Український журнал - 11/2009

„Порох“ української дипломатії

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Богдан Буткевич, Київ,

   кореспондент журналу „Український тиждень“

 

 

   Призначення Петра Порошенка міністром закордонних справ України стало одним з небагатьох політичних компромісів, якого змогли досягти наші можновладці за останній час. Хоча складається враження, що ця кандидатура була обрана за принципом: „На тобі, Боже, що мені негоже“. Навряд чи українська дипломатія отримає нове наповнення від цього. Це призначення нагадує процес зміни змією своєї шкіри: оболонка змінюється – сутність залишається тією ж.

 

   Однак спочатку завжди прийнято говорити про хороше. Тож розпочнемо з позитивного, що може принести Україні та її зовнішній політиці особистість Петра Олексійовича на посту керманича зовнішньополітичного ж відомства. Враховуючи, що більше півроку країна жила взагалі без міністра закордонних справ, то його призначення апріорі є позитивним. Хай цю посаду займає найталановитіший чиновник або політик, але якщо з приставкою „виконуючий обов’язки“, це дуже ясно дає зрозуміти зарубіжним партнерам, що „справи з цією людиною не вирішуються“. Відповідно, вся зовнішня політика просто „зависає“ в повітрі. Останні декілька місяців Україна постійно опинялася в незручних позиціях на міжнародній арені. Починаючи зі звинувачень в участі у російсько-грузинському конфлікті, закінчуючи перманентним „газаватом“.

   Інша справа, що кадрова політика в сучасній Україні характеризується однією досить цікавою особливістю – на посади призначають зазвичай людей, які за фахом до неї жодного відношення не мають взагалі. Причому, найстрашніше те, що мова йде про посади не тільки політичні – наприклад, міністерський портфель, але й бюрократичні.

   До честі пана Порошенка слід відмітити, що він якраз певне відношення до дипломатії має. Як-неяк, але у 1989 році юний Петро Олексійович з відзнакою закінчив факультет міжнародних відносин та міжнародного права Київського університету імені Шевченка. І отримав відповідну спеціальність – економіст-міжнародник. Потім навіть вчився у аспірантурі протягом півтора року. Проте, завершивши навчання, він відмовився від роботи в МЗС та подався в бізнес. Власне, навчанням і обмежується весь професійний досвід Порошенка в дипломатичній сфері. Чи можна його взагалі вважати досвідом – судити не нам.

 

 

Від „любого друга“ до міністра

   „На виході“ Петро Олексійович отримав два почесні звання: „шоколадного зайця“ – став володарем провідної кондитерської корпорації „Рошен“ та „короля маршруток“ – став господарем автоконцерну „Богдан“. Окрім цього, він є хазяїном чималої кількості підприємств та заводів – тобто слово „олігарх“ якнайкраще охарактеризує його.

   Не оминув пан Порошенко своєю увагою і політику, без якої в українських реаліях жоден бізнес робити неможливо. Особливо бізнес великий. Ось тут-то він встиг показати себе справжнім дипломатом та послідовником безсмертного принципу Леоніда Кравчука: „Поміж крапельок пробіжу“.

   Петро Порошенко встиг побувати „об’єднаним соціал-демократом“, стати одним із засновників майбутньої Партії регіонів, організувати власну партію під бравурною назвою „Солідарність“ та стати членом команди Віктора Ющенка. Що й дозволило йому в 2005 році нарешті потрапити у владу. Причому в якості Голови Ради національної безпеки та оборони, де Петро Олексійович встиг запам’ятатися намаганням перетворити його на „тіньовий“ Кабмін та жорстокою війною з Юлією Тимошенко, що якраз тоді стала вперше прем’єр-міністром.

   Однак безпекою він опікувався буквально до вересня того ж таки „помаранчевого“ року. 8 вересня після висунення проти нього звинувачень у корупції з боку тодішнього Державного секретаря Олександра Зінченка президент звільнив його. Причому, не тільки з посади, але й з числа „любих друзів“.

   Після цього Порошенко взяв політичний тайм-аут, за який встиг помиритись з усіма, з ким так необережно посварився під час головування в РНБО. Починаючи від Юлії Тимошенко, закінчуючи Партією регіонів. З останньою, в принципі, він особливо й не сварився. Єдине, що пригадують вороги з біло-блакитного табору – це намагання шантажувати „в’язня совісті“ Бориса Колєснікова під час його „відсидки“ у Лук’янівському СІЗО. Того ж таки „великого і грізного“ 2005 року. Хоча сам Колєсніков уже відмовився від будь-яких звинувачень в бік Петра Олексійовича.

   Помирився він з усіма настільки, що його двічі майже садили в крісло того-таки голови МЗС в лютому та грудні 2007 року, під час формувань чергових складів Кабінету Міністрів. Але тоді трохи „не зрослось“, тому Петро Порошенко зайняв місце Голови Ради НБУ, що дозволяло йому, з одного боку, ні за що реально не відповідати, але при цьому мати цілком вагомий вплив на один з ключових державних органів країни.

   І ось тепер він таки опинився в кріслі міністра закордонних справ. Його фігура нікого особливо не дратує, про що свідчить хоча б голосування за його кандидатурув парламенті. За нього проголосували БЮТ, НУНС та Блок Литвина, та навіть один регіонал.

 

 

Вологий „Порох“

   Всі експерти сходяться на тому, що Петро Порошенко – прагматик. Тож не варто очікувати різких рухів у жодний бік. Власне, сам Порошенко першими ж заявами підтвердив це. Ось, наприклад, що він сказав з приводу відносин з Росією: „Потрібно добитися якісних змін у відносинах із Російською Федерацією. Наші відносини мають стати менш емоційними, більш прагматичними і рівноправними“. Що саме має на увазі під рівноправністю Петро Олексійович, судити важко. Але, скоріш за все, за відмову української сторони від найбільш одіозних для Кремля тем а-ля НАТО, політична євроінтеграція, ОУН-УПА Україна буде хотіти стабільних цін на енергоносії та гарантій щодо існуючих ринків збуту у Росії. До речі, для самого Порошенка це питання дуже важливе – мабуть, він не забув, як декілька років тому Росія всіма правдами та неправдами намагалася вижити його солодощі зі свого ринку.

   Щоправда, Петро Порошенко під маскою поміркованості явно ховає бурю емоцій та величезну гордість. Варто згадати доволі цікавий факт, що у політичній тусовці він отримав прізвисько „Порох“. Думається, не тільки через прізвище, але й через темперамент, що проривається на поверхню у вигляді спопеляючого погляду. Цілком можливо, що в екстремальних ситуаціях, яких під час його каденції стовідсотково виникне чимало, пан Порошенко буде здатен на жорсткі та непрогнозовані кроки.

   Тож хотілося би помилитися, але політика пана Порошенка, скоріш за все, буде подібна до згадуваного прізвиська „Порох“. По-перше, не буде чого згадати, а по-друге – принципи, на яких вона буде побудована, мають бути виметені з авансцени історії. Як порох з дому.