УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2007

Браво, дебютантко!

(Скачати весь номер: 10/2007 [PDF, 3 Mb])

Текст: Віра Кандинська, Київ 

Фільм «Біля річки» (2007) — кінодебют молодої української режисерки Єви Нейман — став справжньою подією в українському кіножитті. По перше, залучити кошти на зйомки повнометражної стрічки в Україні — завдання непросте навіть для визнаних майстрів, не кажучи про початківців, що для них навіть дебют у короткому метрі вважається неабияким досягненням. По друге, стрічка Нейман була представлена на Роттердамському, Московському та Лондонському кінофестивалях, де отримала позитивні відгуки журі та преси, а на міжнародному фестивалі в Лагові здобула приз «The Silver Grape», поступившись «золотом» фільму «Острів» — роботі знаного російського режисера Павла Лунгіна. Крім того, молодій режисерці, на відміну від багатьох українських колег, вдалося пробитися в кінопрокат — з 20 вересня її стрічка демонструватиметься в популярному київському кінотеатрі «Жовтень» і, хочеться вірити, що це тільки початок. Єва Нейман народилася 1974 року в Запоріжжі. З 1997-го до 2006-й навчалася на факультеті режисури в Німецькій академії кіно й телебачення, що в Берліні. Працювала на різних посадах на знімальних майданчиках німецьких фільмів — щоб пізнати всі стадії кіновиробництва «від і до». Своє ж кіно Єва, за її власними словами, завжди хотіла знімати в Україні. Перший творчий досвід Нейман здобула в Одесі. На Одеській кіностудії вона була стажером-практикантом на зйомках фільму Кіри Муратової «Другорядні люди», там-таки знімала студентські короткометражні роботи. Одну з них, картину «Завмри, відімри», 2004 року було представлено в конкурсній програмі міжнародного кінофестивалю «Молодість», котрий щороку проходить у Києві. Ще одна короткометражка Єви Нейман «Усе по-старому» (2004) здобула диплом журі на фестивалі документальних фільмів «Контакт» та демонструвалася на Роттердамському фестивалі імені Губерта Балса. Саме від Фонду Г.Балса Єва отримала ґрант — 50 тисяч євро на втілення нового повнометражного проекту, що ним і стала згадана картина «Біля річки». Сценарій фільму пролежав «у столі» більше трьох років і лише літом 2006-го Міністерство культури і туризму України виділило на зйомки три мільйони гривень із держбюджету. Ще один мільйон було вкладено «Новою студією», що стала співпродюсером фільму.«Біля річки» — вільна екранізація оповідань Фрідріха Горенштайна — відомого письменника, драматурга, автора сценаріїв картин «Соляріс», «Сьома куля», «Раба кохання», «Комедія помилок», що стали класикою радянського кінематографу. Захопившись оповіданнями 60-х років «Старі» та «Розмова», Єва Нейман відшукала автора в Берліні (в 1979 році киянин Горенштайн був змушений емігрувати з СРСР) і почала з ним працювати над адаптацією згаданих творів. Однак через чотири місяці письменника не стало, а роботу над кіносценарієм продовжив одеський літератор Сергій Четвертков, відомий як автор сценаріїв до фільмів Кіри Муратової. Згадувати ім’я Муратової в зв’язку з творчістю Єви Нейман вже стало своєрідною традицією в українській пресі. Деякі журналісти називають Нейман ученицею та послідовницею знаменитої режисерки, інші вказують на прямі стилістичні запозичення. В своїх інтерв’ю Єва говорить, що Кіра Георгіївна підтримувала її під час стажування, а пізніше під час роботи над картиною «Біля річки» порадила взяти на роль матері актрису московського театру на Таганці Марину Поліцеймако. Разом із тим Нейман намагається дистанціюватися від будь-яких мистецьких паралелей та ототожнень. Сюжет фільму «Біля річки» практично позбавлений подієвості (в голлівудському сенсі). В помешкання двох літніх жінок — матері й дочки, що все життя прожили під одним дахом, — несподівано з’являється службовець, помічник місцевого депутата. Він обіцяє героїням грошову компенсацію за репресованого родича — сина і брата. Зворушені раптовим напливом спогадів, жінки вирушають на прогулянку до річки. Простота фабули компенсується напруженістю внутрішньої дії. «Цей фільм сповнений почуттів та емоцій, — каже Єва про свій твір. — Його потрібно переживати не розумом, а серцем». Нейман володіє надзвичайно важливим і, на жаль, дуже рідкісним серед сучасних режисерів умінням — говорити з глядачем мовою кінематографічних образів, котрі, подібно до музики, неможливо передати словами чи засобами інших мистецтв. Одне з досягнень фільму — психологічна достовірність. Актрисам Марині Поліцеймако та Ніні Руслановій (котра виконує роль дочки) вдалося створити надзвичайно живі, «справжні» характери, передати тонкі нюанси непростих і суперечливих стосунків між близькими людьми. 90-річна матір — колишня красуня, романтична натура, що живе в світі мрій, свідомо ігноруючи дійсність (а радше — її темний бік). Вона вбирається в старомодну білу сукню (що могла колись бути її весільним убранням), прикрашає себе намистом і стрічками та тішиться кожним моментом життя, його маленькими радощами: тістечком у відкритому кафе, романсом Вертинського, який на її прохання співає моряк в напівпорожньому ресторані, довгожданою прогулянкою на човні. Поруч із нею дочка — стара діва, що присвятила матері своє життя, мимоволі загрузнувши в побуті та повсякденних турботах, перетворившись на такий собі «обслуговуючий персонал». Опікуючись матір’ю, як дитиною, зосередившись на насущних потребах, вона не здатна розділити з нею прості життєві радощі й здається безнадійно старшою — як візуально, так і психологічно. Одвічний конфлікт двох відмінних життєвих позицій гранично загострюється впродовж спільної прогулянки (можливо, останньої в житті стареньких), щоб у фіналі розв’язатися катарсисом — дочка по-дитячому ридає на колінах у матері.З Кірою Муратовою Єву Нейман єднає прагнення творити неповторний екранний світ, що живе за власними — авторськими — законами. І якщо в творчості Муратової недоліки дійсності гротескно підкреслені, то в стрічці Єви Нейман їх, як на мене, суттєво згладжено. Залишивши стіни рідного помешкання, старенькі потрапляють у світ, котрий не завжди до них добрий, однак у фільмі домінує атмосфера краси й своєрідної гармонії. Фільм «Біля річки» часто визначають як арт-хауз. Він передбачає досвідчену аудиторію, готову сприймати підкреслено неспішну й вишукану екранну оповідь. Режисерка, своєю чергою, мріє, щоб фільм побачило «якомога більше глядачів. Сподіваюся, це залежить не від інтелектуального рівня, усі ж — люди, і в усіх є батьки. Вони старіють, помирають». Стрічку Єви Нейман сприймають далеко не всі. Спектр реакцій доволі широкий. Однак, можна з упевненістю сказати, що картина не пройшла непоміченою, а українське кіно має ще один привід до оптимізму.

 

Український журнал