УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 12/2009

Ван Ромпей. Найгірше – на кінець

(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Лубош Палата,

   редактор газети „Лідове новіни”, Брюссель

 

 

   Не знаю як вам, а для мене вівторок 19 листопада означав завершення майже десяти років життя. Десяти років, пов’язаних з Європейською конституцією або ж – що, по суті, те саме – Лісабонською угодою. Коли почалось її обговорення, ми ще не були членами Євросоюзу, але вже знали, що ними станемо. Вже сам процес створення конституції міг багато про що розказати. В Брюсселі тоді збирався так званий конвент: перший у 1999 році підготував Хартію основних прав і свобод (ту саму, дія якої не поширюватиметься на Польщу, Великобританію і, завдяки Вацлаву Клаусові, на Чехію також). Другий конвент, який засідав від лютого 2002-го до липня наступного року, вже підготував цілу конституцію. Пригадую, я тоді написав кілька розлючених статей, де критикував передусім те, як виник остаточний документ. Подейкували, що голова конвенту, колишній французький президент Валері Жискар д’Естен, дав можливість всім членам конвенту виговоритися. А потім сів і написав текст конституції сам.

   Вацлав Гавел, який тоді був чеським президентом, казав, що хороша конституція повинна бути написана так, щоб її можна було читати і щоб її могли вчити діти в школах. Натомість Європейська конституція складає том завтовшки 320 сторінок і містить близько 50000 слів – навряд чи її опанують школярі.

   Наприкінці жовтня 2004 року текст конституції був схвалений країнами-членами ЄС і того ж місяця був підписаний в Римі. Тоді нашим президентом уже був Вацлав Клаус, котрий до Риму, на відміну від більшості інших президентів, не поїхав. Цей обов’язок він передав Станіславу Гроссу, наймолодшому, але найбезславнішому прем’єру, якого коли-небудь мала Чехія. Відсутність Клауса в Римі дала президенту можливість виступати проти Європейської конституції.

   В жовтні 2004 року закінчився один із важливих періодів мого життя. Повернення з Братислави до Праги означало для мене не лише „занурення з головою” в українську Помаранчеву революцію, але також – початок боротьби Вацлава Клауса з Європейською конституцією. Клаус тоді був єдиним главою держави в цілому Євросоюзі, який критикував конституцію і закликав її не схвалювати. У травні 2005 року на референдумі конституцію не прийняли французи, а коли згодом так само вчинили й голландці, це означало її кінець.

   Німецьке головування на чолі з Ангелою Меркель, яке почалося в січні 2007 року, оживило „труп”, дало йому нову назву, викинуло найсмачніші уривки (про гімн, прапор тощо), залишивши плутанину в параграфах. А те, що з цього вийшло, 13 грудня було підписано в Лісабоні (вже за головування Португалії) під титулом „Лісабонська угода”, хоча, правду кажучи, мало б називатися радше „угодою Ангели Меркель”. До Лісабону Клаус також не полетів, відправивши туди прем’єра Мірека Тополанека.

   Далі були два роки з Клаусом та його дивним оточенням, групою безтямних сенаторів від Громадянської демократичної партії, подвійним ірландським референдумом і психічно неврівноваженим Тополанеком, який спочатку назвав Лісабонську угоду „лайном”, а потім став героєм, причетним до її схвалення в чеському парламенті. Фінал – з другим ірландським референдумом, польським президентом Лехом Качинським, в якого не писала ручка, „умовою Клауса” щодо декретів Бенеша та кінцем чеської суверенності – загальновідомий.

   Не знаю як ви, але я чекав бодай гідного закінчення. Наприклад, виборів першого європейського президента, міністра закордонних справ, що у Лісабонській угоді, на відміну від Європейської конституції, називається інакше, але суть не змінилась. На саміт до Брюсселя, який починався в четвер увечері, я збирався наче на найважливіший і, можливо, найдовший саміт в історії. Шведи, які нині головують в ЄС, попередили, що саміт може закінчитися в п’ятницю вранці, або в суботу по обіді або, в найгіршому випадку, продовжуватиметься цілий вікенд. Я тоді подумав, що це добре: перший європейський президент вибирається лише один раз.

   Здавалося, переговори будуть і справді довгими. Фаворит, Герман Ван Ромпей виглядав непереконливо: прем’єром Бельгії він був менше року, а крім бельгійців (упродовж дев’яностих він працював міністром фінансів Бельгії) його ніхто взагаліне знав. У випадку реальних кандидатів, наприклад, колишнього іспанського прем’єр-міністра Хосе Марії Азнара або Тоні Блера, не було досягнуто згоди. Інші, як Лех Валенса, Вацлав Гавел або експрезидент Латвії Вайра Віке-Фрайберга, виявилися непрохідними кандидатами. Тому очікувалась якась велика несподіванка або якесь нове ім’я, в кулуарах говорилося про десятки інших кандидатів.

   Зрештою, гора породила мишу. Учасники вечері ще не доїли першої страви, як Герман Ван Ромпей став першим європейським президентом. У головній споруді Європейської Ради в Брюсселі журналісти були шоковані новиною, вони стояли і не йняли віри. А решта – всі, хто пишався тим, що є європейцем, і попри все десять років обстоював Європейську конституцію та Лісабонську угоду, нерідко ризикуючи кар’єрою, ім’ям, репутацією – ми всі почувалися розчарованими, зганьбленими. Нас, як-то кажуть, знову пошили в дурні. Десять років закінчилось. Гірко.

Український журнал