УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2009

Білоруси воювали не тільки під червоними прапорами

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

   Спілкувався: Ростислав Крамар, Варшава

 

   Офіційна радянська історіографія десятиліттями створювала міф білоруського народу як винятково прорадянського та прокомуністичного, особливо в контексті його історії періоду Другої світової війни. Цей міф активно експлуатується й теперішньою білоруською владою. Чи й справді білоруські вояки вмирали на полях останньої світової лише під червоними стягами? Чи всі вони бачили повоєнне майбуття своєї батьківщини в комуністичній імперії? Напередодні 70-ліття від початку Другої світової на ці та інші запитання „Українського Журналу“ відповідає історик Єжи Ґжибовський – доктор Варшавського університету, автор монографії „Білоруси у польських регулярних військових формуваннях 1918–1945 років“ (Санкт-Петербург, 2006; Варшава, 2007).

 

 

На що б ви передусім звернули увагу, характеризуючи збірний образ солдата-білоруса у польській армії між двома світовими війнами?

Перш за все нагадаю, що білоруська меншина у міжвоєнній Польщі була досить численною, третьою після української та єврейської. У різні роки кількість солдатів білоруського походження в польській армії вагалася між 10 та 20 тисячами. Оскільки переважну більшість білорусів становили селяни, у війську вони звичайно були рядовими солдатами. Як правило, білорус у польській армії – це солдат, який охоче підпорядковувався авторитетові керівництва, дотримувався дисципліни, не ангажувався у політику.

   На основі багатої документації, опрацьованої мною, можу ствердити, що в зіставленні з іншими національними меншинами польське військове керівництво найменше проблем мало саме з білорусами. Представники цієї меншини були найбільш схильні до сприйняття польської культури та мови, можна ствердити, що полонізація досягла найбільших ефектів власне серед білорусів (у зіставленні, скажімо, з українцями, чи тим більше литовцями). Треба зазначити, що для пересічного білоруса військо була доброю нагодою зробити кар’єру, молоді люди охоче йшли в офіцерські школи. Кількість білорусів у польському війську сягнула кульмінації у вересні 1939-го. Тоді в армії налічувалося 80 тисяч солдатів-білорусів.

 

Наскільки я зрозумів, дослідникові історії білорусів у польському війську доводилося зустрічатися з характеристиками солдатів-українців?

Так, серед архівних документів мені неодноразово траплялася цікава інформація щодо польських військових української національності. Досить симптоматичні нотатки польського амбасадора у СРСР С. Кота, який у 1943 р., зіставляючи білорусів та українців у польському війську, писав зокрема таке: „Спостерігаючи в Росії за білорусами та українцями, я зауважив велику різницю між ними в ставленні до польської державності, бо білоруси не проявляли надмірного національного динамізму й пам’ятали, що вони польські громадяни, натомість для українців притаманний надмірний національний динамізм, більший ніж навіть у поляків. Вони були твердо переконані, що поляки ніколи не повернуться на східні землі“. В іншому місці польський амбасадор зазначив, що „солдати-білоруси є найкращим елементом“.

 

А як склалася доля польських вояків білоруського походження у роки війни?Білоруський солдат ідентифікував себе з польською державою, тож уже у вересневі дні 39-го чимало з них відзначилися в боях під Варшавою, Брестом, Львовом. Відомі факти героїчної постави білорусів у місці, звідки власне розпочалася Друга світова – на Вестерплятте. За приблизними підрахунками, у той час загинуло 10 тисяч бійців-білорусів. Десь із 25-30 тисяч потрапили у німецький полон, приблизно стільки ж – у радянський. Решті вдалося повернутися до рідних домівок. Згодом, з розвитком воєнних дій, бачимо білорусів у двох польських регулярних арміях – як у тій, що була підпорядкована еміграційному урядові (Польські збройні сили на Заході), так і в тій, що формувалася польськими комуністами на території СРСР. У місцях, де з боями пройшли польські армії, можна натрапити на могили з білоруським прізвищами на хрестах. У регулярних формуваннях Війська польського служили кілька тисяч білорусів. До речі, саме ветерани білоруського походження, які були у лавах західних союзників, заснували згодом об’єднання білорусів у Великобританії.

 

Як же так сталося, що вчорашні національно несвідомі селяни усвідомили потребу створення білоруської організації?

Річ у тім, що восени 1944-го на бік союзників перейшла частина солдатів 30 гренадерської дивізії СС, що у своїй більшості складалася з білорусів. Здебільшого це були хлопці 1924–1926 років народження, які за окупації встигли повчитися у білоруських школах. Спочатку вони служили у німецьких формуваннях під німецьким же командуванням (у поліційних формуваннях), а в серпні сорок четвертого саме із них укомплектовано сімдесят відсотків особового складу згаданої дивізії. Німці намагалися кинути цю дивізію на придушення Варшавського повстання, та білоруси, які потрапили під сильний вплив польського підпілля, відмовилися йти на Варшаву. У результаті дивізію кинули аж у Францію – придушувати тамтешній антигітлерівський рух опору. Проте й звідтіля білоруси втікали. Характерно, що коли німці врешті-решт відкликали цю дивізію з фронту, то із одинадцяти тисяч бійців залишилося тільки чотири. Ті втікачі-дивізійники, які потрапили у полон до французів чи американців, декларуючи себе польськими громадянами, добровільно вступали у польське військо. Таким чином, поряд із солдатами-селянами опинилися представники нової генерації, яка добре усвідомлювала своє національне походження. Це сприяло загальному підвищенню рівня національної свідомості серед білорусів у польському війську. Внаслідок цього польське командування невдовзі дозволило розповсюджувати білоруську газету та належати до білоруських організацій. Коли ж у 1947-му всі польські відділи було розформовано, а недавні солдати опинилися у Великій Британії, ветерани-білоруси заснували своє національне об’єднання. Цікаво, що засновницький з’їзд цієї організації відбувся в домівці Об’єднання українців Великобританії.

 

Чи прив’язані до своєї землі білоруси легко закорінювалися на туманнних островах Альбіону?

Ні, далеко не всі з них вирішили залишатися в еміграції. Частина постановила повертатися на рідну землю. До 1951-го у Білорусь повернулася приблизно тисяча солдатів Польських збройних сил на Заході. СРСР на всілякі можливі способи заохочував цих людей до репатріації. Та щойно недавні солдати поверталися на батьківщину, як негайно ж потрапляли під пильне око спецслужб.

 

Чому? Вони ж воювали проти того самого ворога, що й СРСР – проти Гітлера...

Ці люди істотно відрізнялися від пересічного радянського громадянина своїм світоглядом. Вони, так би мовити, „забагато“ побачили, тож повернувшись у рідні сторони, були шоковані радянською дійсністю. Деякі почали висловлювати жаль з приводу прийнятого рішення про повернення, відтак їх трактували як нелояльних до радвлади. МДБ почало збирати на „поверненців“ компрометуючі матеріали. А треба сказати, що для комуністів факт військової служби в армії генерала Андерса уже був достатньо „тяжким гріхом“. Почалося масове фабрикування справ, мовляв, той чи той критикує радянську дійсність, сіє паніку, вважає, що скоро почнеться війна Заходу з СРСР і т.ін. Декого звинувачували у терористичній діяльності. Пік репресій проти ветеранів, які повернулись із Західної Європи, припав на 1951 рік. У ніч з 31 березня на 1 квітня МДБ провело масштабну спецоперацію, спрямовану проти „андерсівців“ та членів їхніх сімей. Загалом було заарештовано понад п’ять тисяч осіб. Майно цих людей конфіскували, а самих їх депортували в Іркутську область. Наприкінці 1950-х, на хвилі хрущовської відлиги, ці люди почали повертатися до своїх рідних місць. Та під контролем держбезпеки вони перебували фактично до останніх днів існування Союзу. Участь у Другій світовій у лавах армії Андерса була плямою на їхній біографії. Більше того, навіть дітям „андерсівців“ калічили життя, якщо дізнавалися, з яких вони сімей (не приймали, наприклад, до вищих шкіл). Саме так, „андерсовцями“, зневажливо називали їх у радянській історіографії. Я неодноразово зустрічав у документах запис „служив у армії зрадника Андерса“. Цих людей позбавили статусу ветерана війни. Трапляється, у їхніх військових квитках написано, що вони не брали участі у війні, а далі запис – „нема руки“... Я особисто знаю таких, хто з війни повернувся без рук, відзначений нагородами Італії, Польщі, а на „батьківщині“ все пішло коту під хвіст...

 

Чи у повоєнні роки на білоруських землях діяло національне підпілля?Аналогічного до українського чи литовського, тобто настільки масового, у Білорусі не було. Проте поодинокі розрізнені групи антирадянського підпілля діяли у Білорусі аж до 1956-го, деякі з них ховалися по лісах. Особлива сторінка антирадянського руху – це 1944–1946 рр. У той час активно діяло молодіжне підпілля, зокрема Союз білоруських патріотів, Союз Визволення Білорусі, Молодіжна організація „Чайка“, Центр боротьби за незалежну Білорусь. Щоправда, терени діяльності цих організацій обмежені Західною Білоруссю. З часом ці розпорошені організації спробували навіть координувати свою діяльність. Усі вони мали свої програми, статути, печатки. На жаль...

 

Чому „на жаль“?

Тому що потім, після арештів учасників підпілля, ця документація і печатки фігурували на судових процесах як неспростовні докази антирадянської діяльності цих 17-19-літніх юнаків.

 

У чому полягала підпільна діяльність цієї молоді?

Передусім ставили собі за мету протидіяти сталінській пропаганді. На машинках друкували антикомуністичні листівки, таємно їх розповсюджували. У 1947-му, наприклад, поширили листівку „Смерть Сталіну!“. Це не було збройне підпілля, переважно ці осередки перебували на початкових стадіях розбудови організаційних структур, хоча відомо, що деякі з них збирали зброю. Ця молодь була вихована білоруськими організаціями в роки війни, тож уже в такому юному віці вона ставила перед собою радикальні політичні цілі, передусім відірвання Білорусі від СРСР, спротив русифікації і т.д.

 

Що змінилося в ставленні до „андерсівців“ та учасників антикомуністичного підпілля з виникненням незалежної білоруської держави?

Деякі з них дожили до т.зв. перебудовних часів. Саме тоді вони створили Асоціацію жертв політичних репресій, у пресі появилися численні статті про білі плями білоруської історії, друкувалися книги спогадів. У 1993 р. колишніх „андерсівців“ та учасників кампанії 1939 року зрівняли в правах з радянськими ветеранами війни. Частину з переслідуваних радянською владою було реабілітовано. На жаль, правдою є те, що декому з репресованих комуністами дотепер відмовляють у реабілітації. Можна сказати, що це один із виявів офіційної концепції історії Білорусі, прийнятої після згортання процесів демократизації 90-х. Згідно з цією концепцією Друга світова для білорусів – Велика Вітчизняна. Характерно, що у 2004–2009 роках в шкільні програми ввели предмет „Історія Великої Вітчизняної війни“. Настрої, що домінували у публічних розмовах на тему минулої війни – пафос та героїка. Симптоматично, що однією з найбільших туристичних атракцій, які популяризуються державою, стала т.зв. Лінія Сталіна (низка оборонних споруд), де зокрема можна „помилуватися“ бюстом Йосифа Віссаріоновича... Не дивно, що за таких підходів до історії на деякі з тем, що хвилюють дослідників недавнього білоруського минулого, накладене негласне табу.

Український журнал