Український журнал - 11/2009
Лісабонська угода і хати судетських німців
(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Лубош Палата,
редактор газети „Лідове новіни“
Декрети Бенеша. Він, мабуть, жартує, – казали всі, хто на початку жовтня прочитав у польській газеті „Річ Посполита“, що саме декретами Бенеша чеський президент зумовлює підписання ним Лісабонської угоди. Видання посилалося на власні джерела з Празького Граду, тому і я підняв слухавку і зателефонував „джерелу“, наближеному до Вацлава Клауса. „Це якась вигадка, такого Вацлав Клаус ніколи не сказав би, адже так він би скомпрометував себе і цілу Чехію“, – сказав мій добрий знайомий-„клаусофіл“, з яким ми провели довгі години, сперечаючись про те, чи є Вацлав Клаус – як стверджує він, – „винятковою європейською постаттю“, чи – як стверджую я, – „винятково негативною постаттю“. Не минуло й кількох годин, як Празький Град оголосив, що Вацлав Клаус має „посланіє“ до народу. Пан президент мого знайомого зовсім не потішив. Проголосив, певна річ, що Лісабонська угода є поганою для Європи, і передусім для Чехії, чого й можна було очікувати. А потім додав свою умову: Лісабонська угода, а передусім Хартія основних прав ставить під загрозу чинність декретів Бенеша, а тим самим і майновий стан у Чеській Республіці. Тому президент вимагатиме „постійного винятку“ з дії цієї Хартії для Чехії, що унеможливить, на його думку, вирішення європейськими судами суперечки про реституцію майна.
Дві третини, може, три чверті Європи остовпіли, тому що хоч і чули щось про декрети Бенеша, але щоб щось таке мала регулювати Лісабонська угода – їм на думку не спадало.
І не спадало цілком слушно, оскільки зі своїми побоюваннями чеський президент Клаус самотній навіть у Чеській Республіці, не кажучи вже про Центральну Європу та Європу взагалі. Декрети Бенеша є шістдесятип’ятирічним юридичним мотлохом. Вони були видані наприкінці Другої світової війни, коли чехивирішували, що робити з трьома мільйонами німців, які у 1938 році так голосно і так довго кричали „Хайль Гітлер!“, що нацистському вождю вдалося переконати Англію і Францію, ніби ціле чеське пограниччя повинно бути передано Німеччині.В історію це ввійшло під назвою Мюнхенська угода, і решта Чехословаччини (точніше, Чехія та Моравія) угоду пережила лише на шість місяців, поки Гітлер не окупував і Прагу. Оскільки ми, чехи, на свою оборону жодного разу навіть не вистрілили, подарувавши Гітлеру все військове спорядження (на той час – третє завеличиною у Європі), він дозволив нам жити, поки не довоює, у так званому Протектораті Чехії та Моравії. У списку народів, які він вирішив ліквідувати, ми були далеко за євреями, росіянами, українцями та поляками, а впродовж війни нацисти задовольнилися винищенням чеських євреїв та розстрілом двадцяти-тридцяти тисяч представників чеських політичних та інтелектуальних еліт і учасників руху опору.
Та чим менше чехи чинили опір нацистам упродовж війни, тим більше вони воювали, стріляли та мстили, коли війна закінчилась. Двадцятьтридцять тисяч переважно цивільних німців перебили та замордували до смерті. А три мільйони німців, які в 1938 році, на погляд чехів, чехів зрадили, було вигнано з Чехословаччини. Саме на підставі декретів Бенеша. Чеські німці були позбавлені чехословацького громадянства, велика частина з них потрапила до концентраційних таборів (тих, щозалишилися після нацистів, або нових). А коли в рамках Потсдамського договору між переможцями був схвалений „трансфер“ німців, чехи загнали їх до „скотинячих вагонів“ і в 1945–46 роках відвезли до спустошеної Німеччини, де тоді пануваланужда і голод. Судетські німці, як ми почали називати їх в Чехії, щоб не звати „чехами“, могли з собою взяти лише тридцять кілограмів речей на особу. Причому більшість цінностей у них була відібрана чехами.
Територія, населена чехами як народом, після вигнання німців збільшилась десь на третину, і на кожного чеха внаслідок „декретів Бенеша“ припало по половині будинку або квартири та по декілька гектарів полів чи лісів. Щоправда, в 1948 році відбувся комуністичний переворот, який знову сплутав усі майнові справи, але й дотепер у „судетських“ домах живе зо два мільйони чехів.
Німеччина вже кілька десятків років як підтвердила за допомогою міжнародних угод, що майно судетським німцям чехи повертати не мусять, суди, і європейські також, конфісковане майно не вимагають, а Чехія виграла всі процеси. Лісабонська угода не стосується справ минулого, тому і європейські суди на її підставі не можуть нічого повернути судетським німцям. Але нечиста совість, яку ми, чехи, досі маємо після цієї „крадіжки тисячоліття“, іноді прокидається і може знадобитися. Як-от-панові президенту Клаусу, який хоче процес ратифікації Лісабонської угоди щонайбільше ускладнити. Те, що ціла Європа зараз говорить про те, як ми все вкрали у судетських німців, а нині ще й хочемо, аби це здирство схвалив Європейський Союз, це і Клаусу, і більшості чехів байдуже. Ну що ж, стовідсоткова впевненість, що хати судетських німців залишаться у нас, цього вартує. Чи, може, ні?
