УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2009

Криза, рік перший: політ нормальний

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Олег Супруненко, Берегово, Закарпаття

 

Якщо брати точкою відліку того явища, що зветься новою глобальною економічною кризою, то невдовзі можемо відзначати річницю. Чи роковини? Питання спірне, бо наразі більшість із тих страшних прогнозів, що заполонили тоді шпальти, сайти та телепростір, не здійснились.

 

    Хто не читав восени минулого року статті „Смертельне танго: аргентинський досвід виживання“? Мало кому дотепер цікава Аргентина, яку власна криза з головою накрила у 2001–2002 роках (із такими наслідками, як „марші каструль“, криваві заворушення на вулицях, сплеск злочинності та зміна кількох президентів впродовж неповного місяця) стала наочним прикладом того, що чекає кожного. Поради зі статті, як вижити в умовах повного колапсу усіх життє забезпечувальних систем, пересилалися друзям електронкою, постилися в блогах, передавались у роздруківках. Із переліку порад я й сам скористався кількома. Зокрема, зробив запас їжі, якого вистачило б моїй сім’ї за умов найскромнішого харчування десь на місяць. Я сходив на базар, де, всупереч побоюванням, ніякого ажіотажу не було, і накупив різноманітних круп, розфасувавши їх по пластикових пляшках (так радять досвідчені туристи). З круп можна варити їжу й на багатті, що здавалося абсолютно адекватним на тлі новорічної газової війни з Росією (на наше щастя, у жінчиної бабці і без читання аргентинських порад запас дров завжди на рік уперед). Окрім того, було зроблено запас медикаментів. Найкориснішим вчинком був похід до стоматолога. Аргентинські „виживальники“ (це слово стало дуже популярним восени 2008-го) радили зустрічати кризу зі здоровими зубами, і я набрався сміливості та нарешті вилікував зуб, який інакше просто пропав би. Щодо поради запастися вогнепальною зброєю, то я лише зробив низку статей у пресі з пропагандою її легалізації для законослухняного населення. Проте, згадавши, чого мені вартувало отримати в міліції дозвіл на звичайну печатку для громадської організації (маю на увазі втрати часу та нервів), на походи за дозволами на зброю просто не наважився.

 

 

Без свині, а з козами

   Та що там Аргентина! Тоді ж на весь російськомовний інтернет прославився Віктор Сергієнко, програміст із Києва, який ще 2004 року переїхав зі столиці у село, і став там жити практично натуральним господарством. Хроніки його життя, відомі як „Метод Кошастого“ стали не менш популярними, аніж аргентинські поради. Слід віддати Вікторові належне – його поради мали вельми практичний зміст. Це не примітивний „дауншифтинг“ – здати за великі гроші квартиру у столиці і на них жити в українській чи індійській глибинці. „Кошастий“ зі знанням справи ділився досвідом, запас чого слід мати на все життя (сіль, якісний металевий посуд, цвяхи тощо), що і як вирощувати на городі тощо. В його порадах було раціо міської людини з технічною освітою, яка не боготворить пріснопам’ятний досвід селянських „дідів-прадідів“. Наприклад, за методом Кошастого зовсім не обов’язково „вкалувати“ на землі до втрати пульсу, натомість можна забезпечити сім’ю харчами без зайвих фізичних  завантажень. Слід навідріз відмовитись від свині (о, це ж замах на святе!), натомість тримати кіз, користуватися не сапками з лопатами, а сучасним культиватором, навчитись робити компост (чого в наших селах практично не роблять) тощо. І слід віддати панові Сергієнку належне, навіть якщо городяни й не кинулись рятуватися у села, то більшість його порад знайдуть застосування і у спокійному дачному житті.

 

 

Сауна, гойдалка та собачий будинок у розквіті 

  А городяни, як видно, бігти на село явно наміру не мають. Бо, як не лякали жахами економічної кризи, а не налякали. Наразі практично жоден із прогнозів про її перебіг у реальному житті не втілився. Принаймні, про це я можу казати, опираючись на життя у рідному Берегові, яке цього літа радикально нічим не відрізняється від літа докризового. Звісно, моє місто не є аж надто типовим для України – незвичний склад населення (половина з якого – угорці), близькість до кордону, розташування у туристичній зоні виділяють його з-поміж інших. Але, з іншого боку, життя у донбаській Брянці й до кризи було нічим не краще, тож припускаю, що й там люди не помітили змін – як жили погано, так і живуть.

   Звісно, Берегово не оминули проблеми із кредитами. Тут так само люди брали кредити хто на що: роботяга – на „наворочений“ мобільник, клерк – на крутий, не постатусу, автомобіль. І так само, як і по всій Україні, тепер кожен має клопоти – бо віддавати треба значно більше, аніж брав. Реальні ж доходи не зросли ані в заможних, ані в тих, хто живе від зарплати до зарплати. Ці зарплати, ніби за змовою, жодне підприємство в місті не збирається піднімати – вони зависли на рівні минулого року, відтак, реально впали на 30–40 %. Та й затримки з виплатами на місяць-два тепер – звичайне явище, на яке ніхто не нарікає. Проте й скорочень людей, чого боялись минулоріч, не сталося. Якийсь час кілька підприємств (а в Берегові це переважно колишні радянські заводи та фабрики, в які вклали чималі закордонні інвестиції і перетворили на складальні та пошивні цехи, відтак, берегівську прописку можемати й принтер „Hewlett Paсkard“, і пальто ледь не „від Версаче“) перейшли на скорочений тиждень, проте наразі увійшли в колишній темп. Призупинили роботу кілька великих пилорам (європейські замовники не потребують матеріалу), проте розквітає бізнес із виробництва „малих архітектурних форм“ – саун, альтанок, гойдалок, навіть собачих будок із натурального дерева. Недешева ця продукція має неабиякий попит на внутрішньому ринку – як місцевому, так і для інших регіонів, що також свідчить не на користь кризи. Щоправда, працівникам тут платять негусто, близько 40 гривень за день важкої праці, із потижневим розрахунком – і це співставно із заробітками на інших підприємствах.

 

 

Відпочити від кризи

   Взимку у місто повернулось чимало будівельних бригад, які працювали в Угорщині та Києві. Тоді для охочих будуватися чи ремонтуватися були щасливі часи – ціни на послуги відчутно впали, бо замовлень практично не було. До літа ситуація змінилась – усі мої знайомі будівельники мають роботу вдома (один товариш навіть запропонував мені, якщо мої журналістські справи стануть кепськими, йти до нього в бригаду – я подякував і сказав, що подумаю). Пояснення просте – нерухомість, всупереч очікуванням, у ціні не впала (той, хто не поспішає, тримає ціну, і наприклад, в моїй п’ятиповерхівці за трикімнатну квартиру на першому поверсі просять 40 000 до ларів, однокімнатні ж, як і скрізь по Україні, у великому дефіциті). На житло у Берегові неабиякий попит, чимало квартир та будинків здається відпочивальникам, які масово їздять у місто купатись у лікувальних водах місцевого термального басейну. Кількість цих відпочивальників, яких я маю нагоду спостерігати із власного балкона, теж суперечить уявам про тотальну кризу.

   Щодо офіційного безробіття, то тут ситуація цікава. Минулої докризової весни на обліку у Фонді зайнятості було майже 1000 осіб (район та місто – разом близько 80 000 чоловік). Взимку їх кількість сягнула 1600, і очікувалось, що вона зростатиме й далі, проте наразі безробітних знову близько тисячі. Пояснення явищу може бути таке: на початку квітня цього року уряд дозволив позбавляти статусу безробітних тих громадян, які двічі відмовляються від участі у громадських роботах. Тобто, просто стояти на обліку і отримувати допомогу (зазвичай, при цьому десь заробляючи) тепер не вдасться. Відтак, відстоявши певний термін „на біржі“ й отримавши належні виплати, мешканці Берегівщини, які не мають бажання прибирати кладовища чи ремонтувати сільські дитсадки за кілька сот гривень на місяць, добровільно знімаються з обліку.

   Втім, автор, який рік тому підспівував хору алярмістів піснею про падіння світової економіки у прірву, від своїх слів не відмовляється. Іноді зовнішні ознаки відносного благополуччя у важко хворого не свідчать про його відмінне здоров’я. Вони можуть проявлятись поступово. От і в Берегові, із його зовнішнім спокоєм, у центрі міста колишній магазин із продажу мобільників спішно перебудовується у заклад, якого в нас раніше ніколи не було – ломбард...

 

Український журнал