УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2009

Польща – Україна: назад у минуле

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Андрій Шептицький, Варшава

 

   Процес польсько-українського поєднання – тобто бажання зрозуміти спільне минуле, подолати, наскільки це можливо, відмінності, що розділяють обидві сторони, і в такий спосіб вилучити історію зі сфери політичних супере чок – було великим досягненням обох держав, особливо після Помаранчевої революції 2004 року.

 

   Липень 2003-го – відзначення в Павлівці (Україна) 60-ї річниці волинської трагедії за участі президентів Кваснєвського і Кучми. Червень 2005-го – завдяки заангажованості Віктора Ющенка вдалося дійти згоди щодо Цвинтарю Орлят у Львові: некрополь офіційно відкрито. Травень 2005-го – урочистості в Павлокомі заучасті президентів Ющенка і Качинського, присвячені вшануванню українців, що загинули там 1945 року від рук польського підпілля, а також – усіх жертв міжнаціонального конфлікту. Квітень 2007-го – урочистості в Президентському Палаці у Варшаві з нагоди 60-річчя акції „Вісла“. Лютий 2009-го – чергова зустріч президентів, цього разу в Гуті Пєняцькій, мешканці якої 65 років тому стали жертвами українських партизанів.

   Однак події останніх тижнів спонукають глибше замислитися над процесом історичного зближення між обома народами. Початок липня: голова Служби Безпеки України Валентин Наливайченко порівнює довоєнну польську поліцію з гестапо та НКВД, стверджуючи, що в них була схожа мета – винищення українства. Середина місяця: польський Сейм ухвалив постанову, присвячену пам’яті поляків зі „східних кресів“, у якій вказано, що антипольська діяльність українського підпілля мала характер етнічної чистки і ознаки геноциду. Початок серпня: розпочався молодіжний рейд слідами Бандери – це викликало в Польщі хвилю обурення з приводу того, що він має проходити південними територіями краю. Врешті учасникам рейду не дозволили перетнути кордон, мовляв, вони „виманили візи“. Середина місяця: Тернопільська облрада вимагає вибачень від Польщі за етнічні чистки під час ІІ cвітової війни.

   Процес поєднання є явищем важким, довготривалим і зворотнім. Польщі й Україні часто ставлять у приклад французько-німецьке поєднання. Однак ці ситуації розділяють дві принципові відмінності. У випадку Франції та Німеччини (принаймні щодо ІІ cвітової війни) було зрозуміло, хто винуватець, а хто жертва. До того ж, процес зближення став можливим завдяки тісній і плідній – хоч і не безпроблемній – співпраці обох держав.

   Польсько-українське минуле є значно складнішим. Історію цих стосунків можна розглядати і як етнічний конфлікт (у якому найчастіше важко визначити винних), і як визвольну боротьбу українців за незалежність. Після відновлення незалежності в 1989 р. Польща вирішила реалізувати те, що прийнято називати заповітом Гедройця – збудувати добрі стосунки зі східними сусідами, землі яких належали І і ІІ РП, заради безпеки і становища Польщі в Європі. Саме тому на початку діалогу з українською стороною історичні проблеми, властиво, були відсутні. Ситуація дещо змінилася в другій половині 90-х років, однак важкі питання минулого піднімалися, як правило, з позицій зближення. Таку політику продовжує президент Лєх Качинський.

 

Польща і Україна зупинилися на символах

   Зі свого боку, українці надають суттєво меншого значення польсько-українській історії. Більшість українських еліт походить з Наддніпрянської України. З тамтешньої перспективи Галичина, Волинь, Хмельниччина – це інший світ. До того ж, для України головною проблемою у сфері історичної політики є Росія, і власне саме тут відбуваються найзапекліші суперечки. На українській політичній сцені своєрідним винятком виглядає президент Віктор Ющенко, який надає великого значення історії, що зближує його з президентом Качинським. Ці обставини уможливили процес, який можна було б назвати „інституційним поєднанням“, коротко описаним вище.

   Однак цей процес має певні слабкі сторони. Перш за все, він був мотивований політичним рішенням – Польща намагалася „забути“ про минуле заради успішної співпраці з Україною. Українських керівників, вихідців з посткомуністичної номенклатури, які потребували підтримки Польщі в західних інституціях, такий підхід цілком влаштовував. Наступною слабкою ланкою було те, що процес поєднання мав частковий, фрагментарний характер. Не варто сподіватися, що можливо дійти до цілковитого порозуміння стосовно спільного минулого – навіть у випадку Франції і Німеччини, навряд, чи це можливо. Однак очевидно, що Польща й Україна спочатку зосередилися на символах (Волинь, Цвинтар Орлят, акція „Вісла“), не починаючи принциповішої і значно важчої дискусії про причини цих драматичних подій. Українці погодилися вшанувати пам’ять жертв волинської трагедії, але не відбулося посутньої, публічної дискусії про ОУН–УПА. Зрештою, швидше за все, вона була б неможливою, оскільки самі українці не готові до неї. Цвинтар у Львові відкрито, але бракує цілісної оцінки польської присутності на території Західної України у міжвоєнний період.

    До того ж, поєднання було справою лише частини суспільства, властиво, лише деяких представників еліт: істориків, суспільних діячів, окремих політиків. Процес поєднання завжди наштовхувався на певний спротив з боку частини політичної еліти та місцевих адміністрацій. Це можна було спостерігати на прикладі тривалих суперечок про відкриття Цвинтаря Львівських Орлят, коли найбільш непримиренну позицію займала місцева влада. Це було також помітно і при підготовці святкувань річниці акції „Вісла“. Два роки тому, коли обидва президенти складали пошану цій події, в приміщенні польського Міністерства національної оборони відбулася „наукова конференція“, де прославлялася депортація українців на північні та західні землі Польщі. Мешканці південно-східної Польщі з одного боку, та Західної України– з другого, особливо ті, що належали до старшого покоління, й надалі жили спогадами про „ляхів“ і „різунів“. Натомість у ширших суспільних колах знання про польсько-українські конфлікти було доволі туманне. Частково це було результатом комуністичної системи освіти в обох країнах, яка заради братерства між народами нехтувала або й повністю оминала деякі проблеми минулого, частково – наслідки свідомих політичних рішень 90-х років, а частково – слабкої системи освіти: в Польщі на уроках історії традиційно лише поверхово пробігали подіями ХХ століття, бо під кінець навчання на це бракувало часу.

   Однак ця ситуація почала змінюватися – і тут ми доходимо до четвертого чинника, який пояснює слабкість процесу поєднання. Економічна криза і швидкі зміни устрою не сприяютьзацікавленню історією. Можливо тому, зрештою, на хвилі Осені Народів Польщі так легко було забути про важке минуле з німцями чи українцями. Разом зі стабілізацією суспільно-економічної ситуації і покращенням умов життя минуле викликає щоразу більше зацікавлення. Водночас з’являються спроби зведення історичних порахунків. У 90-ті роки здавалося, що польсько-німецьке зближення є тривалим досягненням. Це виявилося ілюзією. Німеччині Шрeдера вже набридло постійно покаянно бити себе в груди. Польща після входження до ЄС також вирішила „піднятися з колін“, результатом чого стала рішучіша політика„Права і Справедливості“ та президента Качинського стосовно ФРН. Схожа ситуація склалася й у відносинах Польщі та України. Польські публіцисти й політики в намаганні з’ясувати „білі плями“ новітньої історії не можуть оминути українську тему. Символічною в цьому плані видається постать ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залєського, який здобув популярність завдяки люстрації представників Католицької Церкви, а тепер став неофіційним представником кресових кіл, які домагаються розплати за українські злочини. Про те, що навколо польсько-української історії погіршується атмосфера, свідчить еволюція позиції польського Сейму: рік тому там відмовилися займатися прийняттям проекту декларації що стосувалась подій наВолині – цього року вона була ухвалена. В Україні, особливо в її західних областях, маємо справу з дещо іншим процесом. Практикована Ющенком активна історична політика, спрямована на об’єднання внутрішньо дуже неоднорідної нації, має передовсім антиросійський вимір – його символом може бути Голодомор 1932–1933років. Однак зацікавлення історією природно підводить до питань про стосунки з Польщею. До того ж, Західна Україна щораз більше прагне повернути власну історію, що брутально перекручувалася радянською владою і до сьогодні відкидається співвітчизниками зі сходу країни. Bласне тому на вулицях західноукраїнських міст з’являються плакати, що славлять Євгена Коновальця і вояків дивізії „СС-Галичина“, це тому зростає кількість пам’яток та інших партизанських ґаджетів. Західна Україна намагається відбудувати свою ідентичність – поляків же культ УПА шокує.

   Однак крихкість процесу зближення має не лише „історичний“ вимір, але й „політичний“. Як вже було сказано, рішення підвести під минулим „грубу риску“ було в Польщі (меншою мірою в Україні) наслідком концепції про необхідність цієї умови для подальшої успішної співпраці, важливої с перспективи обох країн. Польща хотіла підтримати Україну, розраховуючи, що та піде центральноєвропейським шляхом змін, унезалежниться від Росії, і в результаті Польща перестане бути прикордонною країною ЄС. Україна прагнула тіснішої співпраці iз західними інституціями – під час президентства Кучми декларативно, після Помаранчевої революції більш реально – і тому підтримка західного сусіда була їй дуже доречною. „Проект Україна“ мав довгочасовий характер. Вже на початку цього десятиліття в Польщі з’явилися голоси, що ставили під сумнів безумовне заангажування в Україні. Революція 2004-го розвіяла ці сумніви. Підтримка України стала парадигмою закордонної політики Польщі, яку формально не заперечувала жодна з основних політичних сил. Однак через п’ять років після цих подій зросло розчарування Україною. Достатньо згадати нестабільну політичну ситуацію, відсутність глибокихреформ, економічну кризу, надалі віддалені й непевні перспективи членства в ЄС і НАТО. Відчувається, що польські політичні еліти втомилися від України. Ситуація в Україні поступово перестає викликати зацікавлення експертів і медіа, оскільки щораз важче зрозуміти, чому майже щороку український президент намагається розпустити парламент, а Росія перекриває Україні газ. Деякі також думають, що безумовна підтримка України послаблює становище Польщі в Європейському Союзі і погіршує стосунки з Росією. Виразником такої позиції є принаймні частина Громадянської платформи, яка бажає прагматичнішої співпраці зі східними сусідами – як з Україною, так і з Росією. Польща потроху відходить від однозначної підтримки інтеграції Украї ни з євроатлантичними структурами, роблячи ставку на обмеженіші– а водночас реальніші й легші для прийняття європейськими партнерами – рішення, такі, як Східне Партнерство.

 

Чи можуть ожити старі демони?

   В Україні також посилюється розчарування співпрацею iз західними інституціями та Польщею. Після Помаранчевої революції ЄС і НАТО не зустріли Україну з розпростертими обіймами. Північноатлантичний Альянс щодо України та Грузії прийняв 2008-го року в Бухаресті дуже узагальнену обіцянку членства, але війна на Кавказі в серпні минулого року довела, що ця постанова мало чим допомогла Грузії. Незалежно від проектів глибшої співпраці в енергетичному секторі між Україною та ЄС, Україна має постійне відчуття, що перед газовою загрозою з боку Росії (як під час кризи в січні цього року) вона є самотньою і не може розраховувати на підтримку західних партнерів. Підписана 2007 р. Угода про лібералізацію візового режиму між Україною і ЄС надала можливість отримання безкоштовної візи лишепевним групам громадян України, але розширення Шенгенської зони цього ж року ще більше обмежило можливість подорожей українців до країн Європейського Союзу. На додаток, вчасно не було підписано польсько-українську угоду про малий прикордонний рух, що зменшило б негативні наслідки цього процесу. Вона набрала чинності лише в середині року, до того ж, за вимогами законодавства ЄС доволіобмежено визначила прикордонну зону, мешканці якої можуть скористатися полегшеннями, передбаченими в угоді. Така ситуація викликає роздратування української влади і адміністрації. Проявами цього можна вважати рішення запровадити в дію ті пункти польсько-української угоди про умови поїздок громадян від 2003 р. (які дотепер залишалися лише на папері), згідно з якими громадянин Польщі може перебувати на території України без візи не довше ніж 90 днів упродовж 6 місяців, загострення вимог, що стосуються працевлаштування іноземців (це також часто б’є і по громадянах Польщі) або ж погрози Віктора Балоги (на той час – голови Секретаріату президента України), що якщо найближчим часом не відбудеться прогресу в питанні лібералізації візового режиму, Україна може переглянути своє рішення 2005 р. про одностороннє скасування віз для громадян країн ЄС. Між двома країна накопичуються різноманітні проблеми. Клопоти Гданської верфі, що належить Індустріальному Союзу Донбасу, труднощі з підготовкою до Євро–2012, збитки польських інвесторів в Україні внаслідок фінансово-економічної кризи, ліквідація Теленовин“ (телевізійної передачі для української меншини в Польщі) – це лише деякі приклади за останні місяці. За таких обставин все важче говорити про поєднання. Натомість, дуже легко можуть ожити старі демони. Варто про це пам’ятати.

 

Український журнал