Український журнал - 9/2009

„Намбер ту“, або Після дебюту

Пропала грамота. Гонор

(Taras Bulba Entertainment, 2009)

    Від часу появи дебютного альбому „Пропалої грамоти“ „Цейво“ минуло вже два роки, за які гурт, вочевидь, став іще популярнішим і вже цього літа фігурував як хедлайнер деяких українських фестивалів. З іншого боку, музиканти не приховують, що майже рік шукали видавця для свого другого диску, записаного ними ще на початку 2008-го.

   „Гонор“, з’явившись у березні 2009-го, відбув розрекламований промотур дев’ятьма містами Чехії (де гуртом ще раніше зацікавився продюсер Владімір Вацлавек), а потім пройшов і кількаетапне випробування „кочовою“ фестивальною публікою в Україні. І пройшов-таки успішно, адже в чималому альбомі (одинадцять оригінальних треків і три ремікси) досить композицій із запам’ятовуваним приспівом чи мотивом і особливо наголошеною ритм-секцією (хай і не рокових, але принаймні „рокоподібних“), що, як відомо, найбільше запалюють публіку.

   Загалом же альбом є густою сумішшю фольку (що особливо тішить – не в найпопулярніших його формах), фанку, року й ще одного компонента, до означення якого так і хочеться додати префікс „квазі-“ (щось на кшталт квазі фанкфольку). Бо ж Павло Нечитайло, здається, часом просто бавиться стилями (як-от у „Титані“, грайливо стилізованому під „хеві“) і отримує особливий кайф від змішування найрізноманітніших музичних складників.

   Послуговується лідер своїм коронним суржиком, що й справді звучить у його виконанні дуже природно і симпатично й не викликає відторгнення: ані „Сова“, що є „сімволом мозґа“ і „санітаром лєса“, ані „Охраннік“, який „заступав на смєну в кінотєатрє “Дружба”“.

   Водночас, є в „Гонорі“ й інший шар музики, розрахований не на „дуріння“, а радше на камерне слухання. Маю на увазі насамперед обробки народних пісень („Приймак“ і „Кармалюк“), а також пісню на слова Григорія Сковороди „Лежиш во гробі“. Мабуть, без них альбом втратив би велику частку своєї принадності (які „Цейво“ без „Чайки“). І, мабуть, саме завдяки цим композиціям „Пропала грамота“ і вирізняється на тлі фестивального мейнстриму, та й взагалі на тлі сучасних українських гуртів.

    Симпатизує і той спосіб, у який музиканти поводяться з фольклором: „осучаснюється“ ритм-секція, головна ж музична лінія, співана переважно самим лідером гурту, залишається майже без змін. А голос Нечитайла ніби зумисне створено для таких довгих, на кілька десятків куплетів і з купою сюжетних перипетій, народних пісень. Неважко повірити, що кілька століть тому він міг би бути першокласним кобзарем (як, зрештою, чумаком чи опришком).

   До речі, якщо вже зайшлося про „Чайку“, є в „Гонорі“ і дуже некепський ейсідремікс цієї пісні (як на мене, чимось цікавіший і за перший варіант). Вдалою видається і кавер-версія „Рожевого місяця“, що набула тут відчутного готичного присмаку. Є також світло-лірична композиція „Кирпата весна“, що нагадує про поетичне минуле (а може, й сучасне) лідера гурту. Одним словом, „пропалограмотівці“ можуть бути зовсім різними, і ця здатність є їхньою великою перевагою.

Оцінка: 8/10  

ShockolaD.Покоси

(Dzyga, 2009)

   Молодий джазовий колектив зі Львова щойно минулого року видав свій перший альбом „Намбер ван“, а вже нині, за сприяння мистецького об’єднання „Дзиґа“, світ побачили „Покоси“ – другий диск, що його музиканти також означили як етно-джазовий. Для тих, хто не слухав живих виступів „Шоколаду“ і чекав від їхньої нової роботи продовження відважного експерименту першого альбому (де було лише чотири композиції загальною тривалістю понад сорок хвилин), можуть бути трохи розчаровані. В „Покосах“ лінію джазової „безкомпромісності“ витримано хіба щов майже десятихвилинній „Вербовій дощечці“, де у сольних партіях проявляють себе, крім вокалістки Дани Винницької, ще Володимир Урбан на саксофоні, Анастасія Литвинюк на клавішних та Сергій Брудин на бас-гітарі.   Решта ж композицій є радше варіантом легкостравнішого джаз-фольку та фанк-фольку. Є в гурті одна постійна солістка (Дана Винницька), що виконує головну музичну тему, якою, за джазовою логікою, починається і завершується кожна композиція, а також короткі імпровізаційні соло (головним чином, теж вокальні). Загальна ж тривалість композицій мало коли перевершує п’ять хвилин. Власне, музиканти і самі зізнавалися в одному з інтерв’ю, що схотіли знайти „золоту середину“ між джазом та популярною музикою. Вочевидь, це завдання вони зуміли виконати, до того ж, справді добре, створивши альбом легкого і якісного смус-джазу на основі української народної пісні. І якщо на початках „шоколадки“ на концертах часто вдавалися до джазових стандартів, то в цьому альбомі їх функцію виконали „стандарти“ фольклорні – від „Несе Галя воду“, „Нивки“ до загальнознаної завдяки Чубаєві-молодшому лемківської „Як я сено грабала зелене“.

   У якісь моменти скети Дани Винницької і за стилем, і навіть тембром нагадують популярну в нас Ніно Катамадзе (зрештою, найвідоміша п’єса грузинки – „Суліко“ – існує десь у тій же музичній сфері). В інші моменти взагалі виникають асоціації з „Мертвими півнями“. І не тільки тому, що відкривається альбом небораківським „Інтро“ („Я поглянув на неї, неначе на річ…“), що його Місько Барбара переспівав, здається, ще в 1990-ті. Справа й в іншому. Є в „Покосах“ і композиція на слова Сергія Жадана „Слухай, але мовчи“, а також бонус-трек на слова Юліуша Словацького „Мати до сина“. Здається, цим музиканти засвідчують своє бажання поєднати якісну музику з добрими текстами, і саме це й зближує їх із „півнями“ і, зрештою, виявляє їхню причетність до львівського, а власне „дзиґівського“, середовища.

   З іншого боку, не все в альбомі викликає однозначне захоплення – десь аранжування видаються надто сподіваними, десь на перешкоді стає надмірна популярність обраної музичної теми (як-от у „Галі“). Та найбільше насторожив мене вступний трек альбому, в якому музиканти вголос кажуть текст, написаний на обкладинці „Намбер ван“, – про пошуки „непопсової“ музичної України. Здається, подібні декларації двічі нема потреби повторювати – музика має казати все сама за себе. 

Оцінка: 7/10 

Роксоляна Свято, Київ