Український журнал - 12/2009

Музика

(Скачати весь номер: 12/2009 [PDF, 2.4 Mb])

   Ігор Хома. Український джаз

   („Наш формат“, 2008)

  

   Пишучи про цей альбом, насправді маю на увазі й два наступні, щоз’явилися вже цього року, – „Medicus“ та „Пісні Ігоря Хоми“. Бо ж, зрештою, йдеться про своєрідне „повне зібрання“ музиканта, якого вважають засновником української джазової школи. Вочевидь, тим, хто „меломанив“ у колишньому соцтаборі в часи найвищої популярності Збіґнєва Намисловського, Раймонда Паулcа чи молодого Олексія Козловського, немає потреби довго пояснювати, хто такий Ігор Хома чи його „Медікус“.

   Народжений у Кракові, медик за головним фахом, Хома створив 1960 року естрадно-джазовий ансамбль при Львівському медичному інституті (тоді ще під назвою „Ритм“), який став, по суті, першим повоєнним біг-бендом у Львові, та й, зрештою, чи не в усій Україні. Дві платівки на всесоюзній фірмі „Мелодія“, гастролі Прибалтикою і Польщею, перший музичний телефільм на Львівській студії 1968 року („Залицяльники“). Так, скаржитися на брак популярності музикантам не випадало.

    Та, певно, найсуттєвіше, що ці альбоми, частину музики до яких написано майже півстоліття тому, цікаві не тільки в історичному контексті. Бо хоч у репертуарі біг-бенду досить і джазових або естрадних стандартів (найбільше в альбомі „Medicus“), та основу складає все ж авторська музика.

   Нині, коли з фольклором не експериментує хіба зовсім лінивий, всілякі „обробки“ чи „аранжування“ народних пісень багато в кого викликають осторогу або й нехіть. Але те, що колись робив із українською музикою Хома, інколи видається значно сучаснішим за деякі спроби останніх років. Може, тому, що оригінал у його аранжуваннях ніколи не затирається, хоч би як вільно почувалися музиканти в своїх імпровізаціях (як-от у веселих фантазіях натеми народних танців – „Козачок“ і „Аркан“ – чи обробці народнихпісень: „Їхав козак за Дунай“, „Ой, зацвіли фіялоньки“). Але, зрештою,між тими, хто творить моду і хто за нею іде, завжди різниця.

   Не менш цікаві його джазові варіації академічної та класичної музики: від бородінського „Князя Ігоря“ до п’єси Кирила Стеценка. Поза сумнівом, Ігор Хома вмів бути страшенно різним. Що вже казати про численні естрадні пісні.

   Вабить і якась беззахисна ліричність його музики: як на біг-бенд, „Медікус“ звучить дуже камерно, а в духовій секції часто домінуєфлейта, а зовсім не труба чи саксофон. Так само й вкраплення жіночого вокалу сприяють загальному „стишенню“ і до того ж відчутно урізноманітнюють інструментальну „монополію“. „Оминаючи вокал, будь-який джазовий колектив себе трошки обкрадає“, – пояснював Хома в інтерв’ю 1980 року, – адже людський голос і досі лишається найдосконалішим інструментом.

 

 

   Олег Скрипка. Серце у мене вразливе

   („Країна мрій“, 2009)

 

   Зовсім свіженький, щойно наприкінці жовтня презентований, новий сольний альбом Олега Скрипки дуже стильний. У всьому: і в оформленні диску, і в доборі пісень, і в аранжуваннях, і, зрештою, у виконавській манері. Й навіть у тому, що пісень у ньому лише шість, і після неповних двадцяти хвилин прослуховування залишається легке відчуття „голоду“. Адже надмір, як відомо, – також ознака несмаку.

   Скрипка вкотре легко й артистично перевтілюється, а амплуа, яке ще вчора нібито було для нього чужим, уже нині видається найпитомішим. Лише музичного таланту для цього, поза сумнівом, не досить. Тим паче, стиль ретро – як у музиці, так і в одязі – пасуватиме не кожному: чи то комірець може стирчати занадто виклично, чи то стилізація скидатиметься на кривляння.

   В основі альбому – популярні в 1930-х пісеньки львівського композитора Богдана Весоловського, одного з учасників знаної тоді джаз-капели Яблонського. Народжений у Відні, він отримав музичну та юридичну освіту у Львові, а невдовзі, 1938-го, змушений був емігрувати на Захід. Із Канади Скрипка й привіз цю музику, спробувавши актуалізувати її в нинішньому українському контексті.

   Свінг, танго, джаз, фокстрот, блюз, румба – всього цього в альбомі є потроху. Але також українські тексти, що своєю кучерявістю і зворушливою старосвітською сентиментальністю змушують  пригадати „молодомузівців“ – із усіма „дзюнями“ Пачовського та „пальмами“ Карманського. Зрештою, декадансовий присмак початку ХХ століття на той момент іще не вивітрився остаточно з вузеньких львівських вулиць.

   Скрипці ж залежало на тому, аби показати, що така – напозір суто європейська музична традиція – вже тоді дуже вільно почувалася на місцевому ґрунті. Тим паче, якщо вірити музикантам, то саме під такімелодії найохочіше бавилася тодішня міська молодь.

   Його аранжування й справді нагадують майстерну реставрацію, в якій художник майже самоусувається, намагаючись не залишити на поверхні власних слідів, і лише очищує твір від усіх подальших нашарувань.

   Нинішній музиці, як вважає музикант, бракує саме такого „щирого наїву“, який повертав би вміння тішитися найпростішими речами й вірити найзвичайнішим людським емоціям. Коли ж зважити на популяризаторський хист Скрипки (для якого не становить проблеми навіть вбрати пів-Києва у вишиванки), то неважко повірити, що й цей новий альбом не  залишиться непочутим.

 

Роксоляна Свято