УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2009

Як пояснити непоясниме

(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])

   Тескт: Іза Хруслінська, Варшава  

 

   Достатньо переглянути кільканадцять статей, присвячених польсько-єврейським стосункам і написаних впродовж останніх тридцяти років, щоб відразу  зрозуміти: кожна спроба бодай часткового з’ясування цих стосунків є надзвичайно важким завданням.

 

    Професор Зигмунт Бауман визначив суть цього завдання фразою „пояснити непоясниме“ – так він назвав статтю, присвячену книзі Яна Тадеуша Гросса „Страх“. Щоправда, професор Бауман мав на думці те, як важко пояснити чи „зрозуміти антисемітизм, тобто вказати і докладно розтлумачити причини, через які він відкидає будь-які аргументи і докази“, але якоюсь мірою так можна окреслити і будь-якіспроби означення польсько-єврейських взаємин.

   Дискусії про польсько-єврейські стосунки насправді є дискусіями польсько-польськими, а не польсько-єврейськими, оскільки єврейська громада в Польщі налічує заледве 10 тис. осіб, а за останнім переписом лише 1100 осіб задекларувало свою приналежність до цієї громади. „Про євреїв останнім часом пишуть багато, надто багато, як на роль, яку вони відіграють у сучасній Польщі“, – так писав, важкоповірити, ще 23 роки тому, у 1986-му, Александер Смоляр (голова Фонду ім. С. Баторія, в 70–80-х – у еміграції, засновник еміграційного політичного щоквартальника „Анекс“) у статті „Табу і невинність“, що й до сьогодні вважається однією з найавторитетніших думок про польсько-єврейське питання. Минулі роки незменшили актуальності сказаного. В Польщі існує єврейська проблема без євреїв.

   Започаткований після 1989 року процес очищення колективної пам’яті від брехні та заповнення білих плям в історичних дослідженнях охопив всі події, піддані цензурі й приречені на забуття в часи комунізму. До таких належать пакт Молотова–Ріббентропа, радянська агресія щодо Польщі 17 вересня 1939 року, катинський злочин, знищений простір національної культури, Варшавське повстання1944 року, переслідування Католицької Церкви, польсько-українські та польсько-єврейські стосунки, весь загал польської спадщини. На практиці ж ці дискусії виявилися дуже важкими. „Клінч“ польсько-єврейських взаємин має декілька гарячих точок: Єдвабне, міра відповідальності поляків за Голокост, доля євреїв у найближчі повоєнні роки, в тому числі погроми 1945–46 років, події березня 1968 р. Розмірковування над цими подіями пов’язане також з міжвоєнним періодом, з ідеологією національних демократів, посиленням гонінь на польських євреїв у другій половині 30-х років, позицією польського Костьолу в єврейському питанні.

 

 

„Сусіди“ і „Страх“

   Дві наймасштабніші дискусії останніх 20 років у Польщі були викликані публікаціями професора Яна Т. Гросса, який з 1968 року живе і працює у США. Ці дискусії добре ілюструють більшість проб лем польсько-єврейських стосунків, оскільки піднімають найболючіші – хоча з різних причин – питання і для євреїв, і для поляків. Я згадала про дві дискусії, хоча насправді триває одна дискусія, започаткована 2000 року розповіддю про злочини у Єдвабному з книжки „Сусіди. Історія знищення єврейського містечка“. 2008 року дискусія загострилася з виходом наступної книжки професора „Страх. Антисемітизм у післявоєнній Польщі. Історія морального падіння“, присвяченої проявам польського антисемітизму після закінчення ІІ cвітової війни, серед яких особливим трагізмом позначений погром1946 року в Кєльцах. Внаслідок цього погрому було вбито або жорстоко побито кілька десятків вцілілих у Голокості євреїв, у тому числі жінок і дітей (подібних погромів у 1945–46 рр. у Польщі було декілька, але Кєльци стали їх символом). Питання стосунків з євреями опинилося в центрі польських дискусій, викликавши справжнє потрясіння.

   Після публікації книжки, присвяченій злочинам у Єдвабному, в Польщі вибухнула велика дискусія. Професор Марцін Куля вважає, що це була чи не найбільша дискусія про історію, яка коли-небудь відбувалася в Польщі. Він підкреслює, що „навіть дискусію про комунізм не порівняти з цією“. „Шок Єдвабного“ (заголовок статті Адама Міхніка, опублікованої у 2008-му), може найкраще передати реакцію громадської думки в Польщі на оприлюднені Яном Т. Гроссом факти, пов’язані з подіями в Єдвабному, що раніше були відомі лише невеликому колу фахівців. Єдвабне – невелике містечко, розташоване у східній Польщі на зайнятій 17 вересня 1939 року радянськими військами території. Після вибуху в червні 1941 року німецько-радянської війни та окупації цієї території гітлерівськими військами у Єдвабному і ще деяких прилеглих до нього населених пунктах було знищено тамтешніх євреїв, причому здійснено це було в особливо жорстокий спосіб – їх зігнали до стодоли і спалили живцем. Упродовж тривалого часу після війни вважалося, що це справа рук гітлерівців. У 2000 році Ян Т. Гросс у згаданій книжці назвав виконавцями цього злочину польських християн, мешканців Єдвабного.

 

 

Інше обличчя шляхетної Польщі

   2001 року під час вшанування 60-х роковин подій у Єдвабному, президент Польщі Александр Кваснєвський попросив вибачення у євреїв за вчинок поляків. Інститут національної пам’яті тоді ж почав розслідування цієї справи, і воно підтвердило участь поляків у злочині.

   Чому дискусія про Єдвабне, а згодом про книжку „Страх“ викликали таку напругу? Багато істориків і публіцистів звертають увагу на декілька чинників. Передовсім на те, що нагадування про цю подію боляче вдарило по позитивному автостереотипу поляків. Значна частина польського суспільства вважає себе шляхетною нацією, що бореться за свою і чужу свободу. Вважає себе народом, що ціною власного страждання виборов незалежність, вистояв у роки ІІ cвітової війни, насамоті протримався два місяці під час Варшавського повстання 1944 року, і врешті – першим збунтувався проти комунізму, до того ж успішно. Все це справді було. Але існує ще й інша правда, яку ми воліємо не знати. Історія Єдвабного найболючіше влучає в благополучний автостереотип. Раптом виявилося, що представники польського народу не лише можуть боротися і страждати, але й здатні завдавати страждань іншим.

   Багато істориків і публіцистів вказують на те, що в раціональному вимірі удар по автостереотипу не повинен сприйматися так гостро. Негативні моменти не перекреслюють героїчних звершень. Історія жодного народу не є суто героїчною.   В рамках дискусії дехто з істориків і публіцистів зробив спроби показати специфіку польської післявоєнної дійсності: йшлося про краще розуміння того, що відбулося тоді між поляками і євреями. Одним з найавторитетніших був голос Адама Міхніка. „Після війни, коли у вільних країнах настав час для роздумів про досвід нацизму і Голокосту, – писав Адам Міхнік, – у Польщі почався сталінський терор, що на довгі роки заблокував дискусію про минуле, про Голокост і антисемітизм. У той же час, у Польщі антисемітські традиції були глибоко вкоріненими. В ХІХ ст., коли не існувало польської держави, сучасна польська нація формувалася на підставі етнічних зв’язків та у протиставленні себе сусіднім народам, для яких польські мрії про незалежність були байдужі або й ворожі. Антисемітизм – як і у всіх країнах цього регіону, де проживали євреї – був об’єднуючим ідеологічним елементом великого політичного табору національних демократів, т.зв. ендеків“. У міжвоєнний період антисемітизм уже був усталеним і природним складником радикальної ідеології націоналістичних правих. Відчутні антисемітські акценти можна було знайти і у висловлюваннях представників Католицької Церкви. Хоч у порівнянні з тоталітарними сусідами Польща й надалі залишалася відносно безпечним місцем для євреїв, однак у 30-ті роки євреї відчували зростання дискримінації та небезпеки, в багатьох містах існували бойові антисемітські загони, в навчальних закладах, незважаючи на спротив професури, було запроваджене т.зв. getto ławkowe (гетто за партами), лунали заклики до антиєврейських погромів, що їх підігрівала права преса, та й самі погроми відбулись у Пжитику (1936 р.) та Бжесті (1937 р.).

   Під час ІІ cвітової війни німці винищили 3 млн. євреїв, тобто майже всю єврейську спільноту, що проживала на території міжвоєнної Польщі. „Подальше життя поляків, – писав Міхнік, – позначене свідомістю безсильного свідка злочину, супроводжувала особлива травма, яка повертається завжди, коли з’являється дискусія про антисемітизм, польсько-єврейські стосунки, Голокост. Адже підсвідомо люди в Польщі пам’ятають, що це вони оселилися в помешканнях євреїв, яких спочатку загнали в гетто, а згодом знищили німці“.

 

 

Два монологи

   На дещо інший аспект проблеми звернув увагу професор Фелікс Тих, пишучи про те, що ні поляки, ні євреї не вийшли з війни без втрат. Професор Фелікс Тих говорив про деморалізовану уяву: коли стаєш свідком такого злочину, неможливо залишитися не травмованим. У після воєнну дійсність польська і єврейська спільноти входили покаліченими. А тодішня політична ситуація в Польщі не сприяла загоюванню ран. На сприйняття поляками євреїв впливало багато елементів. Частково це стосується довоєнних проявів антисемітизму, трактування євреїв як чужих. Роки війни додали до польсько-єврейських взаємин нові елементи. Але жоден з них не зближував, а лише посилював віддалення народів та зміцнював взаємні стереотипи.

   І знову слово Адаму Міхніку: „Коли поглянемо на ті післявоєнні часи, то побачимо, як стикаються між собою дві різні, часто протилежні пам’яті. Звучать два монологи, які переважно не перетворюються на діалог. У цих монологах не бракує узагальнень, які спотворюють дійсність, не бракує також несправедливих звинувачень, які ґрунтуються на цілковитому нерозумінні іншої сторони.

   Стикаються два способи мислення, пам’яті і цінностей двох спільнот, кожна з яких живе в уявленні про власну невинність і леліє свій ,тріумф страждання’. Це не полегшує, м’яко кажучи, розуміння сусіда, антагоніста, Іншого… Простіше кажучи, для євреїв найважливішим досвідом був Голокост, для поляків – втрата свободи й незалежності. Для євреїв прихід Червоної aрмії означав кінець ,епохи закутків’, для поляків – початок хвилі репресій і нового чужого панування“. Основною проблемою для євреїв після 1945 року були переживання; основ ною проблемою для поляків було нове поневолення. Євреї жили в страху перед антисемітськими випадами, що супроводжували їх від першого дня після закінчення війни. Поляки жили в страху перед комуністичною службою безпеки, яка відпочатку несла для них загрозу.

   В моменти небезпеки люди з СБ були для євреїв надією на порятунок; для поляків – завжди загрозою. Після війни агресивність щодо комуністичного політичного істеблішменту, який вважався чужим, перемістилася на євреїв. Кількість євреїв і поляків єврейського походження в нових комуністичних елітах демонізувалася. Це значною мірою виникало з довоєнного уявлення про „жидокомуну“ (комунізм розглядався як система, запроваджена євреями). Період сталінізму, а згодом ПНР виключив будь-які дискусії про єврейське питання. Офіційно Голокост називався великим злочином, але з багатьох причин дискусія нацю тему була неможливою, по суті – забороненою. Приховувалася також кількість винищених євреїв, подавалася лише спільна кількість польських жертв – 6 млн., без уточнення, що половина з них були євреями, і що в результаті Голокосту була знищена майже вся єврейська спільнота Польщі, яка до 1939 року налічувала 3,5 млн. осіб.

   Комуністична влада ПНР, подібно як і в усіх комуністичних країнах, дуже вміло маніпулювала єврейським питанням, використовуючи осіб єврейського походження на користь системи тоді, коли це було потрібно, і організовуючи чистки чи антисемітські нападки тоді, коли це могло придатися для різних політичних інтересів. У ПНР найбільша антисемітська кампанія була пов’язана з подіями березня 1968 року. Тоді з метою стримати розвиток антикомуністичного студентського руху та інтелектуального пожвавлення комуністична влада сконцентровано спрямувала вербальну атаку на євреїв: їх виганяли з роботи і звільняли з різних посад, у тому числі й партійних. В результаті цього відбулася значна хвиля еміграції з Польщі євреїв та поляків єврейського походження, їх позбавляли польського громадянства.

   Специфіка польської повоєнної ситуації призвела до зміцнення двох стереотипів: з одного боку – поляк-католик, з іншого – „жидокомуна“. Обидва, як ніколи раніше, набули вірогідності. Поляк-католик захищав вітчизну, її традиції, культуру, релігію від комуністичної влади, нав’язаної Совєтами і здійснювану євреями. „Євреї були справді повсюдно помітні, – зазначав А. Смоляр. – Особливо у центральних осередках влади. Народна уява їхню кількість ще помножувала, вишукуючи змінені прізвища. Це ,єврейське нашестя’, як тоді говорили, було для пересічної людини одним із шокуючих аспектів нової повоєнної дійсності, що часто заступав інші суттєві її прояви. Шокуючим, бо це було ніби продовженням окупації 1939–1941 років, а також продовженням ,холодної громадянської війни’ між ,польською стихією’ і ,єврейською стихією’ (в категоріях) довоєнних ендеків. Розвішані в квітні1945 року плакати з написами ,Слава героїчним оборонцям гетто!’ і ,Ганьба фашистським прислужникам АК!’ могли би бути символами тієї війни. Отже вони, євреї, виграли! Яке приниження після років окупаційних злиднів і героїзму, жертві надії! Євреї правлять Польщею!“

 

 

Які думки переважають

   Цитуючи згаданих авторів, я вибрала ті судження і аргументи, що не звільняючи поляків від відповідальності, водночас показували контекст, у якому відбувалися трагічні для євреїв події. Спроба наближення контексту не має на меті применшити величину завданої кривди, а покликана допомогти зрозуміти – наскільки це можливо – що саме відбувалося в роки ІІ cвітової війни та відразу після неї. Однак слід визнати, що вибрані мною судження не переважали в дискусіях довкола публікацій Гросса та описаних ним подій і фактів. У випадку дискусії про Єдвабне дуже багато істориків і публіцистів робили спроби применшити кількість єврейських жертв, применшити частку польської відповідальності фактом, що злочин відбувся з ініціативи гітлерівців. Інші закликали виправдати те, що сталося в Єдвабному та декількох довколишніх містечках тим, що частина представників єврейської спільноти підтримала радянську владу після приєднання цих територій до СРСР у вересні 1939-го, тим самим схваливши поділ Польщі й погодившись на колаборацію з НКВД. Оскільки у випадку Єдвабного спір мав переважно науковий характер, те, що на 60-ті роковини трагедії президент ПР вибачився перед євреями, привернуло до проблеми увагу ширшої громадськості. Книжка „Страх“ спричинила значно сильнішу атаку на її автора (через те, що англомовне видання цієї книжки в США випередило видання польське, частина польської громадської думки розцінила це як бажання принизити Польщу в очах світової громадськості).

   До того ж влітку 2006-го у відповідь на англійське видання книжки група правих сенаторів зажадала притягнення Гросса до відповідальності за „зневагу польського народу“. Як наслідок, окружна прокуратура Кракова розпочала процес перевірки змісту книжки Гросса на підставі чинного від березня 2007 р. положення закону, що передбачає покарання до 3 років ув’язнення за „публічне звинувачення польського народу в участі, організації або відповідальності за комуністичні або нацистські злочини“. Однак прокуратура відмовилася розпочинати слідство. Інститут національної пам’яті, як державна установа, „у відповідь“ на „Страх“ опублікував книжку Марека Ходакевича „Po Zagładzie“ („Після Голокосту“), полемічну щодо Гросса (щоправда, цілковито невірогідну з наукової точки зору). До того ж багато польських істориків замість науковополемічних коментарів по суті висловлених у книзі закидів стали в позицію, за словами професора Марціна Кулі, „племінної боротьби за історію“ або „захистимо наше“. Позиція Костьолу також виявилася амбівалентною. Книжка Гросса була видана католицьким видавництвом „Знак“, що зустріло гостру критику кардинала С. Дзівіша. Це досить важко зрозуміти, оскільки ставлення частини ієрархів Костьолу до погрому 1946 року в Кєльцах було сумнівним. У 1946 році єпископ Чеслав Качмарек заявляв, що відповідальність за цей погром несуть євреї, що колаборували з комуністичним режимом, і навіть схильний був вбачати в цьому злочині єврейську провокацію. В Польщі упродовж останніхроків інтенсивно реалізується т.зв. історична політика, започаткована „ПіС“ і підтримана іншими політичними силами, що її речником є президент Лех Качинський. На жаль, вона не полегшує важливих дискусій як про польсько-єврейські, так і про польсько-українські чи польсько-німецькі стосунки. На закінчення варто додати, що спостерігаючи за ставленням до євреїв та за польсько-єврейськими взаєминами, важко уникнути враження своєрідної „шизофренії“. Польща є країною, якій одночасно притаманні цілком полярні явища. З одного боку – мода на фестивалі єврейської культури з багатотисячними глядачами, можливість дискутувати про події в Єдвабному. А з іншого – діяльність католицького Радіо„Марія“ з мільйонною аудиторією та телеканал „Trwam“, які сповідують політику антисемітизму і пропагують расистські засади. Або такий приклад: кандидата на посаду мера Єдвабного запитують про те, чи поклав він віти до пам’ятника єврейським жертвам – і виявляється, що позитивна відповідь його дискваліфікує.

   Важливо зрозуміти, що в описаних вище суперечках і дискусіях йдеться не так про польсько-єврейські стосунки, скільки про стосунки поляків із самими собою. Йдеться про польське бачення національної ідентичності, про фундамент, на якому поляки збудували уявлення про те, ким вони є. Йдеться також і про те, який фундамент вони виберуть для сьогодення і майбуття.

 

Український журнал