Український журнал - 12/2009

Розмалюй сам

   Текст: Сергій Жадан, Харків 

   Вона має фарбоване на чорно волосся. Іноді підстригає його, іноді надає йому несподіваних відтінків. Начальство кожного разу довго до цього звикає. Але її шанують на роботі, тому терпляче ставляться до різнокольорового безладу на її голові. Вона працює юристом у серйозній конторі, живе з маленькою донькою й має беушний фольксваген. Влітку вони з донькою літають до Хорватії. Я познайомився з нею років десять тому, якщо не більше. Вона тоді ходила на всі рок-концерти, які відбувались у місті, і чим гірший був концерт, тим більша ймовірність, що вона туди прийде. Думаю, музика їй взагалі не подобалась. Мала веселу вдачу й врівноважене ставлення до життя. Товаришувала з кришнаїтами й мажорами, спала з геями й журналістами, курила з викладачами в університеті й уміла знаходити спільну мову з міліціонерами. Одного разу я бачив, як вона викликала міліцейському патрулю підмогу зі свого мобільника, бо в міліціонерів зламалась рація, а мобільним зв’язком користувались тоді далеко не всі. Ще вона мала дивний записник, де фіксувала свої і чужі борги та контакти якихось випадкових знайомих, чиїх імен вона спочатку довго не могла запам’ятати, а потім забути. Я радив їй видати його окремою книгою, мені здавалось, це мало б зацікавити широку читацьку аудиторію. Після завершення університету довго шукала роботу, переїжджала з одного помешкання на інше, тягала за собою безліч речей, бібліотечні книги, чоловічий одяг, старі касети, які повільно розмагнічувались і нагадували консерви, що зіпсувались – викидати їх було шкода, вживати їх було небезпечно. Потім у неї народилась донька й далі вони жили удвох. Хоча в них удома постійно хтось зупинявся – друзі з Варшави, родичі з Кавказу, коханки з Москви. Далі вона влаштувалась у свою контору, і все взагалі унормувалось.

   Його я востаннє зустрів на відкритті виставки. Він прийшов у довгому чорному пальті, під яким була футболка. На ногах мав ледь не капці, сказав, що живе в сусідньому будинку, щойно дізнався про виставку, тому заскочив дослівно, аби привітатись. Вдома в нього, сказав, чайник на плиті, тож він за пару хвилин побіжить. З ним я познайомився теж сто років тому. Він тоді щось малював, і в його майстерні жив гурт безпритульних любителів живопису. Здається, він не знав, хто вони такі, але виганяти їх йому було незручно. Потім грав у якійсь виставі, постійно забував текст і говорив від себе. Мені ці його монологи подобались більше за оригінал. Потім у нього була своя група, вони намагались виконувати джаз, але на одному з концертів у них вкрали барабани – вони зробили перерву, а коли повернулись на сцену, барабанів уже не було. Тому він знову почав малювати, брав фотографії міст, переважно старих європейських, і домальовував те, чого йому не вистачало. Одним словом, я не здивувався, зустрівши його на виставці. Побачивши на ньому капці, не здивувався так само. Він взагалі до одягу ставився просто – колись, років сім тому, робив якусь мистецьку акцію, на яку мав прийти роздягнений. Це мав бути такий художній жест – художник приходить на свою акцію роздягнений. Але охорона його не впустила і все відбулося без нього. Цілком успішно відбулося, до речі. Ну і ось, він заскочив у капцях на кілька хвилин. Цього вистачило, аби вони познайомились.

   Я мусив розповісти йому про неї все. Просив його не робити дурниць і не псувати їй та собі життя. Я був упевнений, що в них нічого не вийде, що навіть якщо в них дійде до чогось серйозного, на ранок вони прокинуться з ножовими пораненнями й численними опіками. Тому будь уважний, говорив я йому, я знаю, чим у вас все скінчиться. Я його лякав і застерігав, він уважно слухав і кивав на знак згоди головою. Я знав усе наперед. Люди після тридцяти втрачають чуттєвість. А враховуючи, що до тридцяти вони встигають утратити пристрасність, лише дивуєшся, з чим їм узагалі доводиться жити. Чоловіки здуваються, мов дирижаблі, жінки закриваються, як мушлі, життя схоже на залізничний вагон – рвучи стоп-кран, ти не зупиняєш рух, просто його затримуєш. Все можна передбачити заздалегідь, все можна спланувати й вирахувати, декого це лякає, багатьох це приваблює, більшість про це просто не думає. Вони разом уже два роки. Він переїхав до неї, вона заради нього кинула палити. Він готує для неї сніданки, вона його ревнує, проте намагається цього не показувати. Найдивніше, що він потоваришував із її донькою. Іноді, коли мама затримується на роботі, вони з малою йдуть до нього в майстерню і розмальовують фотографії міст. Він говорить, що в неї добре відчуття кольору. Мені здається, що я зовсім не знаю життя.