Український журнал - 10/2009

Рецензії та анотації

До Теми:

Нариси з історії та культури євреїв України.

Видання третє, Київ, Дух і літера, 2009, 440 с.

   У книзі представлені нариси з історії та культури євреїв, які проживають на території сучасної України, починаючи з прадавніх часів до сьогодення. Нариси висвітлюють різноманітні сторони життя євреїв, віковічні традиції та побут, виникнення хасидизму, розвиток єврейської літератури та друкарства, українсько-єврейські взаємини впродовж століть, трагічну долю українського єврейства під час Голокосту. Частина текстів книги – це нариси про історію єврейського мистецтва, літературу, книговидання, архітектуру, становлення та розвиток єврейського театру та кінематографу.

Культур-Ліґа: художній аванґард 1910–1920-х років,

Альбом-каталог, Київ, Дух і Літера, 2007, 219 с.

   Альбом-каталог „Культур-Ліґа: художній аванґард 1910–1920-х років“ створено на основі однойменної виставки, що відбувалася в грудні–січні 2007–2008 років у Національному художньому музеї України. Видання містить наукові статті, присвячені діяльності Культур-Ліґи, які вводять у контекст історичної епохи, в якій функціонувала Культур-Ліґа. Це статті Гілеля Казовського, Ольги Лагутенко і Марини Дмитрієвої. Основна частина видання – це репродукції робіт художників-учасників об’єднання Культур-Ліґа, яким передують короткі біографічні довідки про кожного митця. У виданні представлені роботи Н. Альтмана, М. Епштейна, Г. Інґера, А. Кольника, А. Лабаса, Е. Лисицького, А. Маневича, С. Нікітіна, І. Рабиновича, І.-Б. Рибака, О. Тишлера, Р. Фалька, Й. Чайкова, М. Шаґала, М. Шейхеля, Н. Шифріна, Д. Штеренберґ, С. Шор. Видання містить також каталог усіх вміщених в альбомній частині репродукцій. Антологія єврейської поезії. Українські переклади з їдишу, Київ, Дух і Літера, 2007, 672 с. Ця книга є антологією поезії, написаної мовою їдиш у ХІХ–ХХІ ст., в українських перекладах. В „Антології“ представлені як добре відомі поети: Хаїм-Нахман Бялик, Перец Маркіш, Давид Гофштейн, Мейлах Равич, Урі-Цві Ґрінберґ, Лейб Квітко, Ошер Шварцман, Мані Лейб, Іцик Манґер, Йосип Керлер та інші, так і менш відомі читачам. Переклади поезій здійснили знані українські поети та перекладачі: Іван Франко, Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Абрам Кацнельсон, Мойсей Фішбейн, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Дмитро Павличко та інші. Окрім відомих перекладів, в „Антології“ представлені й вірші та поеми, з якими український читач познайомиться вперше. Віршованим текстам „Антології“ передує вступне слово, що представляє єврейських поетів у загальноєвропейському та світовому літературному контексті, а такожу їхньому перегуку з українською культурою.

Сергєєва І. А. Архівна спадщина Семена Ан-ського у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Київ, Дух і Літера, 2006, 544 с.

   Уперше запроваджується до наукового і культурного обігу великий комплекс документів особового архівного фонду видатного єврейського письменника, етнографа, політичного діяча Семена Якимовича Ан-ського (Шлойме-Зайнвіла Раппопорта).

     Перша частина видання є дослідженням життєвого, творчого і наукового шляху та ролі фондоутворювача у соціокультурному контексті кінця XIX – першої чверті XX ст. Друга частина – анотований та коментований опис архівної спадщини (документів творчої, суспільної та наукової діяльності С. Ан-ського, листування, фотографій та колекційних документів), що зберігаються у фондах Інституту рукопису НБУВ. Науково-довідковий апарат складається з іменного, географічного покажчиків, покажчиків товариств, організацій, періодичних видань, бібліографії.    Видання розраховане на широке коло дослідників історії України в цілому та єврейської історії зокрема, етнографів, культурологів, археографів, архівістів, бібліографів та ін.

Пьотр Пазінський. Пансіонат, Варшава, Nisza, 2009.

   Пьотр Пазінський, головний редактор щомісячника „Midrasz“, автор монографії про „Уліса“ Джеймса Джойса і путівника „Дублін з Улісом“, дебютував дуже цікавим міні-романом. „Пансіонат“ є першим в Польщі літературним голосом третього покоління після Голокосту. Пазінський пише про свого героя: „остання ланка у ланцюгу поколінь“. Він відвідує єврейський пансіонат під Варшавою, де ще дитиною бував із бабусею. Пансіонат сховався між соснами, в його світлиці – фреска, яка в дитини асоціювалася із залою для балів.

   Колись повен життя, сьогодні будинок населений привидами. В цій подорожі героя супроводжують мешканці старого пансіонату і постаті з минулого, такі, як пан Абрам і пан Леон, котрі колись над головою малого хлопця диспутували про Бога і створення Всесвіту, і нагадували суперечки Нафти і Сеттембріні з „Чарівної гори“. Або ось старенькі, які постійно сварилися: пані Теця і пані Мала. Євреї ворушать свою історію, вихід з Єгипту накладається на вихід з гетто, виїзд з Польщі. „Єврейська доля важка, як скеля“, – кажуть. Залишилося небагато, щоб, як пан Абрам, „пильнувати кості“. Вони колекціонують листівки, старий мотлох, перегорілі лампочки. Розповідь Пазінського є „археологією пам’яті, яка запала в темряву“ і елегією для того вмираючого світу.

   Це не лише міні-роман, але й філософська байка про єврейську долю і про занепад. Виявляється, що для героя цей пансіонат був першовзірцем, матрицею, яку пізніше він накладав на реальність: „І сьогодні вже знаю, що це звідти, з тієї їдальні, береться старе товариське почуття життя на острові певної неадекватності чи невідповідності. І що песимістична свідомість того, що все минає (…), сягає корінням власне у той час“.

Белла Шварцман-Чарнота.

Я знайшла вчорашній день. Моя особиста єврейська трагедія,

Краків, Homini, 2009.

   Фейлетони Белли Шварцман-Чарноти „Я знайшла вчорашній день. Моя особиста єврейська трагедія“, написані для щомісячника „Midrasz“, є майстерно зробленими малими формами. Написані надзвичайно ерудовано, вони є багатим джерелом знань про єврейські традиції. У вступному слові авторка пише, що птах, який не може ні літати, ні співати, став символом центрально-європейської єврейської поезії. „Для мене [павич] це минулий час, час дитинства, пісень, які співалися в моєму домі“. Книга міниться різними відтінками, як багатобарвний хвіст павича. Тексти, зібрані в п’ять книжок, розповідають про єврейські свята, про Menczlichkajt – моральний кодекс, про зібрання молитв і псалмів, які читалися опівночі – Tikun, проблагословіння дерев, які цвітуть – birkat haIlanot.

   Белла Шварцман-Чарнота схиляється перед Біблією, Торою, мідрашами, але також перед реальністю – читаємо про ритуальну їжу: хали, сплетені з 7 частин (які символізують 7 небес), пиріжки з трьома ріжками, червоні стрічки від вроків і т.д. Авторка пише також про антисемітизм, про Голокост. Світле і сповнене життям йде поруч з трагічним, травматичним досвідом. Читаючи книжки Белли Шварцман-Чарноти можна повірити в силу слів, які вона повторює слідом за єврейськими мудрецями: „Полум’я навіть з найдешевшої свічки може допомогти знайти загублену золоту монету чи коштовну перлину. Схоже, за допомогою звичайної розповіді можеш дістатися до найглибших думок“.

Шимон Рудницький.

Рівні, але не зовсім, Варшава: бібліотека „Midrasz“, 2008.

   Тексти, зібрані в представленому збірнику – це лише невелика частина статей, які автор – видатний історик новітньої історії Польщі – присвятив міжвоєнній історії євреїв Польщі, польсько-єврейським стосункам і антисемітизму в ІІ Речі Посполитій. Сам автор так пояснює причину написання книжки: „Коли я повторно переглянув ці тексти, то з неспокоєм зауважив, що в картині польсько-єврейських стосунків переважають чорні кольори. Частковомце результат їхньої тематики. Але великою мірою це, як би нам не було прикро, є відображенням реальності. Ми говоримо про польсько-єврейські стосунки, але більшість статей насправді описує ставлення поляків до євреїв. Очевидно, мова не про всіх, а передовсім про націоналістичний табір, який програмово був антисемітським, про чистки. Однак з тогочасних свідчень виглядає, що антисемітизмом був інфікований значно ширший загал. Бачимо, як це змінювалося в часі. На мою думку, ставлення до євреїв в другій половині тридцятих років було найгіршим в історії Польщі. Безсумнівно, це відбивалося на ставленні до них і під час війни. Причини цього явища є предметом майбутніх досліджень. Ми не лише знаємо щораз більше фактів, але зростає також наше розуміння процесів, які їх супроводжували“.

Замальовки кризового часу

Микола Рябчук. Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки, Київ, „К.І.С.“, 2009, 240 с.

   Микола Рябчук полюбляє вживати староукраїнські словечка на кшталт „недорікуватий /-та, /-те“, „недолугий /-га, /-ге“, „незграбний /-на, /-не“, – все це епітети на адресу української влади та українського суспільства. На відміну від творців нації, котрі лише побивалися над „діточками нерозумними“, сучасні інтелектуали, а Рябчук передусім, не залишають сухої нитки як на недалеких, заснованих на сумновідомій „ковбасній“ ідеології світоглядних позиціях простого українця „з народу“, так і на промахах української влади, яка – чого гріха таїти – породжена цим же народом.

   Помаранчевий Майдан надав свого часу такий заряд позитивної надії на українську „революцію духу“, що навіть затятим скептикам повірилося у можливість реальних змін на краще. А проте проводирі Майдану не викинули на смітник гарну цяцьку („пістолет пані Сімпсон“) – збудовану на олігархічних засадах квазідемократичну державу під назвою „Україна“. Вони гадали, що достатньо буде змінити голову динозавра із синьо-білої на помаранчеву, як увесь динозавр одразу перейметься помаранчевим єством. Цього не сталося, тож нині спостерігаємо фактичну помаранчеву поразку, гіркий смак якої на додаток посилено світовою економічною кризою.

   Микола Рябчук у своїй книжці послідовно і методично втовкмачує пересічному українцеві (власне для нього і здійснено справу зібрання під однією палітуркою розрізнених публікацій, ба навіть перекладу з англійської деяких із них), де саме не так українська влада розставила акценти своєї діяльності, у чому саме винні самі українці, що саме вони зробили неправильно. Безсумнівно, за такого викладу матеріалу закрадається думка, що автор бере на себе забагато, а проте, поміркувавши, задаєшся питанням: а чому б і ні? Хтось же має, як би це дивно в наші часи не звучало, виступати від імені мозку нації, її совісті? Причому робити цетак, щоб стало соромно не лише за вималюваного в уяві далекого мешканця депресивного Донбасу – „люмпена“, „креола“, але й за цілком близьких адептів європейськості – Львова, Києва, котрі про те, як мала б виглядати ця європейськість, і з чого вона починається, не мають жодного уявлення. Щоб стало соромно за власні чини.

   Здавалось би, автор пише про прості речі. Про те, що не можна гендлювати історичною пам’яттю, переймаючись нібито хлібом насущним. Про те, що не можна безкінечно сидіти у штампах совєтської пропаганди про „вітчизняне кіно“, „Велику вітчизняну війну“, яка – парадоксально у тлумаченні українських журналістів – тривала й на західноєвропейських теренах; не можна підтримувати і ретранслювати й нові штампи російської пропаганди на кшталт „чеченських бойовиків“, або ж „близького зарубіжжя“ – оскільки для України далеко „ближчим“ зарубіжжям є Польща чи Угорщина, ніж колишні брати про радянському нещастю Узбекистанчи Азербайджан. Не можна піддаватися на давно обкатані провокації щодо „бандерівської загрози“, „натівського чобота“, „насильницької українізації“ тощо. Всі ці настанови мають, за задумом автора, перехідний характер, оскільки він сподівається-таки на певні світоглядні зміни, на – хоч черепашачий – але поступ України. Нам же поки що залишається сподіватися на широкий розголос цієї збірки.

Роман Кабачій, Київ

Інше світло своєї поезії

„В іншому світлі“. Антологія української літературив англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс та в театральних дійствах мистецькоїгрупи „Яра“, Львів, „Срібне слово“, 2008, 792 с.

    „Я вирішила поставити один із Шевченкових віршів, „І небо невмите...“...Одна група студентів промовляла усі нейтральні слова про природу на березі Аральського моря, а інша – усі зневажливі антропологічні прикметники, які ту природу описували... Дійство починалося в темряві. ...Ми підготували велике сито, в яке насипали суху квасолю. Коли студент злегка рухав ситом, квасоля у ньому перекочувалася, і ми ніби чули шум хвиль... Музична імпровізація Романа Гурка нагадувала казахську мелодію... [Потім]... загорілося світло... “. У свідомості одразу – картина, музика, голоси, світло. Власне, перш за все – світло. Інше світло. Шевченко, якого читали так багато і так невправно, що аж перестали читати, тому що перестали чути. І раптом – таке дійство. Наведена цитата – це Вірляна Ткач про одну зі своїх експериментальних вистав, у яких використано українські поетичні тексти. Тексти, які й увійшли в антологію „В іншому світлі“. Дивно читати про виставу, якої не бачив, – але таки цікаво, і страшенно тішить, що антологія, крім власне поезії, містить ось такі коментарі режисера, акторів, сценографів, композиторів, оформлювачів та... глядачів. Книжка вийшла справді дуже вичерпною, повною, і цінність її становить не лише корпус текстів, але і всі супровідні матеріали: ґрунтовна передмова перекладознавця Ольги Лучук, переднє слово Наталії Пилипюк (директора Гарвардської Літньої школи, де Вірляна задіювала студентів у виставах), вступ Вірляни Ткач, коментарі, світлини, відгуки преси, короткі інтерв’ю з акторами. Усе це створює дуже виразний ефект присутності – у Львові, Києві, Нью-Йорку, Гарварді – ціла подорож! Бо якщо вже ми не мали змоги подивитися цю виставу, то принаймні тепер маємо бодай якесь уявлення про світло і рух на сцені, і про те, яксаме, у якому контексті ожив український – перекладений на англійську мову – вірш.

   Що ж таке „інше світло“? Напевно, це перш за все інша мова. Коли читаєш відомі тобі тексти іншою мовою, то виникає ефект очуднення, відсторонення, яке відкриває нові грані уже, здавалося би, добре знайомих поезій. Я би сказала, іноді навітьобуджує ці поезії. Переклад насправді не терпить текстів слабких, текстів „водянистих“, текстів багатослівних, тим паче переклад такою економною мовою, як англійська – її безжальний і прозорий синтаксис, її внутрішня логіка категорично неприймають порожнечі. Я пам’ятаю це ще з тих часів, коли працювала на конференціях усним перекладачем – рідне пострадянське чиновництво, виступаючи перед англомовцями, обдаровувало аудиторію „перлами“ – реченнями без підмета, присудка і сенсу, – вислови, які доводилося блискавично, на ходу замінювативласними. Звісно, поезія – це зовсім інша річ, і тут уже йдеться не про підмет і присудок (як сказав хтось із відомих, перекладені слова однаково завжди брешуть – це тільки перекладені тексти, трапляється, кажуть правду), але вибір віршів – річ усе ж таки дуже симптоматична: чому, ну чому один текст щось каже англомовцеві, а інший – начебто такий відомий, такий гарний, такий видатний у себе на батьківщині – не каже нічого, бо сама мова (читай „культура“) його не приймає? Українська література часто постає як „закрита“ для світу. Якось один із найвпливовіших німецьких критиків, Марсель Райх-Раніцкі, народжений у Польщі, сказав щось схоже про літературу польську – власне, про польську поезію: мовляв, шанси бутипрочитаним у світі матиме той польський поет, до творів якого не треба давати величезні коментарі, переповідаючи драматичну польську історію (бо ж світ пам’ятає лише версії „переможців“ – тих, чиї держави спромоглися мати колонії, владу, ба навіть і мову). Може, й так. А може, існує спосіб знайти ту „больову точку“, до якої не треба ніяких підручників з історії. Адже Вірляна сміливо задіює у виставах поезії Тичини. Для неї він – поет, із творчістю якого можна мати справжній діалог. А тому й англомовцям ці тексти щось кажуть. Власне, антологія перекладів Вірляни Ткач, режисера нью-йоркського театру „Ля МаМа“, і Ванди Фиппс, відомої американської поетки, упорядкована Ольгою Лучук, не претендує на те, аби показати основні тенденції чи висвітлити певні зрізи літературного процесу. Це зібрання текстів, використаних в авангардних виставах мистецької групи „Яра“. Єдина хронологія тут – це хронологія вистав. Тому в одній виставі можуть бути задіяні і вірші Володимира Свідзінського, і тексти Віктора Неборака. Незвична антологія зовсім не схожа на своїх – нечисленних, щоправда, – попередниць. Це не є ні суто „поетичне“, ні суто академічне видання: це є квінтесенція синтезу – мистецтв, культур, голосів, епох. Все так просто і разом із тим так непросто. Після падіння залізної завіси ми ще не встигли і роздивитися навколо, вжитися і звикнути до нового світу і нових краєвидів, зуміти побачити себе самих у дзеркалі культури тепер уже світової, а наші тексти вже існували у цих виставах, витворюючи місток до тієї культури, подаючи про нас звістку. Досі в Україні побутувало (боюся сказати – може, і далі побутує?..) уявлення про діаспору як про асамблею, котра, крім носіння вишиванок, поїдання вареників та оплакування Неньки, нічим іншим і не займається. Діаспору звикли ототожнювати перш за все із провінційністю світогляду, відсталістю, відірваністю від „метрополії“ – не зауваживши, що всіма цими якостями відзначається насамперед сама метрополія. Діаспора, навпаки, має потенціал відкривати і „освоювати“ території інших культур, залучатиїхні цінності у поле тяжіння культури власної. Митці такого рівня як Вірляна Ткач, створюючи свої експериментальні вистави (часто – на українському матеріалі, на українському ґрунті), пропагують аж ніяк не консервацію і не відсталість, а діалог культур, динаміку, взаємозбагачення.

   Українська поезія у перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс – це перш за все „текст для театру“, як каже Вірляна. Симптоматично, що перша вистава називається "Світло і Сходу“, і вірші, задіяні у ній – це тексти Тараса Шевченка і Павла Тичини. Взагалі, коло тут широке – від Шевченка до сучасних авторів із покоління дев’яностих. Вірляна зізнається, що перекладають вони з Вандою так, аби вірш перш за все добре звучав „на голос“ – адже його мусять промовляти актори зі сцени, і якщо актор затинається – отже, переклад поганий. За переклад „Лісової пісні“ Лесі Українки Вірляна і Ванда отримали престижну перекладацьку нагороду. Актори, котрі не знали, що п’єса перекладна, навіть не здогадувалися про це, настільки „своїм“ звучав текст. Вистава „Лісова пісня Яри“ є радше інтерпретацією твору Лесі Українки, ніж намаганням дотриматися „букви“ п’єси. Такою самою інтерпретацією є і її переклад – Вірляна і Ванда зізнаються, що задля того, аби текст звучав по-англійськи органічно, вони переклали „Лісову пісню“ вільним віршем, не зберігаючи версифікації оригіналу. Може, і не всі перекладознавці погодяться із таким підходом, адже існують різні школи, різні теорії, і немало списів ламається у дебатах про перекладацькі практики – відтворювати риму чи ні? Зберігати принаймні ритм оригіналу чи ні? Англомовна поезія, проте, на сьогодні є переважно неримованою, і часто її ритми – прості, як дихання. Це навіть не білі вірші, це справді верлібри – „вільні вірші“. Тому переклад „Лісової пісні“, так само як і інших інтерпретованих текстів, вміщених у антологію, і приваблює англомовного читача і глядача. Я би сказала, що це переклади, де за основну одиницю береться навіть не слово (перекладені слова, як ми пам’ятаємо, брешуть...), а інтонування. Це те, що відомий перекладознавець Юджін Найда, дослідник перекладів Біблії на різні світові мови, назвав би „динамічним перекладом“ – не просто перелицьовування слів, але перенесення понять, конотацій, духу і всього того, що так важко піддається означенню, не лише в іншу мову, але й в іншу культуру.

   „...Коли загорілося світло, глядачі побачили аркуш білого паперу, який простягався уздовж всієї сцени. Дві молоді жінки вийшли з відром фарби та пензлем і поволі почали малювати чорну лінію на білому папері...“ Ця позірно проста чорна лінія – ідея сценографа „Яри“, Ватоку Уено, одного із засновників групи (разом із Вірляною і Вандою). Це теж переклад – як каже Вірляна, „переклад дизайну на мову японської естетики“. Дизайн Уено – це мінімум об’єктів, аби ще виразніше було видно основне, тобто поезію, котра і є душею цих вистав. Отже, актори малюють чорну лінію на білому папері. „Це тривало кілька хвилин під шум хвиль і звуки флейти...“ – читаємо далі. А тоді була поезія Шевченка – „розпачливий, самотній крик поета назасланні“. Вірші на сцені оживають у такий дивний, драматичний і разом із тим природний спосіб, що це здається майже неймовірним. Ці вистави торкають. Вірші, задіяні в цих виставах, торкають. Переклади віршів теж торкають. Це свої вірші і разом із тим інакші, тому що вони починають існувати і для інших людей, інших культур, і цей погляд, ця увага – міняють їх. І, напевно, міняють нас, – вивільняючи від самотності й запрошуючи до діалогу.

Оксана Луцишина, Ужгород

„Спокуса говорити“і насолода прочитання

Галина Петросаняк. Спокуса говорити, Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2008, 96 с.   

   У своїй третій книжці „Спокуса говорити“ Галина Петросаняк, івано-франківська досі поетка (з огляду на дві видані поетичні збірки) нарешті постає перед широким колом читачів у своїй справжній творчій багатогранності (про що, зрештою, завжди знали її друзі) – як поетка, есеїстка та перекладач. Отож, маємо чудовий мікс, і Галинина „спокуса говорити“ обертається для читача у „насолоду прочитання“.

   Книжка починається поетичним циклом „Після відпливу“. Ці вірші, мабуть, можна назвати віршами про кохання, і це дуже особлива поезія. Вона – потік яскравого сонячного проміння, котре, пробиваючись крізь щільно зсунуті важкі плюшеві гардини, гасить всі звуки зовнішнього світу і забарвлює кімнату в густий, насичений бордовий присмерк. У ньому добре запалювати свічки, пити в їхньому мерехтливому сяйві старе вино з маленьких кришталевих келішків роботи давніх богемських майстрів, вловлювати насичений запах доброї кави, яку хтось на кухні готує для тебе по-турецьки. „Адже нас може викинути на берег в чужій місцині, / де потуги голосу не спричинюють коливання. / Не кажучи вже про те, що по обидва боки від нині / нам і так занадто багато відведено для мовчання.

   І водночас вона – це світло, м’яке і лагідне, ніжність сонця, що сходить, даруючи новий день і нове життя. „Мій погляд вбирає для тебе квітневі поля, / танець метелика над водоймою, тріумф вишні. / Так мудро і лагідно якір мого корабля / у гавані материнства опускає Всевишній“.

   Сама авторка у есеї „Життя як перетин кордонів, або Viva vox“ зізнається: „...майже усі вірші, які я написала, витримані на дуже низькій і похмурій, як для жіночого голосу, ноті – таке писання для мене найорганічніше“. І в певному сенсі це також правда, цю органіку вловлюєш інстинктом, як звір нутром небезпеку. Вона – ріка, радше холодна, аніж тепла, радше повільна, аніж швидка, несе свої потужні води сильно і легко, але хтозна, які вири й чорториї ховає її глибина, і скільки кораблів з неоціненними коштовностями та раритетами спочивають на її скелястому дні? „Коли з улоговини підніметься мряка, коли на / здичавілім березі знову в ціні буде чистий папір, прийди, я б хотіла з Тобою ділити зелені вина / гуцульської осені у холодних келихах гір“.

   Своїми есеями „Запасний вхід“ Галина Петросаняк вибудовує в просторі своєрідну онтологічну піраміду – „Ферескул (Черемошна) – Івано-Франківськ – Європа“. Вони починаються „Зимою у горах“ (Ферескул), потім маємо трохи гір у „Житті як перетин кордонів, або Viva vox“ і „Велике гуцульське весілля“: як гуцульський ліжник різнобарвних (у якому і темних доволі) ниток тчеться гірське життя авторки, за фактурою дуже трепетне в своїй щирості та відвертості, дуже образне і справжнє: „...де гардероб старшого покоління складався лише з домотканих грубих сорочок і мануфактурних кожухів та запасок, де корову нежартома називали “мамочка”, малих дітей прив’язували за ногу до ліжка, щоб вони не докучали, а сусідів транзистор слугував чи не єдиною ознакою того, що Середньовіччя все ж таки позаду?“.

   Життя як спротив важким природнім умовам, особливо взимку. „...Прати – навіть узимку – мама ходила до потоку –ще далі, зате води більше й на бистрині полокати легше. Якщо, звичайно, не зважати, що руки після такого прання заклякають. Одні з перших дитячих спогадів – молода мама плаче від нестерпного болю в руках...“ І життя як „відлуння справжнього Едему“, якщо мати час і змогу розгледіти його красу: „потоки з косяками форелі, яка нікого не дивувала, запашне різнотрав’я й різноквіття, щедрі грибні поляни, ягоди в перламутрових росах...“

   Шлях молодої горянки до Європи проліг через Івано-Франківськ, зрештою, це місто мало стільки назв, що його можна називати просто „містом“. Містом „сецесійного світла вілли з мезоніном, проникливих поглядів, макаронів, атлантів, каріатид, вишуканих ліній церков...“ Географія мандрів різноманітна: Відень, маленьке словацьке містечко Пухов, Прага, північні чеські гори Крконоше, Краків, а разом з ними – нові обличчя, нові імена, нові враження, нові вірші і нові пісні, новий досвід, такий несхожий на весь попередній, досвід перетворення поразки на перемогу. Бо, за словами Яна Веріха, дивовижного коміка, автора й письменника, добре знаного в Чехії, завдяки якому авторка відкрила для себе весь чар чеської мови, – „Людина, яка подорожує з жагою пізнавати, долає величезні відстані перш за все на шляху до себе самої“.

   „Вишня в Кіото“ – останній розділ книжки – переклади з німецької Райнера Кунзе, майже невідомого в нас поета, якого Мілан Кундера назвав найбільшим слов’янином серед німців. Маємо нагоду прочитати автентичні тексти і переклади цього „мінімаліста щодо форми... і максималіста щодо змісту“, аби вкотре переконатися (чи вперше повірити), що ефемерне, неіснуюче в дійсності, прозоре і легке нематеріальне слово насправді має вагу і силу, що їх годі собі уявити. Бо „у нас завжди є вибір / щонайменше – не схилятися перед тими / хто нас його позбавив“.

Марія Микицей, Івано-Франківськ

„Повне зібрання творів“ Б. І. Антонича

Богдан-Ігор Антонич. Повне зібрання творів, Львів, Літопис, 968 с (+ 32 - ілюстрації), 2009.

   Видавництво „Літопис“ у співпраці з Львівським національним університетом імені Івана Франка видало повне академічне зібрання творів Богдана-Ігоря Антонича, куди увійшли поетичні і прозові твори, поетичні переклади, лібрето опери „Довбуш“, статті, листи, неопубліковані раніше фрагменти, документи, нотатки Антонича, які мають велике значення для осмислення багатогранної особистості письменника.

   Повне зібрання творів Антонича виходить друком уперше, вміщуючи понад 40 нових текстів. За життя поета окремими виданнями побачили світ лише три його збірки. Роком після смерті вийшло друком ще дві, підготовлені за рукописом. Решта творів Антонича була надрукована в різноманітних періодичних виданнях того часу, деякі так і не побачили широкого читача й зберігаються в особистому архіві поета.

   Досі упорядники та видавці творів Антонича мали на меті насамперед ознайомити літературну громадськість із творчістю геніального лемка, а не зібрати повне видання. 1966 року Мікулаш Неверлі у Пряшеві, а 1967-го – Святослав Гординський та Богдан Рубчак у Нью-Йорку видали книги творів Антонича, однак повними їх можна назвати лише щодо передруку збірок (за невеликими винятками). У Радянській Україні, попри виразно негативне ставлення до постаті Антонича, 1967 року Дмитро Павличко упорядкував книжку вибраного Антонича, яка стала своєрідним вибухом у тогочасному літературному житті. Однак, так само як і пряшівське та нью-йоркське, видання 1967 року не претендує на вичерпність. У книжку за редакцією Д. Павличка не ввійшла низка творів, які написав Антонич поза збірками. Це ж стосується виданої 1989 року (упорядкування Д. Павличка, передмова М. Ільницького) книжки Антонича в серії „Бібліотека поета“. 1998 року в Києві видано збірку Антонича (упорядник Л. Головата, редактор-упорядник М. Москаленко), яка сьогодні стала бібліографічною рідкістю.

   Тексти творів повного академічного видання подані за першодруком (або ж за рукописом) із максимальним збереженням мови автора, що уможливить серйозні наукові дослідження у різних гуманітарних сферах. Цінність книжки й у ґрунтовних коментарях упорядника Данила Ільницького та розлогій передмові, автором якої є відомий літературознавець, член-кореспондент НАН України Микола Ільницький, один із перших „відкривачів“ Антонича. Микола Ільницький уже понад 40 років досліджує творчість геніального українського поета, під керівництвом професора Ільницького захищено дисертацію про Антонича.    Окрасою видання є 32 повноколірні сторінки ілюстративного додатку з унікальними 5-ма світлинами Антонича, фотокопіями документів (свідоцтво про народження, свідоцтво зрілості, диплом магістра філософії та ін.), копіями рукописів, обкладинками збірок Антонича авторства Святослава Гординського, Володимира Ласовського, ілюстраціями за мотивами творів поета.