Український журнал - 11/2009

Кава і молоко

   Текст: Юрко Іздрик

   В чорно-білій франшизі Джармуша „Кава і сигарети“ є одна пам’ятна сцена: героїня п’є свою ранкову каву і стримано відбивається від облоги офіціанта – він усе намагається долити їй чергову порцію напою, дотримуючись кодексу нав’язливого обслуговування, не розуміючи, чому клієнтка воліє сидітиз майже порожнім горнятком. В якийсь момент йому це вдається. Жінка реагує роздратовано. „Навіщо ви це зробили? – каже вона. – Кава була саме такої температури і мала саме такий смак, як потрібно“.

   Як на мене, сцена ця добре ілюструє біологічний либонь механізм наших уподобань і стереотипів. Десь уже доводилося писати, що всі без винятку люди – незалежно від раси, статі, релігійності та ін. – потребують трьох речей: влади, позитивної самоідентифікації і доброго самопочуття. Ці речі власне тому і є базовими, що глибоко закорінені в біологічній природі людини, і потреба позитивної самоідентифікації чи ж не найочевидніша з трьох. Однак сама ця т.зв. identity – штука геть неочевидна навіть для її носія, понад усіляку міру скомплікована і потворно глобальна. Ось і маємо на вершечку айсберга незрозумілу вимогливість до температури кави, скажімо, а що ховається „на дні горнятка, під товщею темних вод“ – хтозна.

   Ну, і от.

   Комусь до нудоти, до ригачки обридли ретушовані гламурні візії, політкоректність і фальшиві гігієнічні посмішки, а хтось ригає через брак питної води й елементарних засобів дезінфекції. Одні, маючи досить упорядкованого буржуазного добробуту, родинних цінностей і голлівудської моралі, шукають екстремальних пригод,кохаються в руйнації й естетиці трешу. Інші – живучи посеред справжнього, не стилізованого сміття, марять буколічною ідилією, вважаючи зразком земного раюрекламні краєвиди туристичних агенцій. Хтось усе життя переймається елементарним виживанням; когось, натомість, приваблює романтизований суїцид у готичному антуражі. Дехто шукає в галасливій, метушливій, жорсткій реальності острівці тиші, приватності, субтельності, а хтось у загальному вереску вирізняє найверескливіших, здатен реагувати лише на шок і оперує єдиним критерієм – „жерсть“. Є ті, хто продовжує вірити в універсальні ідеали, високі поривання, духовні цінності й елітарність, а їхні зневірені опоненти шукають непідробності в примітиві, нативізмі, мінімалізмі. Дехто не припиняє плекати ілюзії суспільних цінностей і прогресу, а комусь порятунок ввижається в затворництві, інформаційній ізольованості, соціопатії. Одні ще залишаються поборниками прогресу, позитивізму, раціональності, усталених ієрархій, інші вибирають етично-естетичний релятивізм, тяжіють радше до „низького“ (бо воно нібито ближче до правди життя), аніж до „піднесеного“. Хтось переконаний, ніби мистецтво покликане… (далі – бла-бла-бла), інші ж запевняють, що мистецтво витіснене рекламою та повсюдним консюмеризмом в ареали, де споконвіку гніздиться порнографія, бруд, непотріб… (а далі – теж бла-бла).

   Продовжувати можна безконечно. Усього надто багато. Усього – безліч. Тому наш світ видається кольоровим. Але насправді наріжними каменями цього різноманіття є окремі живі, з плоті і крові, люди – кожен зі своєю identity, чорно-білою, як фільм Джармуша. Бо якщо ми схильні так принципово, так вимогливо ставитися до фізико-хімічних властивостей улюбленого напою, то якою ж мірою непримиренності можна виміряти наше ставлення одні до одних?

   Кава не приклад і навіть не символ. Це просто слово. Можна вжити будь-яке інше. Скажімо, „життя“. Або „смерть“. Також просто слова.

   Для когось убивство – гріх, для когось – священний обов’язок, для когось – неуникний елемент щоденного потоку теленовин. От і все.

   А перелік тих, хто заслуговує на життя, і тих, хто вартий смерті (чи тих, хто вартий життя і заслуговує на смерть), a priori входить до нашої самоідентифікації, як перелік улюблених іграшок чи найінтимніших, найпотаємніших уподобань.

   „Чини лише добро“, – кажуть усі релігії світу.

   „Роби те, що вважає добром більшість“, – каже соціум.

   А гасло постліберального суспільства уже формується в мізках новітніх ідеологів: „Роби, що хочеш, згідно з власною самоідентифікацією“.

   І хто спроможний щось змінити в такому розкладі?

   Може, хіба якийсь набридливий офіціант?

   А спробуйте, для цікавості просто спробуйте, коли він учергове підійде до вас зі своєю нав’язливою посмішкою, спробуйте дозволити йому долити до вашої кави трохи молока, наприклад. Напій не набере від цього барви. І ані світ, ані ваша identity не стануть кольоровішими. Але, може, ви згадаєте, що й чорно-біла картина має безліч відтінків.