Український журнал - 7/2009

Пам’яті Назара Гончара (1964–2009)

   Текст: Остап Сливинський, Львів

   Може, почати так: є речі, яких неможливо переказати чи перекласти, з яких не буде жодної історії, жодної легенди чи анекдоту, їх можна лише пережити, вони одноразові, як світло, котре, навіть відбите чи переломлене, існує лише доти, доки ти його бачиш. Це наша найкумедніша безпорадність – оце стояння посеред кімнати, куди щойно падало світло, і ось нарешті починають збиратися запізнілі гості, відвідувачі, якісь випадкові роззяви, а його вже нема. І ти готувався до того, що зможеш його показати, що вдасться усім поміститись у цьому освітленому неправильному прямокутнику й на мить перестати дихати, а тепер залишається розповідати. Ти ще трохи чекаєш, сподіваючись, що світло повернеться, що це тінь від хмари куряви за вікном, ти ще не віриш, але павза затягується, треба щось робити, починаєш. Розминаєш пам’ять, розминаєш ще зовсім сиру глину. 

                    ***

   Сонячний зайчику-пострибайчику

   постривай

   я язиком чеберяю –

   піймай

   мене на слові

   на тіні мого проміння –

   дай тільки дух переведу.

                    ***

   Назар приходив пунктуально і переважно мусив чекати на мене, спізнюха. Курив люльку, малював на розкручених аркушах суцільною лінією якісь складні візерунки. Лінія закінчувалася десь у гущі малюнка або виходила поза аркуш, зависала в повітрі. Колись я запитав Назара, чи це можна прочитати, а він відповів: ні, заспівати. І я пригадав собі один із численних Назарових перформенсів, один із найкращих його перформенсів, коли він сидів на сходах львівського етнографічного музею, креслив цю свою химерну лінію на довгій паперовій стрічці і спускав стрічку вниз, скрипалеві Романові Росеві, який грав намальоване. Бо музика – це щось набагато точніше, ніж поезія, щось майже таке саме точне, як мовчання.

   Справи, про які потрібно було поговорити, швидко вичерпувалися, і ми просто сиділи, курячи, Назар видобував свою машинку для скручування цигарок, і я вчергове – безуспішно – намагався виготовити щось, що хоч би віддалено нагадувало вищезгаданий курильний предмет, тінь повільно пересувалася по столі, накриваючи попільницю, свої місця за сусідніми столиками займала наступна зміна відвідувачів, і все було, як належить, час ішов чемно біля ніг Господаря, а ми, так помовчавши, могли просто встати, як за командою, потиснути руки і розійтися. І мені здавалося, що я також повний і впевнений у своїй орбіті, як світило. І здавалося, що так буде завжди. Що світ – це суботнє передобіддя, коли Назар чекає за столиком на Вірменській, креслячи свою безкінечну лінію.

                    ***

   Чи Назарові було так само добре зі мною, з нами усіма, різними, які бували у тіні його проміння? Чи йому було добре зі світом? Не знаю, ніколи не знав, його лагідність до цього (нібито білого) світу часом мені здавалася посудиною з водою, на дні якої калатав якийсь камінець. Щось було там, що весь час змушувало його писати про по-той-бічне, якась болісна напруга, можливо, десь близько біля нього завше був згин реальності, за яким починається сліпуче, не для звичайних очей, світло. Чи казати голити мене на той світ? / і чиїм рукам це доручити? / чий голос просити поголосити?

   Чи бачив він це світло за нашими спинами – саме тому, що завжди був обернутий до нього обличчям? Чи його намагався він упіймати жестами, своїми повільними перформенсами, словами, що з них щоразу зривався, ніби з каната? Він, причетний-непричетний, прийда-мандрівник, чия мова здалася нам оманливо подібною до нашої.

                    ***

   чи не буде часу?

   і чи відпущено мені буде мене

   пре-чи-сто-го?