Український журнал - 7/2009

Останнє слово Аркадія Любченка

   Текст: Марко Роберт Стех, Торонто

   Либонь-таки, назавжди залишиться нез’ясованою загадка, яким же чином Аркадієві Любченку вдалося уціліти в жахливі роки терору 1930-х, а зокрема, чому НКВД відпустило його після арешту в 1938 році, у час, коли прилюдні „каяття“ вже не були достатніми, щоб врятуватись від загибелі. Чим заслужив він на помилування, коли на відміну від деяких колишніх ваплітан – Тичини, Бажана, Сосюри, – він не склав крилатих пеанів на прославу найкращого вождя Країни Рад Йосипа Віссаріоновича, а обмежився низкою соцреалістичних оповідань з життя шахтарів Донбасу, ніколи не завершеним романом „Горлівка“, статтями та нарисами, п’єсами для дорослих і дітей, які ніколи не побачили світла рампи? Навіть відчайдушна спроба переїхати з Харкова до Києва, втікаючи від примусової евакуації влітку 1941-го, не закінчилася для нього розстрілом, а тільки посиленим наглядом, з-під якого врешті-решт йому таки вдалося вислизнути і залишитися в Харкові до приходу німецької армії…

   Може, допомогла, бодай частково, хронічна хвороба шлунку, – наслідок черевного тифу, що його він набув 1933 року, мандруючи з Миколою Хвильовим спустошеними Голодомором селами Лівобережжя, – недуга, яка критичного 1934 року „ховала“ його від НКВД у хірургічному відділенні лікарні? Втім, згодом вона мало не умертвила його в голодному, окупованому німцями Харкові, і врешті він піддався їй, померши в Бад Кісінґені у лютому 1945-го, три дні після давно запізнілої операції шлунку.

   Як би там не було, велінням долі Любченко вцілів і отримав нагоду сказати останнєслово не лише від себе, а й від імені свого розстріляного покоління, а зокрема друга й кумира Хвильового. Врешті-решт, одним з найважливіших текстів, написаних уже „на волі“ (хоча яким химерним виявився цей термін, бо ж, попри початкові надіїй ентузіазм, з якими він зустрів німецький Drag nach Osten, у Львові на Любченка чекало ув’язнення й тортури в гестапівському кацеті) був містично-ностальгійний спогад про Хвильового. Був, звісно, і скандальний, непідфарбовано відвертий щоденник, – один з найцікавіших документів доби, – виданий у нецензурованій версії щойно 1999 року.

   Та і єдиний збережений суто літературний текст воєнного періоду (наскільки знаю, розділи з його повісті, писаної для редагованої Уласом Самчуком газети „Волинь“, пропали в хуртовині воєнних катаклізмів), – оповідання „Остання ніч“ – це теж, багато в чому, „останнє слово“ „розстріляного відродження“ 1920–30-х рр. У цьому тексті, з одного боку, Любченко нарешті має нагоду прямим текстом висловити за себе, друзів і жертв радянського терору придушену роками ненависть до „червоної дійсності“ і її „смертельної чекістської загрози“, а водночас, ця ненависть і протест у матерії тексту нерозривно вже переплетені зі створеною цією ж дійсністю стилістикою соцреалізму та тоталітарною системою мислення, від яких навряд чи будь-кому із тих, що пережили сталінський терор, вдалося повністю внутрішньо втекти.