УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 10/2009

Пам’ять з різних боків муру

(Скачати весь номер: 10/2009 [PDF, 2.7 Mb])

   Текст: Ростислав Крамар. Варшава

 

Два погляди на Голокост євреїв у Львові, дві пам’яті – єврейська та українська. Дві книги, в яких багато спільного, та водночас – як же багато несхожого. „Вижив. Сага Святого Юра написана у 1946 році сином рабина Львова“ Курта Левіна та „Шоах у Львові“ Євгена Наконечного.

  

   Як в одному, так і в другому випадку занурюємося в трагічні події, свідками яких були зовсім молоді люди. Обидва автори, а водночас і головні герої цих спогадів, розповідають про жахливі подробиці львівської щоденності 1939–1941 рр. Спогади Курта Левіна – опис Катастрофи, за якою автор спостерігав із самого виру пекла – з гетто, книга Євгена Наконечного – пам’ять з іншого, „арійського“, боку муру. Як єврей Курт Левін, так і українець Євген Наконечний, сідаючи за написання спогадів, мали відчуття місії – передати наступним поколінням пам’ять про страшний злочин. І один, і другий, усвідомлюючи значення своїх свідчень, входять на метафізичні території.

   Євген Наконечний, обґрунтовуючи потребу написання своєї книги, говорить про обов’язок свідка сказати правду. Добре пам’ятаючи про те, як обидва тоталітарні режими, сталінський і гітлерівський, спекулюючи на національних та релігійних упередженнях, довели до кровопролиття, автор занепокоєний тим, що й багато років по війні знову поширюються старі міфи, зокрема про кровожерний антисемітизм українців. Автор спогадів чудово усвідомлює той факт, що розповідати СВОЮ правду надзвичайно складно, можна наразитися на хвилю критики та нерозуміння як з боку деяких єврейських, так і українських середовищ. Перші можуть звинува-тити його в антисемітизмі, а другі у... філосемітизмі.

   Втім, Наконечний керується не тільки почуттям обов’язку сказати правду від імені українських свідків Голокосту. Його спогади – це, крім іншого, виконання прохання замордованої сусідки-єврейки Іди Штарк. Мовляв, ця дівчина ще перед Голокостом мала містичну візію того, що станеться з її єдинокровними. Власне з проханням зберегти пам’ять про Шоах (Трагедію), передати її світові, звернулася вона до 10-літнього на той час Євгена. Варто у цьому місці додати, що через кілька місяців після того, як Євген Наконечний нарешті виконав Ідин заповіт – видав у 2006-му книгу спогадів, його не стало.

   „Вижив“ Курта Левіна – спогади, занотовані ще 1946 року, тобто свіжими слідами минулого. Свого часу ця книга сина відомого львівського рабина, написана польською і невдовзі (у 1947 р.) видана в Ізраїлі у перекладі на іврит, залишилася майже непоміченою. Про неї забули у вихорі ізраїльсько-палестинської війни, що саме вибухнула. Щойно у 2005-му Курт Левін, американський економіст-пенсіонер, передав текст спогадів польському видавництву „Zeszyty Literackie“. Вперше опубліковані в оригінальній мовній версії ці спогади сприймаються як певне відкриття. Їхня підназва „Сага Святого Юра, написана у 1946 році сином рабина Львова“ вказує на те, що у книзі йдеться про особливу роль, яку у рятуванні євреїв відіграла митрополія Української греко-католицької церкви.

   У післямові видавця підкреслено, що спогади Левіна є „безцінним історичним джерелом“. Тому, мовляв, видавець обмежився мінімальним редакційним втручанням.

   Книга вражає уяву яскравістю образу Голокосту у Львові. Перед очима, немов у документальному фільмі, кадр за кадром, розгортається кривава хроніка винищення єврейського населення в Галичині. Неймовірна доля молодої людини, яка балансуючи над прірвою, всупереч усьому прагне вижити, втягує читача так, наче це захоплююча пригодницька повість.

   Своєю чергою „Шоах у Львові“ високо оцінена одним із провідних українських істориків – академіком Ярославом Ісаєвичем. Висловлюючись про спогади Наконечного, він зокрема наголошує на важливості для історика не лише фактів, а й процесу формування поглядів суспільства на певні події, вплив на  ці погляди старих стереотипів, навіть пліток – як тих, що виникали спонтанно, так і спровокованих. Обидві книги, на думку експертів, цікаві як цінні історичні документи. Жанрово вони близькі до белетристики, а це, вважають рецензенти, додатковий плюс такого особистого свідчення.

   І К. Левін, і Є. Наконечний розпочинають свої розповіді з 1939 року – переломного в історії колись поліетнічного Львова.   У центрі уваги Наконечного – доля мешканців однієї львівської кам’яниці, тієї, де минало його дитинство, і де більшість сусідів – ремісників, купців, лікарів – були євреями. Це кам’яниця, що після створення львівського гетто, опинилася на цій території смерті. Я. Ісаєвич переконаний, що на прикладі одного будинку Наконечному вдалося створити образ Голокосту більш переконливий, аніж це було б на прикладі цілого міста.

   Змальовуючи загальну панораму життя у Львові, автор „Шоах“ не уникає складних моментів сусідства поляків, євреїв, українців. Іноді, сягаючи вже не до власних спогадів, а до документів, він такі моменти досить сильно акцентує. У таких місцях користується мовою радше публіциста, аніж белетриста.

   Інакше виглядають у Наконечного міжнаціональні стосунки, якщо говорить про них, описуючи фрагменти щоденного життя Львова, згадуючи, наприклад, сусідів. Тоді-то його Львів – це місто, де звичайні люди, незалежно від національності, віровизнання, політичних переконань усе-таки вміють знаходити спільну мову. Більше того – вони щиро дружать, закохуються, навіть усупереч спротиву свого оточення створюють мішані подружжя.

   Ті львівські поляки та українці, які впродовж століть мешкали поряд із євреями, наголошує Наконечний, у побутових ситуаціях могли мати якісь претензії до своїх семітських сусідів, закидали їм хитрість, крутійство, та ніколи – інтелектуальну незрілість. Християнське населення Львова, зазначає автор, добре знало, що назагал євреї побожні й тверезомислячі. Катастрофа євреїв, твердить Наконечний, просто непоміщалася в уяві мешканців міста.

   В мозаїці подій, що закарбувались у пам’яті підлітка, натрапляємо на епізоди, які показують, наскільки складним був процес виникнення національних упереджень, до того ж, зміцнюваних і провокованих окупантами. Тут і колаборація частини єврейської спільноти з комуністичним режимом після вересня 1939 р., і поголоски про те, що списки поляків на депортацію до Сибіру укладалися за активної участі євреїв, і розповсюджене тоді переконання про те, що серед функціонерів радянськихрепресивних органів чимало саме євреїв.   Утім, згадує львів’янин, коли такі упередження зіштовхнулись із жахливою реальністю Голокосту, однозначно переміг дух співчуття й солідарності з єврейськими жертвами нацизму. Натомість деморалізовані типи, т.зв. львівське сміття, люмпенпролетарі, які брали участь у знищенні євреїв, вважалися достойними зневаги і засудження.

   Особиста пам’ять Наконечного про Шоах – це свідчення малого хлопця, який за дорученням батьків, ризикуючи власним та їхнім життям, несе колишнім сусідам до гетто не тільки продукти, а й промінець надії, що світ не закінчується мурами цієї території смерті. Вражає сцена зустрічі хлопця з приятелькою – 12-літньою Асею Валах, через день після її втечі з місця масових розстрілів. Вдивляючись у крейдяно-бліде обличчя худенького дівчиська, підліток-українець зауважив, що подруга якось незбагненно „глибоко“ змінилася. Лише через багато років прийшло до нього розуміння, що тією несподіваною зміною Аськи, близької та коханої, як сестра, булоїї раптове постаріння, осяяння якимось невідомим таємним знанням. Асю схопили наступного дня після тієї зустрічі. Багато десятиліть після кривавого львівського літа 1942 року Євген Наконечний з розпукою згадує той факт, що „не міг її сховати“,погляд Аськи аж „до самого дна“ пропікав його душу впродовж усього подальшого життя.

    Епізод зустрічі в рідній кам’яниці, у цій мікровітчизні дитинства – кульмінація особистих спогадів Наконечного. Немає тут ані драстичних подробиць убивства людей, ані паралізуючої атмосфери страху в гетто, є лише лаконічним, майже телеграмним стилем описана сцена стояння двох дітей перед потворною правдою про світ дорослих. Тиша, яка після знищення всіх старих, жінок і дітей запанувала в цьому колись вируючому життям домі, просто оглушує. Такі вельми особисті подробиці у Наконечного, цей погляд на єврейську трагедію ззовні – цінне доповнення образу Голокосту, який постає з іншої перспективи – власне з гетто.   Сім’я Курта Левіна до Львова переїхала у 1928-му з Катовиць. Його батько, рабин прогресивної синагоги, був досить впливовим не тільки в релігійному житті галицьких євреїв, але й у політичному. Родина належала до вищих прошарків єврейської спільноти міста. Зрозуміло, що стосунки малого Курта з представниками інших національностей, зокрема й ровесниками, були іншого типу, ніж, скажімо, у Євгена Наконечного в його звичайній міській кам’яниці. Тобто спорадичними й без атмосфери близького сусідства. Згадуючи про антисемітські вибрики ровесників, Левін зазначає, що був вельми вразливим на такі ситуації. Якщо у Наконечного бачимо Львів як різнобарвне місто трьох культур, то у Левіна – радше місто в місті, що завзято боронить свою єврейську ідентичність. Його хроніка багата не тільки подробицями безжалісного винищення євреїв, а й рефлексіями про долю свого народу, а також про причини його страждань. Образ Голокосту у Львові та в його околицях представлений у спогадах Левіна, – це вражаюча картина жахливих німецьких переслідувань і знущань над євреями за якнайактивнішого сприяння місцевого населення – українців і поляків. Згадуючи, і не без рації, про те, що посварені поляки й українці постійно боролися, молодий свідок тієї епохи робитьоднозначний висновок про те, що ці два народи були солідарними в одному – у ненависті до євреїв („Одні й другі добре готувалися до погрому євреїв“). Як стверджує автор спогадів, львівські поляки тішились у червні 1941-го приходу німців, „бо просто зможуть бити євреїв“. З початком німецької окупації Львова, обурюється Курт, поляки „віддячилися“ євреям, які під час радянської окупації містабули „опорою польськості“: „Доносили, немов підлі смердючі шакали жирували на теплих, ще не охололих єврейських трупах“. Пізніше, коли Голокост наближався до свого чорного завершення, „гончими собаками“, що переслідували євреїв, які переховувалися, „значною мірою було польське та українське населення, яке з великою приємністю займалося свого роду полюванням на унтерменшів. Звісна річ, полякам та українцям залежало на винищенні євреїв“. Причини такого „полювання“він бачить у страхові відповідальності за вчинені вбивства євреїв, а також у необхідності повернення привласненого єврейського майна. Особливу увагу автор присвячує антисемітизму українців: „Антисемітизм у них одвічний. Його потворними плодами були погроми Наливайка, Хмельницького, Залізняка, Гонти,а врешті й Петлюри. Проявився він і у фольклорі цього народу. Не було українського роману, в якому б не зустрічався єврей. Очевидно ж, представлений в якнайгіршомусвітлі“. Квінтенсенцією переконань молодого єврея про українців можна вважати його думку про те, що „антисемітизм прищеплюється кожному українцеві з дитинства“. Лише десь на маргінесах „Саги Святого Юра“ зустрічаються згадки про співчуття християнського населення до євреїв (втім, які ж промовисті...). Наприклад, епізод про ешелони приречених на смерть, що йшли через Раву-Руську: „На Равській станції виникали затори. Своєї черги ешелони нерідко чекали по два, три дні. Липневе сонце немилосердно пражило. Люди, напхані у вагони, вкриті бляхою, задихалися. Благали, вили про ковток води. Та тільки хтось намагався підійти, як охорона стріляла. Не один заплатив життям за своє самарянство“.

   Наведені вище фрагменти я цитую не для того, щоб дискутувати з врятованим із полум’я Катастрофи 20-літнім на той час хлопцем.  тогочасні переконання – наслідок тривалих і складних історичних процесів, аналіз яких не є завданням даного тексту. Абстрагуючись від розумувань 20-літнього автора про ввібраний з молоком матері український і польський антисемітизм, щодо „Саги“ можна застосувати тезу академіка Ісаєвича про те, що у спогадах очевидців для дослідника епохи важливі, крім усього іншого, й тодішні стереотипи, упередження. Втім, є одне запитання, з яким хотілося б звернутися до 20-літнього Курта Левіна (уявімо собі таку можливість). Цікаво-бо, до якої національності зараховує він братів Шептицьких (як і решту духовенства УГКЦ), які врятували щонайменше 150 львівських євреїв, зокрема двох братів Левінів? Адже зі спогадів складається враження, що під час розгулу німецько-українсько-польського антисемітизму у Львові був іще якийсь невідомий народ, що наражаючись на вірну смерть, євреїв усе ж таки рятував. За припущеннями К. Левіна, про акцію порятунку євреїв знали приблизно 500 представників українського духовенства. У цьому місці варто згадати думку, висловлену Є. Наконечним про те, що якби в Галичині щодо тих, хто переховував євреїв, застосовували такі покарання, як у Франції, Голландії чи Норвегії, то від німців сховали б половину галицьких євреїв.

   Є запитання й до сучасних видавців спогадів К.Левіна. Через 60 літ після написання „Саги Святого Юра“, пропонуючи польському читачеві (а значною мірою й українському) цю хроніку Голокосту, вони не вельми відповідально поставилися до цього проекту. Як на книгу, що рясніє бородатими стереотипами про вроджений антисемітизм українців і поляків, надто вже скупі наукові коментарі. Скажімо, до низки наведених дещо вище контроверсійних цитат нема жодного.

   Кілька років тому у Варшаві відбулася міжнародна конференція, організована Інститутом слов’янознавства Польської Академії Наук присвячена проблематиці галицької поліетнічності та полікультурності. Одним із висновків тієї міжнародної зустрічі були слова професора Ярослава Грицака про те, що Галичина – приклад неуспішності ідеї багатокультурності. „Ми мали до діла, – продовжила цю думку Боґуміла Бердиховська, – з чимось на кшталт національних гетто, герметичних і взаємонепроникних“. У світі, що стрімко глобалізується, ми знову сусіди. Та чи спроможні ми сьогодні щиро розмовляти на важкі теми, застосовуючи іншу мову, аніж мову наших гетто? Такої мови, яка б не ранила  національних, релігійних почуттів сусіда от так собі „просто“?

 

Український журнал