Український журнал - 11/2007
Тернистий шлях українців до польського парламенту
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])Текст: Маркол Смеречинський, Варшава
З часу започаткування демократичних змін у 80-тих роках, українці Польщі прагнуть обирати своїх представників до польського Сейму та Сенату. Мотивації прості: багато справ вимагає змін на законодавчому рівні, по роках антиукраїнської пропаганди польському суспільству потрібно фахово роз’яснити, що і як. Таке завдання повинні виконувати ті, хто знає нюанси, хто вболіває за справу, тобто — довірені представники меншини. Проте в депутатські крісла українцям потрапити нелегко.
Вже під час перших напівдемократичних виборів у червні 1989-го українці по-різному намагалися відвоювати місця для своїх представників у двопалатному польському парламенті. Тодішній монополіст, єдина українська організація УСКТ (Українське суспільно-культурне товариство) виставила своїх кандидатів до Сейму та Сенату. Проте вибори 1989-го були перш за все плебісцитом проти комуністичної влади, і в цьому двополюсному світі «Влада vs “Солідарність”» не було місця для інших сил. Тоді депутатом став лише один українець — професор Володимир Мокрий з Кракова, кандидат від «Солідарності», багатолітній активіст антикомуністичної опозиції. Мокрого підтримали не лише українці, але й поляки. Саме він спричинився, між іншим, до того, що Сенат прийняв заяву щодо депортації 1947-го. Загалом йому вдалося винести українське питання на парламентський рівень. Протне т.зв. контрактний парламент (дитя переговорів за круглим столом опозиції та комуністів) пропрацював недовго. До виборів 1991-го українська організація, що прийшла на зміну УСКТ, — Об’єднання українців Польщі, — вирішила відновити довоєнну схему і створити Виборчий блок меншин (ВБМ). До українців приєдналися тоді польські литовці, словаки, чехи. Блок зареєстрував списки у 15 виборчих округах, а по країні вцілому набрав всього 30 тис. голосів, чого забракло навіть для одного мандату. Самі українські кандидати ВБМ набрали близько 27 тис. голосів, і якби ці голоси були концентровані, це давало б два-три мандати, проте через їхнє розпорошення ці голоси пропали. Професор Мокрий тоді знову висувався від «Солідарності», але вдруге депутатом уже не став.Під час виборів 1993-го українські кандидати змінили стратегію, вирішивши висуватися від різних політичних партій. Мирослав Чех, Богдан Пецушок висувалися від Демократичної унії (UD), інші — від Партії президента Валенси (BBWR), чи від Унії праці. Проте депутатом став лише Мирослав Чех. Сталося так, зокрема, через те, що Чех завдяки Яцекові Куроню посів високе місце в загальнодержавному партійному списку UD. У виборах 1997-го ця сама схема спрацювала вдруге. Мирослав Чех був депутатом Сейму обидвох скликань аж до 2001-го. Неодноразово шляхом депутатських звернень, пропозицій та заяв він намагався впливати на покращання ситуації українців та розвиток двосторонніх україно-польських стосунків на державному рівні. Інші активні українці, що висувались у виборах 1993, 1997, чи 2001 років, не отримали належної підтримки від своїх партій. А з 2001-го українці не мають свого представника ані в Сеймі, ані в Сенаті. Варто сказати, що до польського парламенту, Сейму і Сенату українці все ж потрапляли, однак або приховуючи своє українство, або не ангажуючись в українські питання, а інколи навіть — голосуючи зі шкодою для української меншини. Так було, для прикладу, у випадку депутата від Польської селянської спілки (PSL) в парламенті 1993–1997 років скликання Ірини Петрини, колишньої студентки педагогічного ліцею міста Бартошиці, котра проголосувала проти надання компенсацій українцям, ув’язненим у 1947–1949 роках у комуністичному концтаборі Явожно. Щойно після того, як перестала бути депутатом, пані Петрина набралася сміливості говорити українською і зізналася, ким вона є. Іншим прикладом є сенатор Мирослава Никіель, народжена в селі Войткова, що знаходиться у польській частині Бойківщини. Пані сенатор є членом президії керівництва Громадянської платформи (PO), другої за величиною польської політичної партії. Цікаво тут те, що мати пані сенаторки-українки була в’язнем концтабору Явожно, в таборі народився і її брат. Проте вона не надто цікавилася українським питанням, і на 60-ті роковини акції «Вісла» не прибула на урочистості, організовані ОУП на місці табору (хоч її мати туди приїхала). Ще один сенатор (Сергій Плева) у 90-х роках в персональній анкеті в рубриці «знання мов» писав: «українська», проте публічно на тему свого походження не висловлювався. Загалом депутатів Сейму та Сенату, засекречених українців, було набагато більше, не всіх вдається порахувати, бо ж вони... приховані. Деякі відомі польські політики, депутати, міністри — як, наприклад, Юзеф Олекси, чи пані Синишин — могли похвалитися дружинами або чоловіками українцями; інші — як Лешек Міллер — невісткою з України. Однак назагал це не змінювало ситуації ані з українською громадою, ані з українським питанням як таким.
