УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Олег Соловей: Світ без літератури був би в ліпшому разі провінційним супермаркетом

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

У віршах донецького поета Олега Солов’я немає вигадливо-барокової метафори або рими, яка впадає в око, як немає в них і рустикальної зачарованості природою — рис, властивих низці авторів із Заходу України (силабо-тонічний Андрухович, Герасим’юк, Андрусяк, Федорак). Соловей є представником східного урбаністично-індустріального напрямку, в якому психологія домінує над філософією, а художні прийоми (тропи) підпорядковані сюжетові, наративу (ранній Жадан, Богдан-Олег Горобчук).

Але, як це буває зі справжніми поетами, Солов’я важко втиснути в якісь рамки: традиціоналіст, модерніст тощо. У його текстах дивно поєднуються протилежності: з одного боку — брутальність, майже провокативна розпуста й невіра, песимізм, із другого — класична цілісність, віра (якщо не релігійність), покора й примирення. Олег Соловей на дуже високому рівні володіє і римованим (класичним) віршем, і верлібром, хоча читаючи його вірші, часом маєш враження, що їх писали два різних поети.Солов’єві верлібри подають хроніку його щоденного буття: стосунки з людьми, топоніміку міста, миттєві спостереження та реакції на події. Тут дистанція між ліричним героєм і автором майже відсутня. Римовані вірші — це ніч і сни, це Солов’єва персональна міфологія, його вигаданий світ. Тут інший часопростір, і його герой тепер вже не сповнений рефлексій (часто — за пляшкою горілки) письменник, а — гайдамака, затятий вояка...Ці два світи об’єднує спільна тема самотності. Принаймні саме це основний меседж найновішої поетової збірки «Живі і Мертві» (2007, Донецьк). Ідеться не тільки про самотність поета у Великому Місті, але й узагалі про екзистенційну самотність людини.Отже, Олег Соловей, поет, народився 1970 року, живе і працює у Донецьку. Як на поета, цієї інформації цілком досить. Решту прочитаємо з його текстів. Та однак спробуємо дізнатися кілька суттєвих «надлишкових деталей» із творчої біографії поета. Бібліографія:Поезія: «Місто» (1998), «Маргіналії» (1999), «Фієста інфікованих» (2000), «Осінній Хадж», (2001), «Камінний шепіт» (2002), «Аль Катик» (2004), «Конуси і дирижаблі» (2006), «Живі і Мертві» (2007).Проза: «Танок, який виконують всі дівчатка» (2005)Переможець конкурсу «Смолоскип» за 1999 рік (друга премія). 

Для початку, як би ти розташував такі важливі для кожного письменника речі: а) пиво, б) футбол, в) жінки, г) література, ґ) щось інше (і що саме)? Що поставиш на перше місце?

На першому місці в мене ґ) інше, а саме — мій чотирирічний син Євген і, звісно, дружина — себто моя невеличка родина. Дуже багато важать батьки, старший брат. Футбол однозначно потрапляє на останнє місце. Пиво десь поруч із ним. Утім, жінки й література завше будуть десь у першій п’ятірці. Без жінок цей світ нічого не вартий. А без літератури це був би взагалі не світ, а казарма, або ж — у ліпшому разі — донецький провінційний супермаркет, у який просто гидко заходити. 

Ти починав із силабо-тоніки, потім перейшов на верлібр. Потім знову був період римованої поезії. Що саме сприяє переходові від класичної метрики до верлібру і навпаки? І яка з цих двох поетичних технік тобі важливіша?

Складне питання, хоч як це дивно. Верлібр витворює ілюзію, нібито через нього можна бути універсальнішим, адекватнішим, сучаснішим тощо. Він справді має деякі ширші виражальні можливості; про деякі речі в традиційній ліриці сказати в принципі неможливо, хіба що в прозі. Але проза — це вже інша історія, інший прогноз погоди на завтра, тому часом і потрібен верлібр. Але я вважаю, що верлібр у жодному разі не є панацеєю для адекватного висловлювання якихось вагомих речей, принаймні для мене. Цікаво, що Ростислав Мельників уважає, що для мене природніший верлібр, а Іван Андрусяк — навпаки — більше цінує мої силабо-тонічні тексти. Думаю, тут справа не так у мені, але в них — один віддає перевагу верліброві, другий — силабо-тоніці. У будь-якому разі, я не можу остаточно перейти до верлібру й відмовитися від силабо-тоніки, як це вже встигли зробити мої сучасники Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Бондар та інші. Просто є речі, які варто проговорювати верлібром, а інші варто кричати традиційним віршем. А ще бувають такі дивні перепади в авторецепції, коли я відчуваю просто огиду до власної силабо-тоніки, думаючи, що висловитися здатен лише у верлібрі; втім, минає деякий час, і чотири римовані рядки стають мені дорожчі за всі верлібри, разом узяті... Щось подібне і для мене — неабияка загадка. 

Ким передовсім себе вважаєш: поетом чи прозаїком? Чи справедливе твердження, що твоя проза є продовженням твоєї лірики або ж навпаки? Чи мухи окремо, котлети — окремо?

Якщо мухи й котлети по-своєму справді притомні, вони не бувають окремо. Моя проза (хоча про неї, як на мене, говорити всерйоз іще зарано; я ж не який-небудь Любко Дереш — у мене інше ставлення до прози) справді пов’язана з моєю лірикою. Якщо ж говорити про верлібри, то вони представляють приблизно дифузну форму: поміж справжніми віршами й прозою. Втім, якщо визначатися, я ризикнув би вважати себе передовсім поетом. Іще донедавна природна скромність не дозволяла мені й цього, але сьогодні я справді вважаю себе поетом. Мені не йдеться про премії, визнання в літературно-критичному чи академічному середовищах, я просто вже почуваюся поетом, а не просто людиною, що зрідка пише путящі вірші. А починалося все взагалі-то з прози... Років у шість я написав квазіісторичне оповідання — про життя первісних людей, їхню боротьбу за виживання, пригоди, війни тощо. Все це під впливом улюбленої книги «Боротьба за вогонь»... В 10 років я вперше поїхав із батьками в Карпати (у місто Косів, із виїздами до Яремче, походом у легендарне село Криворівня тощо). Ще дорогою я почав вести щоденник; записи робив щодня увечері — про гори, дерева, будинки, людей, погоду — всі свої дитячі враження від того казкового краю. Цей щоденник у мене зберігся. Його і сьогодні цікаво гортати... Отож, колись давно спочатку була проза. Вірші з’являться наприкінці шкільного навчання, не раніше ніж у шістнадцять років. 

У твоїх віршах і особливо в прозі дуже багато песимізму, подекуди й цинізму, чорнухи. І все це переходить зі збірки в збірку. Чи не здається тобі, що ти, так би мовити, бігаєш по цьому першому колу пекла і ніяк не можеш із нього видряпатися? Чи картина взагалі інша?

Песимізму справді багато. Бо оптимізм я бачив хіба що на цвинтарі: спокій, стабільність, пташки співають... Суцільна рекреація. А творчість — це досвід смерті, досвід болю; із другого боку — це досвід свободи. А ще — це абсолютна влада. Втім, повертаюся до суті питання. Цинізм? Не певен, що він у мене є, хоча збоку, напевно, видніше. Коли говорити про цинізм, я радше говорив би про досвід провокації — часто, мабуть, несвідомої. Я пишу радше жорстко, аніж цинічно; рядки часом нагадують ляпаси, але так уже є. Якщо справді в мене все це тримається від збірки до збірки, то це мене тішить — я не хотів би від збірки до збірки радикально змінюватися. Я загалом консерватор; для мене поміняти мобілку цієї зими було справжнім випробовуванням на міцність. Я навіть нові джинси не можу купити, аби не спалити пару кілометрів власних нервів і нервів дружини... Загалом мій песимізм — це песимізм стихійного експресіоніста. Кафка вважав, що людина, прийшовши в цей світ, потрапляє в тунель і перебуває десь посередині: назад уже далеко, а світло попереду таке тьмяне, що про нього навіть мріяти складно. Людина взагалі істота трагічна, з огляду на це зависання — на час життя — поміж двома світами, наче над прірвою... Веселитися в цьому житті можуть лише ідіоти. Всім решта належить страждати. Втім, анітрохи не за Фройдом. Радше вже за Фроммом. Любов, можливо, когось порятує. Коли ж говорити про мене, то навіть не знаю. Хоч би як пафосно це звучало, але чи не єдиний мій порятунок — у творчості. (Уявляю, як реготатимуть постмодерністи, прочитавши щось подібне.) 

У всіх своїх книжках, в автоанотаціях ти називаєш себе «пролетарським письменником». Розшифруй, будь ласка, цей маркер — «пролетарський».

Біля мого імені прикметник «пролетарський» з’явився десь водночас із появою альманаху «Кальміус», себто років 8 тому. Не приховуватиму, входячи саме тоді, наприкінці 90-х, у вже досить насичений девяностиками літературний процес, я мусив виглядати хоч трохи інакше та хоч трохи цікаво для інших людей; варто було принести з собою щось нове... Втім, це не було аж надто розрахованою піар-акцією або чимось подібним. Усе це бере початок у моїй любові до української літератури 1920-х років. А в тій літературі мене передовсім зацікавила творчість Миколи Хвильового (я відкрив його після повернення з армії влітку 1990-го, натрапивши в книгарні на його двотомник, і був приємно шокований — у багатьох сенсах — від політики до культурології та українського месіанізму) — чільного учасника Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ); остання організація Хвильового мала назву ПРОЛІТФРОНТ — пролетарський літературний фронт... Якщо пролетарська література є такою прикольною та інтелектуальною, якою її творили наші формалісти-експресіоністи Хвильовий, Куліш, Сосюра, Йогансен, Любченко, Яновський, Ґео Шкурупій, Бажан, Юліян Шпол... — то мені по дорозі з такою пролетарською літературою. Але це лише один момент, коли вже зовсім чесно. Інший пов’язаний із соціальним. Я вже говорив, що є стихійним експресіоністом. Це фактично сьогоднішній синонім до поняття «пролетарський письменник»... Соціальна нерівність (маю на увазі ту кричущу нерівність, коли бандит заробляє в сто разів більше, аніж лікар-хірург, що рятує людські життя, або, наприклад, професор літератури), що з’явилася майже одразу після відмови в цій країні від побудови комунізму, відверто мене напружує. Я розумію, що всі не можуть бути заможними, але люди, які ходять щодня на працю, не повинні турбуватися про елементарні речі: гроші на хліб, ліки, відпочинок... Словом, маркер пролетарський сигналізує ще й про те, що я людина відверто лівих поглядів. (Мені не подобаються пересичені буржуї, які страждають від того, що в них не залишилося мрій.) Утім, я неймовірно далекий від таких лівих, як наші комуністи чи соціалісти, які є просто п’ятою колоною Москви. 

Як ти почуваєшся в російськомовному Донецьку? Це якось впливає на твою творчість та, узагальнюючи, ідентичність?

Почуваюся так собі. Втім, я давно вже звик до російськомовного Донецька. Ба більше, до осені 2004-го року я ставився до свого міста й регіону (звісно, йдеться про людей, а не про архітектуру та міську ауру) з помітним пієтетом, з повагою. На жаль, 2004-й рік став для мене неабияким одкровенням і таким собі крижаним душем. Відкрилося щось чорне і доти мені невідоме; я справді тоді вперше відчув себе в іншому — чужому й ворожому — континуумі. І справа не зовсім у мові, бо я бачив базарних тіток, що говорили майже чистою українською, але в диких для мене речах. На творчість це, звісно, впливає — робить її ще похмурішою. Що ж до ідентичності, часом хочеться фронди. Втім, це швидко минає й хочеться іншого — спокою, рівноваги, ледве не забуття. 

Чи є в місті творче середовище, люди, з якими ти можеш попити на бульварі пива й поспілкуватися на літературні теми?

Про середовище говорити навряд чи можливо. Принаймні тепер. Хоча ще років сім-вісім тому була ілюзія, що таке середовище справді існує. Проте окремі люди, звичайно, є. Втім, і вони чомусь мають звичку зникати або виїжджати (як ти, наприклад, — до Києва), або просто неймовірним робом пропадати в побуті, в праці, в родині тощо. Я називаю таку поведінку старістю. А це штука, як розумієш, невблаганна й остаточна... Середовище, якщо говорити про літературу, в основному російськомовне й — що значно гірше — російськоцентричне. Не хочу бути нескромним, але моє середовище — це, передовсім, витвір власне мій; це переважно мої колишні й нинішні студенти й аспіранти-філологи. Деякі з них непогано пишуть, приміром, Барбара Редінґ (псевдо їй придумав, звичайно, я); вони багато читають, добре знають світову й нашу сучасну літературу... Але нас аж надто небагато у цьому величезному місті, яке майже тотально позбавлене культурного ґрунту — навіть російського, не кажучи вже про український. Серед цієї молоді можу назвати Сергія Молоткова, Поліну Бабенко, Аллу Муратову, Мішу Жиліна...Середовище, отже, почасти ніби й існує, але часто набуває відчутно латентних форм. Активного літературного життя в Донецьку немає. Причому, як на мій погляд, то в російськомовних авторів ситуація значно гірша навіть за мою. Хоча мало би бути навпаки. Грубо кажучи, у них немає духовного опертя, бо російське вони втратили назавжди, а українське саботують власними зусиллями; зависаючи — в результаті — поміж небом і землею... Я їм співчуваю, але порятунок тільки в їхніх руках. Як на мене, то можна писати й російською, але бути при цьому українським письменником і громадянином. Іншого виходу просто немає. Інший вихід — це повільна тягуча деградація...Іще кілька слів про середовище. Я думав про це і дійшов висновку, що середовище наше винищує наш добробут. Наприкінці дев’яностих всі ми були значно бідніші, але часто збиралися (приміром, у помешканні Білявських на проспекті Миру або у мене в гуртожитку), читали тексти, пиячили, жили активно й весело... Тепер ми значно заможніші, але в нас не вистачає або часу, або сил, або й просто бажання... Я називаю це помстою капіталізму; часом я просто фізично відчуваю його чорний усміх за спиною... Мовляв, хотіли грошей? — Маєте трохи грошей. Але втрачаєте при цьому щось аж надто вагоме й серйозне... А можливо, це просто старість — хвороба, яка не лікується... 

Чи не виникало в тебе бажання переїхати до Києва або принаймні до міста, де українська мова переважає?

Таке бажання виникло лише раз у житті — восени 2004-го року. І це не було пов’язано з мовою. Найперше мені просто бракувало людського спілкування. Тоді я почувався в Донецьку неймовірно самотнім і навіть чужим; було справді незатишно або навіть страшно. І хотілося продати тут своє двокімнатне помешкання в передмісті й переїхати кудись до Чернігова або Умані — на що вистачить грошей. Київ по-своєму віднедавна вабить, але в столиці така суєта, строкатість, еклектика, що жити там не видається надто приємною штукою. От у середині травня цього року знову побував у Києві й не можу сказати, що почувався там затишно чи комфортно. Київ після Донецька — як інша планета. Столиця надто динамічна для мене; всі рухаються якось занадто швидко, на обличчях у людей забагато байдужості... І ще: у столиці дуже дивні жінки (і це при тому, що там вони з усіх усюд) — вони якісь асексуальні чи що... Після Києва, в якому жінки практикують винятково функціональний стиль в одязі, наші донецькі жінки нагадують повій — з їхньою підкресленою увагою до макіяжу, одягу, високих підборів тощо. 

Крім того, що ти письменник, ти ще й редактор часопису «Кальміюс». Але в останні два роки часопис виходить вкрай рідко. В чому причина, і коли ми побачимо наступне число?

Я не лише засновник і редактор, але й видавець літературно-мистецького альманаху «Кальміус». Наступного року, в червні 2008-го, виповнюється вже 10 років від часу його першої появи у вигляді тоненьких зошитів, які я друкував на друкні, а потім тиражував на ксероксі накладом приблизно 25–30 примірників. Та, були такі романтичні часи... Повертатися в ті часи я, щоправда, не хочу. А щодо останніх років, то в 2006-му він справді вийшов лише раз, але перед тим — у 2005-му — було аж три числа, що не так і мало в моїх умовах, близьких до неможливих чи фантастичних. Альманах потребує коштів, коли відверто. І це одна з основних причин. Бо все інше або майже все — коли вірити відгукам у пресі — у «Кальміюса» вже є. Втім, і кошти не панацея. Журналами сьогодні не надто й цікавляться. Ти, приміром, знаєш ситуацію з продажем «Кальміюса» в Києві... Хоча, можливо, це пересичений Київ уже нічим не цікавиться, бо скажімо, в Івано-Франківську він розходився в помітнішій кількості й із більшою моральною вдячністю. Найближче (перше число цього року) має бути вже влітку. А загалом, коли зовсім чесно, то мене часом охоплює відчай і втома; тоді я тимчасово відходжу від видання альманаху, але все одно минає деякий час, і я неодмінно повертаюся до цієї дещо невдячної діяльності. 

Я знаю, що ти також започаткував книжкову серію української сучасної літератури. Розкажи про це.

Так, ця діяльність була розпочата 2000 року. Власне, тоді було започатковано дві серії: «Укрсучліт» і «Ad fontes». У другій вийшла лише одна книжечка вибраних віршів Михайля Семенка «Патагонія» (2000), хоча було підготовано до друку й збірку Ґео Шкурупія «Психетози», але видати її окремим виданням не вдалося, тому її було надруковано в одному із чисел альманаху «Кальміус». А в серії «Укрсучліт» на сьогодні вийшло вже 19 книжок. Це часом досить відомі та актуальні для сучасної української літератури автори: Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Сергій Пантюк, живий класик Василь Голобородько, Анатолій Дністровий, Ігор Бондар-Терещенко... 

Чи стежиш за молоддю? Хто з двадцятирічних, на Твою думку, тепер найцікавіший?

Не те, щоб спеціально стежу, але увагу на них звертаю. Причому із задоволенням читаю їхні тексти, друкую в «Кальміюсі». Серед сучасних молодих авторів найцікавішим уважаю Богдана-Олега Горобчука, представника сучасного поетичного аванґарду з виразним акцентом на постфутуризмі. Ще можу назвати кількох молодих, але не ранніх: це Ілля Стронґовський, Олег Коцарев, Сашко Ушкалов, Павло Коробчук, Барбара Редінґ (представниця Донецька, між іншим, що особливо приємно для мене, вона цього року посіла перше місце в номінації «Проза» на конкурсі видавництва «Смолоскип»). Цікавим (передовсім у своїх перекладах із американських бітників) є Ярослав Ґадзінський. Минулого року в Донецьку був виступ молодої поетки й нашої з тобою землячки Катріни Хаддад. Це було досить переконливо, якщо не вражаюче. Загалом, коли зустрічаю когось цікавого з молодих, радію значно більше, ніж новим книжкам своїх однолітків; за молодими все ж таки майбутнє... А ще — вони вже такі розумні (ідеться передусім про знання мов), розкуті, вільні й незалежні люди, якими вже ніколи не бути представникам мого покоління... Розмовляв Дмитро Пастернак. Київ – Донецьк
Український журнал