Український журнал - 11/2009

Рух, час і місце

(Скачати весь номер: 11/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Тамара Злобіна,

   Кам’янець-Подільський – Київ

 

  

   Є традиція визначати якість твору через зв’язок із вічними, позачасовими цінностями. Вочевидь, ідеться про досконалість, яку можна розгледіти і через багато століть. Цей ліміт часу хвилює мене щоразу, коли стикаюсь із сучасним мистецтвом – як читатимуться ці роботи, коли культурний контекст зміниться, а актуальні зараз соціальні чи політичні теми стануть історією?

 

   У роботах Павла Макова парадоксально поєднуються два часи: час як абстрактна філософська категорія, і як цілком відчутна емпірична реальність з особливими фізичними характеристиками. Саме цей розтягнутий час виказує пізнавану сучасність художника – харківської (тобто пострадянської), постіндустріальної околиці, провінції взагалі, Великої Периферії, окремого простору, де все наче знайоме і дещо інакше.

   Проект [алея: історія однієї прогулянки] („Я-Галерея“, травень) містив лише один великий офорт, над яким автор працював близько року. В експозиції також було представлено все, пов’язане з історією його створення. Книжки з картинками, що роздивлявся художник, дошки, з яких друкувалася робота, численні фотографії. Це своєрідне „сміттярство“ слугує знаряддям втручання у час, а також у цінність художнього твору – офорт Макова є не просто самодостатнім естетичним артефактом, котрий можна продати, він – результат історії, яку неможливо купити.

   Ця виставка вимагає уваги та спостережливості, вдивляння, порівнювання і, що важливо, пригадування. Переходячи від одного експонату до іншого, розглядаючи чернетки, нібито випадкові відбитки, з часом помічаєш, як творяться, розвиваються, руйнуються і зникають образи, щоб стати (навіть після зникнення) формуючим матеріалом маковського офорту про місто-парк, Місце як таке, порожнє і наповнене водночас. Алеї тут значать дерева, обрізані „таким собі місцевим способом, коли всі гілки зрізують під самісіньку основу, і залишається лише стовбур, вкритий чимось накшталт дрібного чагарника“. Маков селекціонує ці дерева, вибираючи їх види і форми у численних спробах-ескізах. Так само і будинки – недобудовані, цілі чи напівзруйновані фабричні будівлі у дусі ХІХ століття еволюціонують поряд із квітами та городиною, пам’ятниками, лавками, урнами – класичними атрибутами радянського парку. З живого тут лише собака, котрий живе своїм природним псячим життям, натякаючи на присутність людини десь „за кадром“, адже собака – тварина свійська.

   Зображення-відбитки залишено на підкреслено незначних носіях, які нагадують лушпайки – старих асигнаціях, листках блокнотів, зошитів, пожухлому папері. Експерименти і спроби на них підводять до головної роботи, подібної на план, обриси якого складаються з рядів дерев. Усе інше, що могло би в ньому бути, і що бачимо на ескізах, зникло у процесі селекції, залишилось лише кілька сміттєвих урн та пес, нагадуючи, що цей холодний і порожній простір все-таки призначено нам, щоб блукати алеями, водночас переміщаючись у часі. Художник змушує глядачів самотужки домальовувати в уяві, що ж там, поміж дерев, вишикуваних за лініями класицистичного парку – чи то вулиці, чи будинки-квартали. Собака, який з’являється то тут, то там (змальований із власного лабрадора Макова), задає динаміку цій статичній роботі, породжує відчуття руху, прогулянки, а відтак утилітарності цього специфічного, абстрактного на перший погляд, простору.  

   Чаруюче прості, класичні за реалістичністю зображення офорти харківського художника демонструють, як форма, цілковито слугуючи змісту, має ще й власну незаперечну ціну. Вартість робіт Павла Макова підтверджена монетарно(наприклад, результатами торгів недавнього аукціону Sotheby’s), однак їх неможливо назвати комерційними. Сам художник в інтерв’ю стверджує, що його мета – купити побільше вільного часу. Вочевидь для того, щоб мати досить дозвілля для прогулянок та спостережень, результатами яких стають такі глибоко соціальні та політичні історії.  Соціальні – адже „Алея“ Макова є зліпком його особистого часу і простору, характерно локального, і політичні – бо зображене місце не універсальне, це „місце у світі, де все має своє місце“, загублена периферія, в якій часу дозволено текти по-іншому.