Український журнал - 12/2009
ESOTERICA VULGARIS
(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])Текст: Юрко Іздрик
Хотілося пити. Дуже хотілося курити, але мучила спрага, тому я постановив спочатку заварити міцного чаю з молоком і, щойно зволоживши епітелій цілющими пептинами, закурити чорний Davidoff (попередньо витягши з нього фільтр і нанизавши на пластикову коктейльну трубочку). Чай я заварюю, використовуючи чайник як самовар: на нього, киплячого, знявши кришку, прилаштовую чайничок із заваркою, вичікую хвилин зо п’ять, потім нагріваю над парою улюблене тріснуте китайське фальшиве-префальшиве горнятко з чудернацькими краєвидами по периметру, якимись далайламівськими хащами й несамовитими помаранчевими тиграми, що скрадаються між ліан датури індійської, до горнятка вливаю, розлякуючи тигрів і не фільтруючи, густий настій із чайничка – дві третини, дві третини, не більше, інакше порушиться дуже тонка межа між смолистою гіркотою чаю і бурштиновою гіркотою меду, що його слід додати докладно стільки, скільки вміститься у вашій улюбленій срібній ложечці – у мене вона трохи замала, хоча й пречудової форми, тому найбільше я люблю старий,зацукрений мед: він не стікає, і його можна нашкребти цілу чарівну гору – коли занурюєш її в гарячий чай, гора тане, кристалики меду приречено й млосно сповзають дзеркальною поверхнею срібла (дзеркальною поверхнею світу – хочеться сказати) в білково-кофеїновий рай і тануть у ньому, насичуючи амазонку терпким солодом...
Коротше, чай я заварюю, використовуючи чайник як самовар, і напій виходить меґа.
До чаю-і-Davidoff я вирішив перечитати одне своє недавнє оповідання. Оповідання це здійснилося зі мною докладно вчора, матеріалізувавшись не лише до найменших деталей, але й увібравши в себе увесь астрально-містичний антураж, чи то пак атмосферу, на бекграунді якої я останньо перебуваю. Я хотів пересвідчитися, чи справді мій текст виявився таким крутезним супер-пупер-пророцтвом, чи то я, за старою звичкою, видаю свою дійсну геніальність за бажану.
Отже, чай з молоком, сигарета й оповідання – таким був мій план боротьби зі спрагою.
Але на столі знайшлася спокуса у вигляді пачки печива. Пачка ця була вже напівпорожня, зате прозора, і печевини зсередини демонстрували свою спокусливість, немов повії з-за скла.
Проте загальна конфігурація спокуси була складнішою: одна печевина якось уже викотилася і колесом розпласталася на столі, решта штабелем лежала в пачці, причому три нижні поводилися спокійно, а дві верхні хвойди стояли, виклично припершись до вітрини. Конфігурація була складною в настільки вишуканий спосіб, що стало очевидно: і моя нинішня спрага, і ціла ця чайна церемонія, і вся ця ікебана на столі – усе це надзвичайно важливо: мабуть, на мене чекає якийсь знак, якась звістка, якась струна, а тому – все важливо, і немає дрібниць, і будьмо-уважні, закликає Господь, та й узагалі бути уважним – це добре.
Ребус із печивом виявився простим (насправді всі ребуси прості, основне – вчасно зрозуміти, що якась ситуація – початок дня, скажімо, – це ребус-тест, щось на кшталт вступного іспиту в новий день): правильне рішення завжди найпростіше, тому найкраще було, не заморочуючись видобуванням печива з пачки, взяти теодне, що лежало колесом на столі... і це буде оптимальний варіант.
Але позаяк людина вільна у виборі й вільна заморочуватися на свій розсуд, то можна без особливих зусиль викотити з пачки ті дві легковажні печевини, що стоять, припершись до вітрини, немов повії... і це буде „перебір“ із солодким, і зіпсута вишукана чайна композиція, і переведені намарно мед і тютюн, і все заради якихось двох дівок-пампушок сумнівного вигляду й хімічного складу.
От. Але для особливо впертих у намаганні ускладнювати життя є ще й третій варіант: розгризти зубами (або розрізати спеціально для цього відшуканими в дальньому куті шухляди ножицями) пачку і тупо доїсти три останні колеса, дожувати їх уже насухо, бо твої ритуальні порції чаю не передбачають такого хамського закусону, давитися ними, розжовуючи випадкові тютюнини з позбавленого фільтру Davidoff’а, проклинати все на світі, свою впертість і світову психопатію, отримати у відповідь страшним флешбеком спрагу... і це буде втрачений шанс отримати сьогоднішній месидж.
Я людина вкрай лінива, а тому праведна, тож вибираю правильний варіант: обмежуюся однією печевиною і, запивши перший шматок чудо-чаєм із помаранчевих тигрів, несу з кімнати книжку.
Смакова комбінація просто супер: бурштинова гіркота меду і смолиста гіркота чаю, рахманний солод глюкозидів і хімічна солодкавість порошкового печива, що, змішуючись із слиною та білками молока, утворювало пінистий мус, змащувало горло, легені та решту комунікаційних проток; випадкові тютюнини з позбавленого фільтру Davidoff’а додавали гострої пікантності – така буває в добре змодельованих бульварних сенсаціях.
Чорна обкладинка малоформатної книжки і майже чорна сигаретна пачка поруч виглядали так, немов представники якоїсь неземної раси, що потрапили в наш світзі своєю місією чи принаймні функцією.
Як людина вкрай лінива, а тому праведна, я вибираю найкоротший асоціативний ланцюжок, уявивши, що чорна пачка Davidoff була б найкращим другим виданнямцієї книжки, і закурюю. Я витягую фільтр зубами, насаджую сигаретну гільзу на коктейльну трубочку, затягуюсь і розгортаю книжку на потрібній сторінці...
Моє оповідання мене вбило.
Це була сута правда.
Я написав собі вчорашній день, я прожив його
– я вмію робити життя: я людина
– я не просто істота зі здатністю продовжувати рід
– я людина і я створюю світи, просто тут, на столі, або в горнятку, або на папері
– я владарюю над нами, я владарюю над собою
– і тіло дано не лише для того, щоб породжувати інші тіла, тобто тіло дано для того, щоби породжувати не лише інші тіла – я залишаю задум Господній незбагненним, але не перестаю захоплюватися ним
– отже, я Вірю.
Вір, Ю.
Не буду приховувати: перечитавши оповідання і докуривши сигарету, я заплакав.
Пустив, так би мовити, скупу чоловічу сльозу.
Але не тому, що мій текст мене ж розчулив.
А тому, що зрозумів:
справжнім даром-цього-дня є ніякий не месидж, а ціото рядки, які ви зараз дочитуєте.
