УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 11/2009

Василь Махно. Врубай свою музику голосніше, якщо можеш (З нової книги „Lost in America?“)

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   У бутафорському цеху роботи ніякої. Кілька збитих дощок, котрі призначалися під якусь декорацію, так і залишилися недофарбованими, і важко було здогадатися, що то за конструкція. Виставу відмінили, акторам не платять уже декілька місяців, вони трохи пострайкували, дехто навіть посидів на театральних сходах, поставивши перед собою капелюх, у який так ніхто нічого і не кинув. Міська газета зробила про це репортаж, але ніякої ширшої дискусії чи співчуття громадян така акція не викликала. Всім тоді було хріново. Театр стояв на площі свого імені, як закинутий корабель, команда якого розбрелася хто куди. Ну, далеко вона не розбрелася: народних і заслужених артистів можна було зустріти в найближчих кав’ярнях.

   У бутафорському цеху було тільки два працівники; приміщення, в якому готували декорації, підфарбовували матерію, збивали різноманітні конструкції, переробляли зі старих декорацій нові, було досить довге, з високими стелями. На підлозі розстелено довге полотно, повсюди повно банок із фарбою, тюбиків і пляшок.

   Чувак високого зросту, збивши докупи кілька дощок, у розмові довірливо криє матом режисера і головного художника за придуркізм у вирішенні сценічного простору, заступника директора – за брак нових матеріалів для декорацій, а художнього керівника театру – за невиплату зарплат. За всіх них, споліскуючи два гранчаки і банку з-під майонезу в умивальнику, вступається його напарник, років на десять старший чоловік і начальник цього цеху:

   – Ще п’ять років тому все було: гастролі, зарплати, репертуар...

   Довгий відмовчується, він саме розкладає закуску на табуретці, ще раз кинувши оком на табуретку, перевіряє, чи все засервіровано, йде вглиб цеху, де з нашою допомогою зсуває кілька припалих пилом фотелів, чия оббивка подертай засмальцьована. Раптом довгий підносить догори палець і прямує до вікна, нас також зацікавлює його мовчанка: перед пам’ятником Шевченкові стихійна демонстрація, переважно сільські жінки у зав’язаних під підборіддям хустках та чоловіки у вишиванках, місцевий політичний лідер декілька разів вказує випрямленою рукою напрям їхнього зацікавлення. Юрба, піднявши прапори та хоругви, підбадьорювана тим же лідером через мегафон, залишає невеличку площу перед Шевченком, який проводжає їх невеселим поглядом забронзовілих очей. Довгий повертається до табуретки, за якою сидить і терпляче чекає початку нашої буханини його начальник. Я помічаю, що сільських жінок, котрі пішли посполитим походом до православної катедри, змінюють громадські організації області ізсаморобними плакатами „Геть від Москви“, „Смерть комуні“, „Імперії кінець“ та „Слава Україні“. Їх кількасот, встановлюються мікрофони, й увесь час апелюючи до Шевченка, промовці наелектризовано щось кидають у натовп, сотні рук час від часу аплодують. Шкода, що нічого не чути, вікна щільно зачинені й замальовані фарбою кількох десятиліть.

    Довгий починає розливати, хтось виголошує тост, гранчаки і скляні слоїчки з-під майонезу глухо подзвонюють, після перших трьох розмова ще якось не клеїться. Але коли приговорено дві півлітрівки, русло розмови входить у звичний стан: довгий починає плутатись у словах, політичних партіях та організаціях країни, лає комуністів і згадує свого діда, котрий був націоналістом, його начальник навпаки мляво захищає Союз і стабільне життя, з недовірою ставиться до новоспечених місцевих лідерів „Руху“, вважаючи, що всі вони – колишні комуністи і кар’єристи.   Поступово, закуривши по сигареті, ви переходите на більш вільні теми, і ти дізнаєшся прикольні історії про акторів та акторок, дещо з історії бутафорського цеху та особливості професійних секретів.

   У осінню прохолодь ти вивалюєшся через чорний вхід, уже не прощаючись із черговою, довгий з начальником залишилися замикати свій цех, але в пітьмі, бо не хочуть виказувати себе, ніяк не можуть встромити ключ, тому тихо сперечаються між собою. Ти переходиш майже порожню площу, почасти освітлену жовтим світлом (гастроном уже зачинено) і, пройшовши трохи далі, звертаєш праворуч і вирішуєш зайти до „Музи“, що поблизу магазину „Передплатні видання“. Усередині Зіна, стоячи за прилавком, сперечалася з клієнтом, офіціантка, молода дівчина, прибирала залишені якоюсь компанією столики з кількома наповненими недопалками й попелом попільницями, маленькими горнятками з кавою, келішками та порожніми пляшками горілки: одна самотньою королевою стояла на столі, а дві інші – під ним,зрозуміло, що одну купили тут, а ті дві інші принесли з собою. Сусідній стіл був чистіший – лише два келішки та два горнятка – на келішках, як і на горнятках, сліди помади, мабуть, дві колєжанки так і не дочекавшись відповідних чуваків, забралися геть, можливо, що до ресторану „Україна“, виходить, що тут їм ловити було нічого.

   Окинувши оком завсідника першу залу, ти вирішуєш, чи заходити до другої, чи вийти геть на свіже повітря. Але механічно прямуєш далі: в кутку сидить, схилившись над келішком, твій кент із філфаку С. разом із подружкою, котру ти бачиш із ним вперше. Ти підходиш, вітаєшся, волочиш за спинку третє крісло і підсідаєш до них. С. уже в добрій кондиції, подружка явно хоче злиняти. Але не знає, як це зробити, тому вони обоє зраділи твоїй появі. С. іде замовляти ще три по сто, три канапки, порізаний лимон, посипаний цукром, і три кави. Але його довго нема, мабуть, іще пішов при нагоді в туалет. За час відсутності С. ти дізнаєшся від його подружки, що вони познайомилися лише три години тому, а це їхній третій бар. Ти прикидуєш, скільки міг за ті три години С. видудлити, вона – легко сп’яніла, каже, що студентка і що до десятої мусить бути в гуртожитку. З’являється С., усміхнений. За якийсь час його замовлення уже на столі. Розмова поміж С. і тобою майже дає унікальний шанс для його подружки злиняти. Але С. і ти зовсім не переймаєтесь її відсутністю. Сьогодні це несуттєво. Ти не бачив С. кілька тижнів, він розповідає, що викрив зраду своєї дружини, між ними відбулася сцена, і він викинув через вікно все її мальовидло. Забрав свої речі і тепер у батьків. Помалу розпродує фотоапаратуру і пропиває. Ви ділитеся також третіми ста грамами, кавою і канапкою, і в цей момент ви вдячні тій студентці, котра самовільно відшилася. Як можеш, розраджуєш приятеля. Коли ви виходите з „Музи“, у вас виникає ідея поїхати на Дружбу, до ресторану „Москва“. На тролейбусній зупинці ви ловите таксі й за хвилин п’ятнадцять уже сидите в „Москві“, з вікон ресторану видно озеро, котре відбиває нічні вогні міста. С. без перестанку терендить про підлість своєї дружини і про любов до своєї дочки. Наш вечір лише починається, судячи з того, що знову замовляє С. Він попереджує тебе, що сьогодні ставить він. Дві бікси за столиком навпроти радо приймають запрошення підсісти до нас. Знайомимося. Від них пахне добрими парфумами, обидві в джинсах, котрі стискають їхні виточені литки. Не відмовляються від запропонованих сигарет. С. перериває свою оповідь про родинні проблеми, і ми переключаємося на цих чувіх: виявляється – живуть в різних кінцях міста, що одразу стимулює кожного з нас вирішувати, що з ними робити далі: посидіти й побухати (але тоді для С. втрачаєтьсяважлива тема бесіди), побухати, провести додому і домовитись про зустріч пізніше, чи все-таки побухати і спробувати їх розкрутити. В туалеті С. пропонує їхати до нього на роботу, ключі при ньому.

   Він працював у редакції, котра займала дві кімнатки на одному заводі. На вмовляння пішло ще з півгодини, аж поки одна з дівиць погодилася, і другій не залишалося нічого іншого, як скласти компанію. С. вибрав ту, що погодилася, і вже в таксі почав з нею цілуватися. Ти сидів біля водія. А твоя чувіха увесь час позирала на розваги своєї подружки. Десь біля третьої ночі ми потрапили до редакції. В нас було три години на все, бо до сьомої потрібно було злиняти. Запах солодкавих парфумів, біле стебло шиї, довге розпущене волосся, джинси, в яких, як виявилося, замість замка ґудзики, що важко розстібалися, та імпортний ліфчик на спеціально сконструюйованих гачках. Під дією алкоголю ти забував час від часу її ім’я, але вона не ображалася. Ви нічого не обіцяли одне одному і були вдячні одне одному саме за це.

   Ми розпрощалися з С. уже в центрі десь об одинадцятій, щоби знову зустрітися за кілька днів.

Український журнал