Український журнал - 12/2009

Довічний карантин

   Текст: Олександр Бойченко, Чернівці

   Що цікаво: лікарі в Україні не такі вже й погані. Медицина загалом – погана, а лікарі – ні. Не всі, звичайно, але все-таки. Як істота, схильна до різних хвороб, я маю справу з лікарями по кілька разів на рік. Переважно трапляються хороші. Медицині від того легше не стає, але хворому іноді попускає. Парадоксальність цієї ситуації полягає в тому, що насправді вона парадоксальною не є. Бо насправді все логічно: лікаря – на відміну від робота – формує досвід, а не високі технології.

    У країнах з добре розвинутою медициною (тобто з налагодженою системою страхування, профілактики захворювань і забезпечення лікарень найновішим обладнанням та препаратами) функції лікаря зводяться до мінімуму: отримав результати обстежень – зробив передбачені схемою призначення – пішов на ланч. І головне: якщо лише твоє прізвище не Хаус – не ризикуй. А який же може бути досвід без ризику? Тим часом українські лікарі ризикують на кожному кроці – не тому, що такі гарячі, а тому, що за відсутності апаратури і точного діагнозу часто мусять покладатися на інтуїцію і виписувати – за відсутності потрібних – бодай щось із тих ліків, які є. Ще років десять-двадцять такої медицини – і за обсягом практичного досвіду наші лікарі не матимуть собі рівних у світі. Шкода тільки буде, якщо на той момент вони не матимуть також до кого застосовувати свої знання і вміння.

   Одне слово, справи з тілесними хворобами у нас ідуть хоч і погано, зате закономірно. А ось де відбувається щось уже геть незрозуміле, то це у, так би мовити, царині хвороб ментальних. Відомо: час від часу на певних територіях спалахують такі чи інші епідемії – грипу, віспи, холери і т.д. Так само час від часу певні території вражає й інфекція ідеологічна: нацизм, фашизм, комунізм тощо. Подібність між цими двома типами епідемій очевидна: досить згадати прозорий притчевий роман Альбера Камю, в якому німецька окупація періоду Другої світової війни змальована у вигляді пошесті чуми. Окрім маси спільних негативних рис, обидва різновиди зарази мають одну позитивну „побічну дію“: організми, які перехворіли, але не загинули, виробляють у собі відповідні антитіла і надалі стають відпорними на перенесену хворобу – буде це свинка, вітрянка чи той-таки нацизм.

   А тепер дивіться, що виходить. Із вродженим імунітетом усе зрозуміло: він або є, або його нема. Що ж до здатності набування активного імунітету у відповідь на інфекцію, то вона, ця здатність – якщо вірити науці імунології – притаманна лише хребетним істотам. Люди – якщо вірити науці біології – належать до хребетних. Українці – якщо вірити науці етнографії – належать до людей. Постійним джерелом інфекції для українців – якщо вірити науці історії – упродовж століть залишається Росія. Натомість імунітету проти її імперської зарази ми так у собі й не виробили. Може, котрась із наук прибріхує? Може, ми все-таки належимо до безхребетних? А заразом – і до безмозких, оскільки раз по раз примудряємося підхоплювати одну і ту ж недугу.

   Звісно, як і належить збудникам епідемій, російський імперський вірус є дуже хитрим і вміє викликати різні зовнішні прояви на інфікованих територіях: то забороняє вживання української мови, а то дозволяє, але при цьому винищує її носіїв; то колективізує села і виморює їх голодом, то „визволяє“ міста і переселяє їх у Сибір; то зменшує тиск у газовій трубі, то провокує у хронічно хворих бабусь напади антизахідної істерії. А ще він полюбляє проникати у безхребетні організми під виглядом особливої російської „духовності“. Чули минулого місяця програмний виступ патріарха всєя Русі Кірілла? Мутований у процесі постійного контакту з Путіним і Мєдвєдєвим, предстоятель московської церкви запропонував розширити вже існуюче поняття „русский мир“ та додати до нього нове – „страны русского мира“. Очевидно, „русскому миру“ знову стало тісно на клаптику земної суші від Калінінграда до Петропавловська-Камчатського. Тому для початку, крім самої Росії, ядром „русского мира“ треба проголосити ще й Україну, Білорусь і Молдову – щоб, значить, подолати „лишние препятствия“ та всіляко підтримати витворені народом-богоносцем „общее цивилизационное пространство“, „общую историческую память“ і „способ общественного жительства“. Чи супроводжуватиметься відновлення цього способу „общєжитєльства“ реанімацією ГУЛАГу та введенням нових планів хлібозаготовок, святєйший не уточнив, але, гадаю, краще підготуватися заздалегідь.

   Тим більше, що, судячи з абсолютно проваленої останніми роками протиімперської вакцинації в Україні і відвертої втоми Заходу від нашої  хворобливості, нова хвиля російської епідемії знову накриє нас надовго. Просто perpetuum mobile якийсь вимальовується: відгороджена від західної цивілізації, Україна зазнає дедалі агресивнішого інфікування з боку Росії, але, будучи організмом безхребетним, неспроможна протистояти цій інфекції; своєю чергою Захід бачить, що ми інфіковані – і відгороджується ще сильніше, чим опосередковано заохочує Росію до нових активних дій. А можливо, „головним світовим гравцям“ на кшталт США, Німеччини чи Франції саме цього і треба – визнати Україну безнадійною „санітарною зоною“ і влаштувати на її території довічний карантин? У такий спосіб і Захід позбувся б слизької „української проблеми“, і Росія задовольнила б свої „братні“ інтереси, а відтак і „подобріла“ б трохи до газозалежного Заходу. Що ж, іноді я думаю, що це був би не найгірший варіант. Покинуті й самотні, ми мусили б на щось наважитися: повиздихати чи почати нарешті виробляти антитіла і вийти на шлях одужання.