Український журнал - 12/2009

Юрій Косач: ДЕНЬ ГНІВУ (уривок з роману)

(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Дим гармат під Цецорою – як ця мряка над плавнями, грім гармат під Охматовом – як цей рик бурунів об пороги; блиск шабель під Дюнкерком – як ці крила вогнисті метеликів над плесом саги Дніпрової. Багрянець присмерку над Великим Лугом, а тоді під Цецорою яничарам відплачував за загибіль любого батька, сотника Михайла Хмельницького, сам-один відбивався від ворога й не здолав: так і зашморгнувся аркан на шиї – і тоді багрянець присмерку ронив кармазинові скравки на землю.

   Спломеніла чорна сага Дніпрова, зійшлись явори темними коронами над головою, а плесом сновигають метелики – скалки пожежі, а лілеї вигнули змиїні била, п’ють вонними чашами вино вологи, спломеніли й лілеї…

    Остапе, сину мій, Остапе мій золотий!… Та ж ніжками маленькими бігав ти по подвір’ячку, а гуси біле cвoє губили пір’я, аж до суботівської церкви, там, на кручі, бігав єси, побігав, ловив бабине літо. І сміявся до квіття, що вишивали царину. Бодай же той пес, що клав пугою на твоє тіло сині пруги, не діждав неділі. Бодай же пекольною мукою, безжальним залізом, розвернули йому груди, що він твойого дитячого стогнання й прошення не слухав. Бодай колом зав’язло йому плюгаве слово, що ним тебе гадав споганити, гаспид!

   – Олено, моя Олено… П’яна моя голова, контентували мене курінні, заливали моє горе огневицею й сиджу я тут, от і старший сиджу. Хмельницький, аж посивів у війнах, а над сагою нуджу білим світом і горить він мені криваво в страшних очах моїх. Може й по волі ти пішла за псом Чаплінським? Хіба не вгризлася б йому в горло, коли перекинув тебе через сідло бранкою, хіба не роздерла б йому той його кривий писок, так-бо вже не дала б себе на поталу… Може й кривджу, тебе, Олено. Але душею буря метеляє як стебелинкою, вивертає з корінням мозок. Вогневиця палить мене, як же й палить, жилами біжить, жене полум’яні струмені, трясе мною як літавиця. Ой, упав би до сирої землі, як до матінки, питався б її поради: за що-бомені такеє? Чи не достойний я був тихого раювання, Господи? Чи мук не відбув за тебе, чи не карався в бісурменських кайданах, з твоїм ім’ям, Господи, caм-друг під Цецорою йшовши на яничарню прокляту? Чи не гризли мені перегуби рук іржаві кайдани й на ногах кайдани, а важенні, а важенні, а так я був до галери прикутий. Плечі ятрились від ран, мила їх, гірко полоскала морська вода солона, а сонце доймало пеклом, а чи ж вітер не в’ялив мене невольника?  

   – Може, я тоді цілування Корана приймав? Може, падав плюгавим башатам під ноги, просився в їх ласки? Може, коли в інший час зрадив я Тебе, Господи, народ мійі віру мою зрадив, може найнявся конфідентом, катівським челядником, братопродавцем? Знають усі теє, що чистий я перед усіми і перед Тобою. Боже, чистий, хоч і сьогодні на Страшний Суд Твій стану й очей не позичу в нікого. Скривдив Ти мене, Боже. Смиренного Зиновія скривдив. За рани мої, Господи, за песю службу мою Річипосполитій нашій, за труди й зної мої, за поневіряння, за те, що моїми руками славу собі загрібали, так мене нині присоромили. …Остапе, Остапе, синочку мій золотий…

   – Але возмездя аз воздам, аз воздам за кожну рану твою, синочку, за кожний стогін. Пошкодуєте ще панове старости, пошкодуєте ще панове комісари коронні, панове гетьмани українні, о, пане-ляше, пожалуєш іще…

   – „Жону і дітей його тим прямим нашим привілеєм, тим же загородним двором і землею в старостві чигринському, під городом Чигрином, над рікою Суботівкою будучими, которими предок його Михаїл Хмельницький і он сам без усяких помішок держали, сохраняєм…“

   – Сохранив-єси, мості королю. Добре хотів ти для мене, та не дали, не дали пеські синове. На поталу мені ceй привілей виписав ти, пане Владиславе й потоптали його, – хто?… Шляхетка безплюдрий, каправий, пресобачий син Чаплінський, бодай же грець його трапив у саме серце враз із приятелем його гемонським Дачевським…

   – П’яна моя голова, друзі, ой і п’яна ж козацька голова. А король Владислав такий же плохий, як і я, у такій же неволі кролевенят лукавих… Блиснули б ми з тобою ще в 46-ому році булатом, під Істамбулом і під Дамаском стояли б нині, Господень гріб визволяли б, а не дали ж і не дали, завидющі нашої слави…

   – Олено, Олено моя. Прокипіла туга моя аж до глибу серця, прокипіла до дна моєї душі. Руки твої цілую, білі руки, нагідочко, впаду до твоїх ніг… Боже, вернеш Ти мені її? У Печери навколішках піду, славу воздам Тобі важенними свічками, як ніхто не воздавав ще, церкви поставлю муровані, львівськими майстрами розписані, верни мені їх, Створителю… Остапе, мій золотий сину… Один Ти лиш, Боже, Душе преблагий, владен, не король, не наш убогий король Владислав…

 

 

---------------------------------------------

 

 

…Замів вітер узбережжя Висли. Квітневий, легкий вітер… Поніс дрібний пісок, обвіяв надвисляні пустарі, вдарився об мури палати Казановських, шугнув попід замок. А жовті косини світел упали через міст на чорні хвилі. Ще у Фукера гомоніли п’яні шляхтюри, виїздили кочами на Краківське Передмістя. А в заулках Вузького Дунаю, де катедра св. Яна, брязнули бердиші нічного обходу. Присвітили ліхтарнею: Who is there?

   Пройшли. Ladislaj Regis Milites, saperlot…

   Хрипло озвались з замкової вартівні височенні шкоти. З Уяздова завернула під замок, у замковий дідинець, проїхала коча. І, тепер вгору, по широких сходах, крізь пустельні залі, а в високих вікнах бліда ніч. Змеркли на стінах портрети Вазів, стали зеленоликі, ще сухірлявіші, ще хмуріші. Змеркли й гобелени з битвами під Смоленськом, під Москвою, під Хотином, з морською битвою під Оливою. Змеркнув візерунок короля Владислава, що був зображений як Помпей, у римському шишаку, станув одною ногою біли Адріянополя, другою приборкав диких московитів. Тріумфатор-Владислав, Владислав IV Віктор…

   Просвіт у дверях – тихо, ще тихіше – варта алебардами застала дорогу, не Можна до Його Мостії короля. Але це канцлер Юрій Оссолінський, „пробачте, в любий час, у любий час“… І тихо, тихіше канцлер у чорних сап’янцях, у чорній гупелянді, тільки біло-лебединий, добре накрохмалений комір. Ще три покої, хропуть камердинери в кріслах. Канцлер оторопів від світла – двері співно скрипиули. Станув, жмурився відмигтіння свічок… „Ай!“ Це Реня – найулюбленіша королева, варшавська повія. Над невинними очима намальовані спаленим корком брови крутими дугами, мишка, королівська мишка. Лерін – шведка, м’ясиста, рожевава, мов поросючок, Марай – танечниця. Їх Оссолінський застав як привид, моторошний кажан; хіхікнули, сівши на краю скуйовдженого ліжка, в морі перин, пуховиків. А король підбіг до світла. З батистового коміра сорочки виставало його вузьке, стомлене обличчя, як щуряче,обличчя жовте аж землисте, вуси щітиною, сиві волокна на чолі, вуглинки очей глибоко, в яминах. Він посміхнувся, „ну й що ж, здавалось, говорив, от бачиш, який я…“, пощипав пальцями борідку. Канцлер дивився не на короля, йому було ніяково, дивився на тремкий пломінь свічі.   – Goddam, – крикнув пискливо король, – розважуємось, Оссолінський, безсоння мучить, а тут холодно, як у псярні. Прокляті шкодують дров, шкодують свіч. Холодно, темно. Кажуть, уже весна, а де тая весна в Варшаві? Скнари, давигроші, лихварі… Собаче королівство, стосот прокляте королівство це…

   Оссолінський вклонився. Реня терлась голим рам’ям об золоченого купідина, різьбленого на поруччях ліжка, й дивилась безсоромно на канцлера. „Шкода з ним говорити, – подумав канцлер.

   – А це відьми, літавиці, ссуть його кров, вампіриці…“ Лерін накинула на себе кирею, кирея була чорна й від того її тіло збіліло. „Ваша королівська мосте, – проказав канцлер якнайсухіше і перейшов на латину. – Гінці від коронного гетьмана, я того й прибув з Уяздова“. „Чого?“ – крикнув здалека король. Він страшно скривив уста, гостець його доймав. „Чотири тисячі татар з перекопським мурзою Тугай-беєм прийшли на Січ. Піше й комонне військо збирається по полю й у луга“. „Ну, й що ти на це?“ – король спломенів і погас у мить. „Потоцький бачить ще привиди, але я не хотів би легковажити становища. З іскри – пожежа…“ „Все він, все той самий?..“Канцлер кивнув лев’ячою головою. „Goddam, – ще пискливіше крикнув король,в його очах блиснули злорадні, жовті вогники. – Я казав, я ще тоді говорив і Конецьпольський один мене розумів, вічна йому пам’ять. Я говорив – тільки недратувати козаків, тільки випустити їх на турків. Не схотіли, своє вето поставили, а вінїм покаже, Хмельницький їм покаже, я тую людину добре знаю… Це на все рішений муж, цьому пучки не клади в рот… Покаже їм, товстопузим, навчить їх задериголов, п’яниць, розпусників… Хмельницький Ґуставової школи, Хмельницького колись і великий Конде хвалив, а Пшіємський, а де Гебріян, а Тіллі? Я листи маю, я лис… Ай!“… Він схопився за ногу й, вівкаючи, пошкутильгав до ліжка, упав на ліжко. Марай побігла до шафки по бальзам, а Лерін розтирала йому стегно, приговорювала: „Бідне дитятко, бідний королик“… Тільки Реня, здригаючись від холоду, з неймовірним презирством підвела очі, пішла грітись до вмираючого вогню в ватрані. По дорозі нахабно поглянула на канцлера, вигинаючи й так вигнуті дуги брів на безбровому лобику, зукоса поглянула на нього насмішкувато, але й принадно. Король потопав у батисті, вив, хватався жовтими пальцями за подушки.

   „Та йому треба медикуса, – подумав канцлер.

   – А втім, це труп, це змора. З нього ця безвстидна сміється…“ І він голосно сказав: „Я йду по медикуса, ваша мосте…“ Читати листи від коронного гетьмана не було ніякої потреби. Косини жовтого світла впали в темінь покоїв, Оссолінський крикнув,там побігли камердинери й захеканий, заспаний ляйбмедикус доктор Раччіолі…