Український журнал - 10/2009

Чи УПА брала участь у погромах, а чи допомагала рятувати євреїв?

   Текст: Ярослав Грицак, Львів

   Вона брала участь у вбивствах, але також і в порятунку – і зараз важко сказати, у чому більше. УПА не була армією-монолітом, а була дуже різнорідною. В ній було багато різних течій і людей, які потрапляли туди різними шляхами. УПА була організацією значно більшою і ширшою ніж ОУН, хоча ОУН намагалась повністю її контролювати. Добре уявлення про те, як виглядала ситуація в УПА, дають спогади Данила Шумука („За східним обрієм“, Париж – Балтимор, 1974), солдата УПА, а перед тим – комуніста на Західній Україні, а згодом – багаторічного в’язня радянських таборів. Ці спогади дуже добре передають воєнну атмосферу на цих теренах. Шумук, досить критичний до ідеології ОУН та провідників УПА, водночас показує, як багато було у тій армії відважних і чесних людей. Про це говорять й українські дисиденти, які зустрілися з упівцями в радянських таборах у 1960–1970-х: вони кажуть, що декотрі з тих вояків й офіцерів справляли дуже світле враження.

   Коли йдеться про порятунок євреїв, що його здійснювала УПА, дії такого типу були часто продиктовані воєнними умовами. Наприклад, УПА потребувала допомоги лікарів, а між ними значна частина була єврейського походження, тож їх рятували, забираючи до загонів УПА. Не знайдено жодних документів, які підтверджували б, що УПА масово винищувала євреїв, роблячи це метою самою по собі – хоча я не виключаю їхнього існування. Проблема також полягає в тому, що хоча українські націоналісти не сприймали євреїв як головних ворогів, вони, на жаль, не розуміли, що ставлення до їх масового знищення теж є питанням внутрішньоукраїнським. Не розуміли, що йшлося про винищення етнічної групи, яка жила на українських землях і яка у випадку появи української держави, стала б її громадянами. Провід ОУН–УПА повинен був стати на захист євреїв чи принаймні відкрито й рішуче висловити засудження участі українців у акціях їх винищення. Такого засудження забракло, забракло слів, що участь у вбивствах єврейського населення є недопустимою. Висновок, який виникає з цієї ситуації, є таким: якщо такого засудження не було,це означає, на жаль, що провід ОУН–УПА хотів бачити майбутню українську державу як державу Judenfrei, без євреїв. Очільникам УПА забракло в цьому питанні мудро сті й розсудливості, забракло позиції, яку зайняв провід польської АК, засуджуючи вбивства євреїв. Наказ Романа Шухевича, очільника УПА, що забороняв воякам УПА брати участь у цих акціях фізичного винищення, на жаль, надійшов запізно, він з’явився лише тоді, коли німці вже здійснили масові вбивства. Позиція щодо єврейського питання, а особливо ставлення до Голокосту, відрізняла митрополита Андрея Шептицького від інших українських національних лідерів. Він єдиний серед них зайняв дуже рішучу позицію, публікуючи відомий текст „Не вбивай!“, а також не обмежився цим і залучив Греко-Католицьку Церкву до акції порятунку євреїв. Відсутність такого повідомлення з боку лідерів ОУН та УПА свід-чить про те, що їхня політика була короткозора, а мовчання за таких обставин було ідентичним із підтримкою злочинів. Значна частина українського суспільства, в томучислі й українські національні інституції, або ставилися байдуже, або раділи з того, що євреїв убивають руками інших. Зрештою, тут треба сказати, що така реакція не була суто українською. Іштван Деак, порівнюючи у своїй книжці ставлення різних націй до Голокосту, зокрема пише: „Українці, литовці та поляки часто фігурують як нації, найдужче заторкнуті антисемітизмом. Не знаю, скільки українців підписалось би під гаслом українських націоналістів “Поляків – за Сян, євреїв – нагак!”, однак маю враження, що це гасло відповідало психічному стану тогочасних європейців, котрі хотіли, щоб їхні держави були етнічно чистими“.

    Звісно, серед українців було багато таких, котрі рятували євреїв – причому з різних мотивів: від глибоко альтруїстичних до суто егоїстичних. У кожному випадку, ними не можна злегковажити, бо вони наражали на смертельну небезпеку себе і свої сім’ї. Але серед українців траплялося і чимало таких, котрі, хоча й співчували євреям, алене були готовими зробити щось для їхнього порятунку. Існувала нечутливість до того, що гинув „мій“ сусід, „мій“ колега, „мій“ співвітчизник. Вважаю, що багато колишніх членів українського націоналістичного руху, а також звичайних українців до сьогодні не розуміють значення єврейського питання для України. Значною мірою це явище є формою продовження того способу мислення, тієї відсутності чутливості. Зате українці досить легко ображаються, коли чують, що їх називають антисемітами. „Ми антисеміти? Але ж ми взагалі не говоримо про євреїв!“ – відповідають вони, не розуміючи, що сам факт мовчання про Голокост уже є вчинком, гідним осуду.