Український журнал - 12/2009

Завершується строк президентури Віктора Ющенка. Яким він запам’ятається як очільник держави?

(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Костянтин Бондаренко,   директор Київського інституту

   проблем управління імені Горшеніна, Київ

 

   Ющенко здійснив кілька авантюрних кроків. Основний – він розірвав стосунки з Російською Федерацією, не маючи жодних гарантій з боку Заходу, США чи Європейського Союзу, що ініціативи України в її русі на Захід будуть підтримані. Як результат – Україна опинилась у підвішеному стані. А через незбалансовану внутрішню політику Ющенко втратив можливість впливати на процеси в регіоні. Україна станом на 2004 рік була неформальним лідером у ГУАМ. Внаслідок дій Ющенка ГУАМ втратив одного з членів (Узбекистан), а Україна – позицію лідера.

 

 

   Ющенко дуже часто виступав з різними ініціативами, та зазвичай вони мали характер димової завіси. Щоб не звітувати про те, що зроблено, а що не зроблено в плані демократизації, реформування економіки, він висував нові ідеї. Невдовзі це набридло багатьом політикам. Таким чином Ющенко de facto став персоною non grata в багатьох країнах Західної Європи. Його почали уникати як демагога.

   Стосовно інших моментів, то він у принципі не зумів розпорядитися владними повноваженнями, наданими Конституцією України. Сьогодні він постійно скаржиться, що в нього немає повноважень, але насправді вони в нього більші ніж, наприклад, у президента Польщі Леха Качинського. Можна говорити й про те, що Ющенко страждає певним комплексом, який у російській літературі дістав назву „маніловщина“. Герой твору Гоголя „Мертві душі“ Манілов постійно починав якісь справи, які не закінчував. Те саме з Ющенком. Він ініціював цілий ряд реформ, але жодна не була доведена до кінця. Більшість його ініціатив, наприклад, розпуск парламенту 2008-го чи конституційна реформа були поховані майже на старті. Ющенко ініціює, потім забуває про ініціативи, відходить від них, береться за інше. Тому все його правління – це тотальна непослідовність, це засилля корупціонерів у президентському оточенні, це корупційні схеми, що стали нормою життя на різних щаблях українського суспільства. Тому на 90 % можна говорити, що правління Ющенка буде сприйматися негативно як істориками, так і сучасниками. Це я говорю як історик.

   Слід згадати й позитивні моменти. Ющенко справді хотів здійснити демократизацію суспільства (як він її зрозумів). Він щиро прагнув, щоб Україна вступила в ЄС, щиро прагнув, щоб українці стали єдиною нацією. Щоправда, для цього в нього не вистачило волі, а, можливо, забракло терпіння.

   Після виборів, думаю, він не відійде від політики. Він і далі братиме участь у політичному процесі, буде балотуватися до Верховної Ради, намагатиметься сформувати свою політичну силу. Як і перший президент України Леонід Кравчук, він братиме участь у різноманітних політичних проектах, шоу. Він – не Леонід Кучма, який зачинився в своєму маєтку під Києвом, усунувшись від політичного життя. Думаю, Ющенко достатньо молодий, щоб ще сказати своє останнє слово в політиці.

   Зараз Ющенко за будь-яку ціну прагне не допустити до влади Юлію Тимошенко. Це пов’язано, з одного боку, з персональним конфліктом з Тимошенко. З другого, він вважає Тимошенко небезпечною для України, оскільки розуміє, що вона ініціюватиме перерозподіл сфер впливу. В результаті постраждають найближчі йому люди.

   Для Ющенка Віктор Янукович – це менше зло з його точки зору. В нього тісніші контакти з людьми Януковича, наприклад, із Ринатом Ахметовим. Є певні напрацьовані схеми з групою від РосУкрЕнерго в Партії регіонів, з іншими угрупованнями – з Сергієм Льовочкіним, наприклад. Тому Ющенко вважає Януковича прогнозованішим. Янукович – це віддзеркалення Ющенка. Він так само не любить владу, він самоусунеться від влади. І якщо Ющенко любив збирати  артефакти чи ліпити глечики, то Янукович гратиме у гольф чи теніс і мало займатиметься політикою.

   Мені здається, потенційний електорат Ющенка насправді не знає про ігри, які відбуваються сьогодні між Ющенком та Януковичем. Все це проходить в кулуарах, закрито. І Януковичу важливо, щоб Ющенко передав йому після першого туру адміністративний ресурс і важелі впливу, які є зараз в самого Ющенка, передав структуру влади на місцях. А вона така, що підпорядковується президенту (губернатори, голови районних адміністрацій).

   Партія регіонів в часи Кучми була монолітним ресурсом, який працював як відлагоджений механізм. Тепер принаймні 30-40% цього адмінресурсу можуть бути ресурсом Ющенка. Та якщо мова йде про вибори, для Януковича кожен відсоток є дуже важливим.

   Стосовно ж результатів виборів, то сьогодні ситуація така, що в першому турі Юлію Тимошенко майже напевне зі значним відривом переможе Янукович. Відрив становитиме 7-8 %. Однак є дослідження, які свідчать, що не так все однозначно: у другому турі розгорнеться основна драма. Різні соціологічні служби дають різні оцінки.

   Зараз уже немає шансів у Арсенія Яценюка. Відповідно, в Партії регіонів є невелика група, яка починає говорити, що після виборів фактор Януковича буде зведено нанівець. Якщо він стане президентом, то перестане бути лідером партії. Тому потрібно подумати про нового лідера. В середо вищі ПР такого авторитета, який зміг би об’єднати всіх, немає. Тому частина партійців каже, що треба запросити на лідера партії Сергія Тігіпка, а інша – Арсенія Яценюка. Для Яценюка це було б вирішенням багатьох питань. Він зможе навіть претендувати на крісло прем’єр-міністра. Його проросійські, прослов’янські заяви зроблені, щоб сподобатися Кремлю. Адже вплив Кремля на політику ПР є доволі сильним. Однак ще важко прогнозувати, яка частина Партії регіонів переможе. Сьогодні там ведеться внутрішня боротьба між різними групами, і доки є Янукович, вони існують разом. Якщо Янукович піде з посади, навряд чи вони залишаться.

   Щодо інших кандидатів, які беруть участь у виборах, то в них різні цілі. Наприклад, Анатолій Гриценко, думаю, стартує для того, щоб в ході виборчої кампанії випробувати свою політичну силу. І коли будуть проголошені парламентські вибори, стартувати на парламентських. Але йому це погано вдається через брак ресурсів. Надзвичайно важливу роль відіграє ресурсна база. А в нього недостатньо сил і коштів. І хоча Яценюк, наприклад, заявляв про намір створити політичну силубез підтримки олігархів, він зіштовхнувся з конкурентами, в яких є все: вони мають гроші, поліграфічну базу, телеканали. Конкурувати з ними практично неможливо анів інформаційному просторі, ані в електоральному.   Ці вибори будуть дешевшими від попередніх. В усіх політичних сил є проблеми з фінансуванням. Це пов’язане з економічною кризою і з тим, що наші олігархи не надто поспішають виділяти гроші на українські виборчі кампанії. Вони розчарувалися в українській політиці і вкладають гроші у глобальні проекти. Скажімо, Віктор Пінчук був одним із фінансистів Барака Обами. А тепер фінансує Тоні Блера. Подібно й Ринат Ахметов, який купує об’єкти на території США. По-перше, українські олігархи намагаються перетворити свої структури на транснаціональні корпорації. По-друге, для них участь у світових політичних процесах та участь в елітних групах є гарантією власної безпеки в Україні. Як показав досвід Віктора Пінчука, ані Ющенко, ані Тимошенко вже не зможуть зачепити його.