УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 9/2009

АДОНТНО

(Скачати весь номер: 9/2009 [PDF, 3 Mb])

   Текст: Юрко Іздрик

 

   Tе, що її звати Анна, а його Григорій, я усвідомив не відразу. Я взагалі не думав давати своїм горлицям імена. Тим більше, вони ніякі не мої, а просто птахи Божі, що прилітають на мій балкон по сухі сніданки. Тим більше, що я взагалі вже замахався все на світі називати, тому принаймні тваринам намагаюся дати спокій. Он у мене півроку кіт жив. Поки не пропав. Так і жив без назви, себто без імені. І вже потім, за пару місяців після його зникнення, я подумав, що він повинен був би називатися Коффе. Не знаю, чому. Не знаю, чому я взагалі згадав про кота – зазвичай я не страждаю сентиментами до живих істот. Та й до мертвих теж. Я взагалі намагаюся не страждати ні сентиментами, ні якою іншою байдою. А тут кіт. Коли дружина принесла знайдене за гаражами чорне кошеня, я трохи скривився, але особливо не протестував. Коли вона зробила йому хатку в коробці з-під пилососа, я зацікавлено приглядався до чужого ентузіазму. Коли вона намагалася насильно прописати кота на щойно створену жилплощу, я тихо посміювався. Але коли кіт, залізши в хатку, розлігся на спині, заклав руки за голову й почав ліниво спостерігати за хмарами, я пришизів і зрозумів: кіт – наш, кіт – рулезний і растаманський, кіт – чоловік. От. Але з котом не склалося. Може, хтось украв (хто ж не хотів би мати растаманського кота). Може, сам утік. В погоні за щастям, скажімо (чи, як то кажуть, на галімій ізмєні). Може, якби я його вчасно назвав, усе склалося би по-іншому („по-іншому, по-іншому“, – гугнявить кожен із нас, добре знаючи, що жодного „по-іншому“ ніколи не було, нема й не буде).

   Ну, але тут не про кота, а про горлиць. Вони нікуди не діваються і, сподіваюся, не дінуться. Принаймні поки в мене не закінчився овес. Принаймні тому, що я вже дав їм імена.

   Григорій і Анна. Або простіше – Анка і Грицько.

   Анка делікатна (як то жінка), дещо невротична, з купою комплексів, але й виразним почуттям гідності. Граційна. Тиха. Підозрюю, не дурна. Гриць – тупуватий страхопуд(причому, як і кожен – вибачте на слові – бичара, свою полохливість видає за обережність). Неповороткий. Ходить розкарякою, як кавалерист; у ході волочить крила чи то як поли плаща, чи то як шабельні піхви, і взагалі справляє враження лисого авантюриста. Цей набір якостей допоміг мені зрозуміти, що він – Грицько, і не просто Григорій, а Григорій Котовський, той самий, що живе в Парижі, зловживає кокаїном і, як подейкують, створив увесь цей наш кислотний, флуоресцентний світ. Ну що ж, приємно, коли до тебе на балкон по сухий сніданок залітає сам творець – якого вже там не є – світу.

   – Що ж тебе, Грицю, братику, так кумарить? – питаю в Котовського, курячи евкаліптову самокрутку й спостерігаючи, як творець світу незграбно клює овес, раз-по-раз промахуючись, ніби дятел, що зібрався вибити дупло в столі.

   – Дивися краще, бо струс мозку заробиш, а тоді нам усім, тобою створеним, хана. Котовський злякано озирається і вдає, що я не до нього звертаюся.

   – Що ж ти, дівонько, собі таких хахалів вибираєш? – перекидаюся на Анку. – Як не трікстер, то деміург. Як не Ургант, то Котовський. Не набридло висиджувати їхні – в метафізичному сенсі – яйця? Ну, добре, вони створюють світ, у якому є дерева, гнізда і вони самі. Ну, нехай вони знаходять, себто створюють собі й віртуальних дуреп, згідних продовжувати їхній віртуальний рід... Але ж ти, Анко... ти, Анно, ти ж – справжня, чому ти не вигадала собі власний світ, із власним Парижем, а як уже з Котовським, то теж із власним? Чому, Анно?

   Анка перестає клювати овес і, схиливши голівку, уважно дивиться на мене своїм бурштиновим очком. Почуваюся ідіотом. У цьому бурштині, здається, більше мудрості, ніж у мені – двоногому, безкрилому витворі хворої уяви більшовицького кавалериста. Бо мушу сказати, що, на додачу до всього без ліку даного, я маю здатність (дехто називає її хворобою) носити в черепній коробці двійко голуб’ят. Це відхилення було помічене оточенням ще в дитинстві, і в мою ротову порожнину, в цей deep purple, пурпуровий від крику й скролінгу заглядали медики, ворожбити й інші реальні ескулапи. Звичайно, без зиску. Згодом я почав пишатися цією внутрішньою голуб’ятнею, цим світом in-side, який я назвав внутрішнім дагестаном, і був із того страшенно гордий, а ще самодостатній, бо ціле літо всередині крилами терли і туркотали мої пернаті друзі, мої турботливі птахове, і жодної іншої музики, і жодних інших звуків я не потребував, і більше жодної потреби не мав би, якби... Спустився якось із неба миршавий ілюзіоніста, політ був бізнес-класу, а хлопець мавпри собі стетоскоп, та ще й апарат ультразвукової діагностики – наслухав і підглядав, паскуда, як вони там шурхочуть пір’ячком, мої ангелята, мої динозаврики, мої хижачки, мої пропелери. А вони шурхотіли! А вони шурхотіли – аж шелесно зробилося в моїй голові, аж звіялося листя торішніх ілюзій, аж чоловіком єси! І зрозумів я: „Летіти хочуть“. А коли внутрішні птахи збираються летіти, нема на то ради. І розплющив я очі, і вилетіли вони, наче душі півкуль, просто крізь зіниці, які ще не встигли зімкнутися від нестерпно яскравого світла, що було довкола, вилетіли й порозліталися навсібіч, бо небеса завжди повсюди, тільки роззирнись, але той небесний ілюзіоніста мав у кишені глиняний браунінг і одним пострілом поклав не лише всіх горобців у жменях, а й двох моїх птахів у зоряному імперативі.

   Як виглядає вбивство внутрішніх голубів у світі реальному? Та як завгодно. Не конче екзотична лоботомія. Не конче колабораціонізм чи зрада самого себе. Достатньо лінивої душі й мертвих очей. Або душі так жвавої, що за кожен свій порух вимагає кармічних дивідендів. Або замилування сходами, драбинами й іншими ієрархіями. Або неперерубаної пуповини, звідки б вона не тягнулася. Несуттєво. Коли в дагестані занедбуються посіви вівса, птаство гине від голоду.

   Ну от, а я після смерті птахів став сумирний. Тихий та тверезий, богобоязливий. Пішов у схови, в андеґраунд, шифруюся, як можу. Поводжуся рівно, без відхилень, поводжуся чемно, та й кому в цій темниці нагрубіяниш? Це подібне на стриманий траур. Так воно і є. Звісно, я в траурі. Чи, радше, у стриманні. Бо ви, може, й не знаєте, товаришу командир, Отче наш, Умовний Речнику Абсолютної Любові, що Анна й Григорій, що б там про них не говорити, вже сотворили яєчко, і вже відомо, хто з нього вилупиться: а вилупиться з нього, Батьку небесної кавалерії, вилупиться з нього, Імене Імен, пустота на ймення Петро, це та сама пустота, що тричі відреклася від Тебе, і та сама пустота, в котру Ти жбурнув ключі від раю. Сподіваюся, Тобі не потрібно пояснювати, що він – це я, і що ключі Твої в мені, і що на жодне запитання Ти не почуєш від мене нічого, крім граматично підозрілого I DONT NO.

   А батьки мої. Анна та Григорій, завтра прилетять знову в створений собою світ.

 

 

Український журнал