Український журнал - 12/2009

Життєва правда Тетяни Яблонської

(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Текст: Тамара Злобіна,

   Кам’янець-Подільський – Київ

 

  

   Формальним приводом для написання цього тексту слугує ретроспектива видатної української художниці ХХ століття в Українському домі, яку кияни мали можливість побачити у травні 2009 року. Сама по собі експозиція була радше невдала: вузький виставковий зал (а на картини Тетяни Нилівни, навіть невеликого формату, краще дивитись з відстані 3–4 метрів), жахливе освітлення, громіздкі рами, тінь від яких вкриває пейзажі Венеції рівно на третину, приліплені до стін папірці з роздумами художниці… Якби не сам бренд „Яблонська“, я пішла б розчарована, лише на виході оглянулася, і вже тоді, здалеку, побачила те, що змусило мене повернутись.

   Повторна прогулянка залом стала початком відкриття для себе однієї з найцікавіших постатей у вітчизняному мистецтві – через читання нечисленних інтерв’ю і спогадів, перегляд виданих ще у радянські часи авторських альбомів. Обласкана офіційною владою – і жодного підлабузництва чи нещирості. Визнана майстриня своєї справи – дуже скромні, самокритичні оцінки власної живописної манери. Сміливі експерименти з кольором і формою у 60-ті – повне нерозуміння європейського мистецтва, баченого на Венеційській бієнале у 1972-му. З віком – повернення до медитативного, скромного за композицією, у приглушеній кольоровій гамі живопису. Це лише балкон її помешкання, зимове вікно з кімнатними рослинами, вид на вулицю – теми геть тривіальні. Та під пензлем художниці побутові замальовки перетворюються на вишукані коштовності, за формальною простотою яких стоять не те що роки, а десятиліття наполегливої праці. Яблонську знають передусім за монументальним полотном „Хліб“, яке отримало Сталінську премію СРСР у 1949 році. Готуючи цю картину, художниця провела ціле літо в селі Летава на Хмельниччині, роблячи замальовки з життя колгоспу. Формально робота цілком відповідала духові доби: соціалістичний пафос, нові герої, їх завзяття і любов до праці. Але у цій картині й насправді багато любові, як писала потім у спогадах авторка: „Я найбільше намагалася передати захоплення від самого життя, передати правду життя“. Її правда вийшла більшою за всі ідеологічні замовлення.

   Живучи у складній реальності, художниця була цілковито віддана своїй професії, знаходячи можливості для захопленого пошуку власного шляху у мистецтві – як-от для переосмислення традицій українського малярства (в 1960-ті), наслідком чого стала серія яскравих картин на побутову тематику, подібних водночас і на народний лубок, і на модернізм бойчукістів.

   Окрім праці, в Тетяни Нилівни була ще одна любов – сфера приватного. Теми материнства, дитинства, юності, домашнього затишку стали основою як для великих полотен, „У парку“, так і для численних натюрмортів і повсякденних сценок: „Дома за книгою“, „Ранок“. Навіть пейзажі художниці мали інтимний характер, адже часто вона малювала те, що бачила зі свого вікна, особливо в останні роки життя.

   Саме пастельні роботи із циклу „Вікна“, написані лівою рукою після пережитого в 1999 році інсульту, вразили на ретроспективній виставці найбільше. У скромних, непретензійних замальовках бриніло саме життя, більш реальне, ніж те, що бачиш власними очима. Кількамісячне „занурення“ у спадщину Яблонської сформувало запитання – чому така національна за духом, безкомпромісна у творчих пошуках художниця була визнана і шанована в Союзі, залучена до громадської і партійної роботи, а потім, у незалежній Україні, не менш поціновувана зазвичай індиферентною до культури владою й нагороджена Шевченківською премією?

   Єдина відповідь, яка приходить на гадку – тому, що вона завжди знаходила найкраще і найсвітліше в сучасній їй дійсності, і зображала його ще прекраснішим, водночас (хай це й парадоксально) залишаючись цілковито правдивою. Яблонська ніколи не боролася „проти“ чогось, вона боролася „за“ піднесену красу, чистоту і силу мистецтва, залишаючи життєві перипетії без уваги.