняття про світову літературу. Поділюся радістю, проте, що видавництво „Основи“ почало перекладати грубу працю історика Нормана Дейвіса про Другу світову війну. Я особисто, своїми маленькими руцями привезла Валентині Кириловій цю книгуз Лондона, і вона оперативно за неї взялася. І, до речі, тут же віддала гроші за книжку, ще й нагодувала холодцем, ще й кавою напоїла. Кавою всі поять, а от холодець у видавництві є не в кожного.
Чи слідкуєш за теперішнім українським літературним процесом? Які імена, тексти хотілося б назвати?
Я не просто слідкую. Я б сказала так: Світлана Пиркало – це саме та людина, яка слідкує за сучасним літпроцесом. Я організовую книжкову премію „Книга року Бі-Бі-Сі“ й читаю близько 30 нових українських книжок на рік. Переможців нашої премії – Люко Дашвара, Володимира Діброву, Сергія Жадана та Юрія Винничука – щиро рекомендую. Всі вони мають своїх шанувальників. Багато галасу наробило наше рішення присудити звання „Книги року Бі-Бі-Сі“ роману Люко Дашвара „Молоко з кров’ю“. Але я й надалі переконана, що такого драматизму, лаконічності й динаміки у нашій новітній літературі ще не було. Хай кажуть, що це масова література. Головне, я вважаю, аби книжка була добре написана. Але якщо говорити про „літературну“ літературу, запам’яталися тексти Маріанни Кіяновської. Збірка має назву „Стежка вздовж ріки“. І багато іншого також сподобалося. Мені особисто припала до душі „Авантюра, або реалії мандрів по-бідняцьки“ Артема Чапая. Мат-перемат у його описах подорожей Латинською Америкою не відволікає від красийого верлібрів.
Як змінилося за останні роки ставлення британців до України?
А чорт його зна. Під час Майдану всі підтримували, а зараз трохи призабули. Газова криза попсувала Україні імідж: Київ так і не зміг пояснити свою позицію.
Яка подія в твоєму житті за останній рік особливо запам’яталася?
Тут спочатку належиться говорити про сімейні справи: росте племінник, наприклад. Він почав ходити. Але розповім про вечерю в Кембриджі. Там новий голова українських студій, американець Рорі Фіннін. Він вивчив українську мову, коли був у Peace Corps. Так от, після щорічної лекції Стасюка мене запросили на чудову вечерю в Робінсон-коледжі. І тут, за келихом білого бургундського, тицяючи виделкою в фуа-гру, заговорили ми з Рорі про футуристів. Чого – вже не пригадую. І тут він узявся майже без акценту цитувати Семенка, а потім аналізувати пізнього Тичину і знаходити в його творчості посилання на депортацію кримських татар. У мене випала з рота фуа-гра. Далі він зачитав строфу з „Енеїди“ Котляревського, а оце щойно прислав мені вірш одного зі своїх студентів – ірландця, судячи з прізвища, – присвячений Василю Стусові. І вірш виявився суперський. Оце, слово честі, мені запам’яталося. Мій чоловік-американець, який по-українськи ні в зуб ногою, дуже смішно приревнував і навіть збирався вчити мову цілий день.
В одному з інтерв’ю ти необережно промовилася, що „літературний процес більше опирається на прозу, на романи“. Чи справді так вважаєш? Що в сучасній поезії тобі подобається? І хто твій улюблений поет, чи маєш звичку або потребу час від часу читати вірші?
Е-е, я на такі дражливі питання не можу відповідати. Коли поет питає прозаїка, чому та необережно говорить про прозу, тут я боюся, що ми ступили на слизький лід. Нетицяючи пальцями в віртуально присутню при цьому інтерв’ю компанію, скажу, що сучасна молода поезія в Україні мені здається класною і якісною. Але проза мені ближча, бо прозою легше розповісти історію.
Яка різниця між роботою журналіста в українських медіа і британських?Величезна. Не буду вдаватися в питання свободи слова чи залежності від олігархів, бо це питання складні, і словами „добре чи погано“, „ось у нас“ чи „а от у них“ тут не обійдешся. Є багато нюансів, і не все так просто на Заході. Але в Україні, принаймні поки я там жила, бракувало професіоналів, і можна було зробити кар’єру просто блискавично. В Британії такої можливості немає: люди довго йдуть до редакторських посад, бо старі журналісти, з досвідом і старою „закалкою“, не гірші, а кращі за молодих і дурних. А в Україні часто навпаки.
Досвід, автобіографізм – чи є для тебе ці категорії основними в творчому процесі?
Так, бо в світовій літературі вже, в принципі, все написано. Я можу тільки повторити деякі тези, пропустивши їх крізь призму власного досвіду. Моє прагнення – змусити читача замислитися і повеселити її чи його в рівній мірі. Для мене найпростіший спосіб це зробити – це запропонувати свій погляд на світ навколо.
Як часто тобі хочеться повернутися в Україну?
Я часто там буваю. Ми не за залізною завісою. Але найкращим рецептом від ностальгії, після докторської ковбаси з литовського магазину, є рідне телебачення, яке я дивлюся по тарілці. 5 хвилин – і настає ейфорія від того, що можна легко перемкнути на Бі-Бі-Сі.
Про що твої сни?
Раніше були про Януковича. Раз приверзлася Тимошенко з Турчиновим. Я пишу про них у колонках. А раз був сон про п’яного українського поета, який також бачить сон, і я в тому сні борюся зі страшидлами, які йому привиділись. Але якщо його розбудити, то я зникну.
Бі-Бі-Сі для тебе – лише етап у пошуку себе? Де б іще ти хотіла попрацювати і чи обов’язково це має бути журналістика?
Хотіла би попрацювати в британських якісних газетах чи журналах. Узагалі-то моє улюблене видання – журнал „Прайвет Ай“, приватне око (так тут називають приватних детективів). Це – суспільна сатира, журналістські розслідування, прикольні карикатури на соціальні стереотипи.
Розкажи про свій лондонський ритм життя.
Інколи він буває дуже напруженим, але зараз щось сезонний занепад. Він у мене влітку. Ми тут дуже напружено працюємо, як це не дивно. 5-6 разів на рік ходжу в оперу, стільки ж – на великі рок-концерти. Минулого літа їздили по британських музичних фестивалях. Раз на рік подорожуємо історичними місцями Європи. Торік провела в Україні в сумі два місяці. Але останніми місяцями хочеться просто почитати добру книжку. Ось недавно закінчила „Брік-лейн“ Моніки Алі, про життя бангладешців у східному Лондоні. У нас є садок, там ми смажимо барбекю, шашлик по-нашому, і до нас приходять друзі. Сестра моя тепер також живе у Лондоні, у неї є синок Андрійко, який уже каже кілька українських слів. Що ще треба людям? Книжкову шафу нову тільки куплю, і все. Бо стара завалена Іренами Карпами.(Остання її книжка сподобалася, до речі. Перша половина.)
Чого зараз бракує українській літературі? А чого в ній забагато?
Бракує сюжетів, драми, історій. Забагато графоманів видається, але криза з цим упорається. Бракує потужного, авторитетного політика, суспільних фігур, які приходили б до книгарні із журналістами й запитували: а чому у вас тільки одна шафа з сучасними українськими книжками, і та на другому поверсі? А де оцей чи оцей автор? А де класика? А гарних книжок у нашій літературі достатньо пишеться, і таланти, в принципі, знаходять собі дорогу.
