УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Безвідповідальність виборчої системи або Вибір без вибору

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Богдан Бачинський, Львів

Парламентські вибори, які відбудуться 30 вересня, можуть стати останніми, проведеними за класичною пропорційною системою в Україні. Для цього є чимало теоретичних, а з недавнього часу і реальних підстав.

Спершу зробімо невеличкий екскурс у виборчі системи світу. Може, не всім відомо, що сучасні демократії використовують близько 350 варіантів виборчих систем, кожна з яких має свої переваги та недоліки. Досконалої виборчої системи просто не існує. Більше того, класичними або «чистими» пропорційною чи мажоритарною системами користуються менше десятка країн, характерних тим, що демократія в них існує вже кілька століть, як і їхня виборча система. Більшість країн намагаються поєднувати позитивні сторони мажоритарної та пропорційної систем, утворюючи різноманітні гібриди і вдосконалюючи їх. З більшим чи меншим успіхом.

Тому не дивно, що Україна за свої 16 років незалежності змінила вже три виборчі системи: від мажоритарної, що функціонувала до 1997 року; через змішану, коли половина парламенту обиралася за пропорційним принципом, а половина — за мажоритарним; до суто пропорційної, започаткованої в 2004 році.

Переходячи від мажоритарної до пропорційної системи, політичні еліти мотивували цей процес необхідністю структуризувати парламент, який не міг нормально функціонувати в умовах тотальної різношерстості та відсутності колективної відповідальності. І справді, перейшовши в класичну пропорційну систему, здавалося б, вдалося вирішити проблему з партіями-метеликами та із ситуацією тотального перекуповування депутатів, коли депутати обиралися електоратом від однієї партії, а в парламенті потрапляли до різноманітних численних фракцій, які не проходили за пропорційною системою. Так, наприклад, було в парламенті четвертого скликання, коли до парламенту пройшло 8 партій, а наприкінці його функціонування в ньому нараховувалося 14 фракцій. Нові фракції нерідко створювалися під якогось лідера або проект і так само швидко зникали. Вони не мали під собою жодного партійного чи ідеологічного підґрунтя. Зокрема, можемо пригадати фракцію партії Трудова Україна, або такі фракції-метелики, як «Демократичні ініціативи», «Народовладдя» чи «Європейський вибір».

Чи вдалося вирішити проблему із політичною відповідальністю, остаточно дізнаємося після вересневих виборів. Втім, якщо вірити результатам соціологічних досліджень найвпливовіших соціологічних інституцій, то українці все ж потрохи здобувають політичну пам’ять, і соціалісти цього разу не потраплять у парламент. Якщо пропорційна виборча система й дозволила вирішити проблему з колективною відповідальністю партій, то створила натомість інші: проблему індивідуальної відповідальності депутата, який, заховавшись у списках, не відчуває за собою пильного ока виборця: та проблему розірвання зв’язку депутата зі своїми виборцями, що також загрожує безкарністю й вседозволеністю. З’явилася проблема узурпації влади партійної номенклатури над самими депутатами, коли рішення керівництва партії є обов’язковим для виконання всіма партійцями. Відомі випадки відмови помаранчевих депутатів від своїх депутатських мандатів. Маємо також багато прикладів, коли депутата виганяли з фракції — навіть за одноразове голосування, що не співпадало з позицією фракції. Вінцем внутрішньопартійної диктатури є закон про імперативний мандат, який автоматично позбавляє депутата мандату у випадку виключення чи виходу з фракції. Саме ці проблеми повинна вирішити чергова модернізація виборчої системи.

Формування виборчої системи в Україні було рушійним стимулом для конструювання політичної системи в цілому. Шлях від мажоритарної до пропорційної системи лежав через закріплення за партією монопольного права на формування списків кандидатів у депутати, а також підвищення прохідного бар’єру. Цей шлях призвів до ситуації, яку спостерігаємо сьогодні. По-перше, це формування фактично двополярної та різко антагоністичної партійної системи, що робить політичну боротьбу досить жорсткою і позбавляє політиків можливості широко маневрувати. Відтак, у залежності від вибору громадськості, країну кидатиме з однієї стратегії розвитку в іншу. По-друге, широка громадськість позбавлена впливу на формування законодавчої та виконавчої влади. При діючій виборчій системі інститут виборів ризикує остаточно перетворитися на символічний фарс, на вибір без вибору.

Ось низка аргументів до цих тверджень: на етапі формування списків кандидатів лише 2% громадян України, які є партійними, можуть впливати на цей процес. Відтак, сам факт голосування є лише правом усіх інших, хто не побажав у силу різних обставин і мотивацій обзавестися партійним квитком, підтвердити чужий вибір. До цього також варто додати те, що в результаті опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова в лютому 2007 року з’ясувалося, що лише 1,2% українців повністю довіряють політичним партіям, натомість 32,8% — цілком не довіряють. Безперечно, інститут політичної партії, як і процедура виборів, — невід’ємні атрибути сучасної демократії. Але крім цього існує ще й фактор довіри до них громадян, який також потрібно враховувати. Тим більше, що Україна ментально є спрямована радше на особистості, а не на інституції, особливо такі, як партія.

Ще одним аргументом щодо відсутності впливу громадян на політику в країні є те, що вищий представницький орган держави не представляє ані конкретних громадян, ані регіони країни. Тобто пропорційна система позбавила депутатів зв’язку зі своїми виборцями (і — навпаки), через що народні обранці є реально відірваними від народу. Це, зокрема, виражається і в представництві регіонів країни в парламенті. У нинішній Верховній Раді такі два регіони, як Донеччина та Київщина, представлені більше ніж двома третинами парламенту (301 депутат), тоді як на всі інші області припадає лише 149 депутатів. У майбутньому ж парламенті очікується, що частка депутатів з Києва збільшиться ще на 40-50 народних обранців, при цьому за рахунок західних, центральних та південних областей. Тобто фактично, за квотою регіонів до влади приходять столичні персоналії. Виникає запитання, яким чином регіональні інтереси можуть відстоюватися в парламенті, якщо самі регіони не мають достатнього представництва. Ще один факт гострої диспропорції українського парламенту: так зване правило «золотої фракції». В умовах жорсткої двополярності, партія, яка набрала найменшу кількість голосів, зможе диктувати умови фактичним переможцям виборчого процесу у випадку, якщо самі переможці не в змозі будуть самостійно сформувати уряд. А враховуючи ті ж соціологічні дослідження, таку золоту фракцію може сформувати Народна Партія Володимира Литвина, звісно, за умови, що вона пройде до парламенту.

І нарешті, остаточно громадськість позбавляється будь-якого впливу через відсутність механізму відкликання депутата. Замість реалізації цього права, політики, які не в змозі контролювати всіх депутатів своєї фракції, придумують абсолютно неконституційну норму імперативного мандата. Хоча механізм відкликання депутата є більш демократичним і не менш дієвим. Таким чином порушується засадничий демократичний принцип — принцип відповідальності обраних перед виборцями. Отож гонитва за політичною доцільністю довела українську виборчу систему до межі, коли країна може знову відчути на собі партійну диктатуру. Єдине, що дозволяє Україні розвиватися демократично — рівносильне протистояння східної та західної політичних еліт. З одного боку, це сприяє розвиткові вітчизняної демократії, з іншого — гальмує економічний процес розвитку. В результаті тривалого панування такої виборчої (а відтак, і політичної) системи, політики наражаються на інше негативне явище, яке може спричинити корозію державної системи в цілому, як це вже сталося з правовою системою. Йдеться, зокрема, про втрату легітимності влади в очах більшості членів суспільства.

Тож напрошується висновок, що до наступних парламентських виборів Україна знову внесе суттєві зміни до своєї виборчої системи. Спробуймо спрогнозувати, які саме. По-перше, навряд чи партійні боси взагалі відмовляться від пропорційної системи, а тому нова модель, найімовірніше, формуватиметься на її базі. Можна очікувати, що до виборчої системи внесуть такі зміни, які відновлять зв’язок депутата з виборцями та дозволять виборцеві впливати на діяльність народних представників. А проблему представництва регіонів, цілком можливо, вирішуватимуть через створення двопалатного парламенту. Ще однією ймовірною зміною, яка зачепить виборче законодавство, буде зниження прохідного бар’єру з метою збільшити представництво партій у парламенті, що і є основною перевагою пропорційної системи, а саме — максимально адекватне представлення в законодавчому органі реальної картини структурованості в країні.

Вересневі ж вибори переслідували такі цілі: можливість помаранчевим взяти реванш; покарання тих, хто зігнорував народну волю в процесі створення коаліції (себто соціалістів); унеможливлення політичного зрадництва в майбутньому та якісні зміни депутатського корпусу. Але жодна з цих цілей не вирішує зазначені вище глобальні проблеми, а тому суспільно-політична дискусія довкола зміни виборчої системи триватиме. Можливо, аж до наступних виборів 2012 року.

 
Український журнал