Український журнал - 12/2009

Рецензії та анотації

   Юрій Іздрик. Таке.

   Харків, Клубсімейного дозвілля,

   2009, 272 с.

  Здавалося б, коли у поле зору потрапляє книжка з, на перший погляд, нейтрально-прісною назвою „Таке“, то її шанс зацікавити недалеко тікає від, скажімо, назви „Поезія“. Однак коли погляд натрапить на ім’я автора, одного з китів „станіславського феномену“, відомого мовного канатохідця Юрія Іздрика, розум відразу підкаже, щоне все так просто, як здається на перший погляд.

   Нова Іздрикова книжка вгамує голод усіх шанувальників „Воццека“, „Подвійного Леона“ та інших опусів письменника. Є в ній традиційні іздриківські концептуальні конструкти-персонажі на зразок Зари Тлустої чи Урганта VII зі своїми фабульними, як каже автор, тріпами. Шанувальники славного „Трактату про мудаків“ знайдуть „такі ж“ соціально і психологічно доглибні студії про „тяжОлих“.

   Всім любителям іздриківських, сказати б по-галицьки, мовних смаколиків також раджу заглянути в „Таке“. Поряд з параномінативними „плюсканнями у плюсквамперфекті“ чи „онтологічним цирозом“ можна натрапити на густий наркоманський жаргон штибу „Зло – це bad trip вуграстого тінейджера, який думає, що відловить кайф нажершись якоїсь дурі [...] можна ще крутіший прихід відловити і заторчати тіпа вопще...“ Любителям відшуковувати інтертексти також знайдеться заняття у новій текстовій гущі під назвою „Таке“.

   Однак є в цій книжці і зовсім новий Іздрик. Поміж фірмових текстів у брендовому стилі проступають тексти зі свого роду посланнями, меседж яких я окреслив би приблизно так: аксіологія таки агностична, а у світ ми „прийшли для радості“, що і є „перебування у десятці“. Автор доводить ці тези, граючись з бінарними опозиціями на зразок брехні-правди, виграшів-програшів, святості-грішності тощо. У текстах можна відшукати авторську візію стосунків із найближчими та Богом, а це вже теми, що наближають до межі авторського „внутрішнього дагестану“, до самої серцевини, до мікроскопічної щілини поміж Й та А.

   Подаючи досить інтимні „такі“ тексти, автор ставиться до читачів з відстороненістю і діогенівською цинічністю. „А ти що, думав буде якийсь кінець? Типу фінал з титрами? Попустися. Титул бачив? Ну, от take a walk. Cебто – гулєй! Фісташки за мною“. 

Лесь Белей, Ужгород 

За півоберта до великої битви

Володимир Єшкілєв. „Богиня і Консультант“.

   Зрештою, цього варто було сподіватися – своєрідної єшкілєвської інтерпретації теорії виникнення світу. Все решта у романі „Богиня і Консультант“ – антураж, яскрава і привабливо-зваблива обгортка, нестандартний і фахово виписаний „джентльменський“ набір доброго чтива: майстерно закручена інтрига з шпигунськими прибамбасами, сексуальними та шаманськими практиками, убивствами, артефактами, українськими політичними алюзіями, східними техніками, козаками-характерниками та планетницями, карпатськими мольфарами і європейськими таємними орденами. І все це з відчутним терпким присмаком улюбленої автором метафізики.

   Попри всю гримучість даного „коктейлю Єшкілєва“, він є цілком сприйнятним, що, як на мене, свідчить про любов та увагу автора до свого читача, котрий дбає, так бимовити, про онтологічний комфорт процесу читання. Тобто „грузить“ Володимир Єшкілєв власним інтелектом в міру, мудро розбавляючи його своєрідним і добримгумором та дозованими порціями загальновживаної та ненормативної лексики і навіть темпоральні ефекти – а читачеві доводиться мандрувати в часі, осягаючи подіївід моменту створення Всесвіту, роблячи зупинки на стадіях 68 мільйонів років до нашої ери, літа 1673 року та нашого буремного сьогодення – свідомістю сприймаються м’яко і без напруги.

   Що стосується фундаментальних питань світобудови у „Богині і Консультанті“, то вони мені, як фізику за фахом, подобаються. Принаймні логічна, послідовна і певною мірою красива, з натяками на відповідність науково існуючій, теорія, у якій роль Творця, тобто Великого Архітектора Всесвіту дуалістично-необов’язкова, але у яку гармонійно вписалися дракони. До драконів у літературі я певною мірою вже звикла. Кожний поважний письменник, починаючи з Кліфорда Саймака, відчуває до цих міфологічних створінь незрозумілий для мене сентимент, присвятивши їм десятки сторінок своїх шедеврів. Чи вдалося Єшкілєву долучити до цієї письменницької „драконології“ свій унікальний голос – покаже час, а поки що читання роману продовжувало тішити своїми несподіванками.

   Спочатку мені заімпонувала гіпотеза про те, що Камінь Бау, довкола якого, власне, і була закручена кривава інтрига з купою смертей, може в дійсності виявитися і іграшкою, тобто засобом для втіхи та задоволення. Ідея, загалом, не нова, але перспективна і віталістична, і шкода, що в романі вона не отримала продовження. А останнє речення роману, мовлене старим ламою на світанку: „Після ночі настає ранок“, навіть, зважаючи на всі метафізичні підтексти, вразило своєю новизною та свіжістю, гідне оповіді в 320 сторінок. Продовжуючи її, можна, з певною часткою вірогідності, стверджувати, що після вечора настає ніч з усіма витікаючими з цього факту наслідками. Але надія, як відомо, помирає останньою, навіть якщо Шего, тобто двері бога смерті, тобто Дракон через півоберта планети отримає своє нове тіло...

Марія Микицей, Івано-Франківськ  

Народ, якого ніхто не чекав

Andrew Wilson. The Ukrainians.

Unexpected nation. Yale Nota Bene, Yale University Press,

Вілсон Ендрю. Українці.

Неочікувана нація. Єль Нота Бене, Єль Юніверсіті Прес,

   Неочікувано фахова розвідка західного автора (Ендрю Вілсон викладає українознавство на факультеті слов’янських і східноєвропейських студій  лондонського університету) про українців – націю, незалежність якої у 1991 році стала „великим сюрпризом“ для Заходу. Намагаючись бути неупередженим, автор намагається подати Україну як продукт різних уявлень – від „польоту фантазії українських націоналістів“ до „намагань применшити значення чи взагалі заперечити“ її існування з боку „російських та інших конкуруючих націоналістів“. Навідміну від офіційного твердження російської історіографії про те, що „історія не має умовного способу“, в цій книзі історія України „завжди вагітна різними можливостями“. Інакше кажучи, автор розмірковує: а що було б, якби Росія поглинула „український П’ємонт – Галичину“ у 1772 р., при розділі Польщі; якбимонголи не зруйнували Київ у 1240 р. і т.д. Говорячи про націотворення українців, автор часто вживає слово „міф“: міфом є і думка про те, що українська політична культура є більш демократичною і толерантною, ніж у Росії, і потуги до об’єднання УНР і ЗУНР у 1919-му…

   Оцінюючи буквально все – політичну систему, історію, мистецтво, пресу, автор дивиться на Україну „західним оком“: тому в прізвиську Наталії Вітренко „Конотопська відьма“ він вбачає „мимовільний сексизм, на жаль, можливий в Україні“.   Хоч книга загалом є не розвідкою архівних джерел, а компіляцією (якісною!) опублікованих видань, для західного читача, який все ще дивиться на Україну очима кореспондентів, акредитованих у Москві, вона напевне стане одкровенням. Цьому сприяє і розлога бібліографія, і позиція автора щодо передачі українських назв – вони транскрибуються з української, а не з російської (окрім узвичаєного Kiev).

Володимир Пукіш, Анапа   

Голодомор 1932–1933

Hołodomor 1932–1933.

Wielki Głód na Ukrainie w dokumentachpolskiej dyplomacji i wywiadu /

Wybór i opracowanie Jan JacekBruski.

Warszawa: Polski InstytutSpraw Międzynarodowych, 2008, 778 s.

   Підготована польським істориком-україністом, автором дуже важливих публікацій з історії української еміграції в міжвоєнній Польщі Яном Яцеком Бруським книжка є не просто унікальною збіркою документів про Голодомор 1932–1933 років. Упорядник не тільки зібрав та опублікував найповнішу добірку архівних джерел польської дипломатії та розвідки про трагічні події в Україні, але й підготував змістовний аналітичний вступ, розлогі коментарі, списки скорочень та покажчики. Праця Бруського певною мірою продовжує серію публікацій італійських, британських, німецьких, американських дипломатичних документів про Великий Голод. Це видання можна вважати взірцевою археографічною публікацією, що заслуговує на пильну увагу усіх, хто цікавиться історією України та Польщі між двома світовими війнами.

Андрій Портнов, Київ

Ікони Страшного Суду

John-Paul Himka.

Last Judgment Iconography in the Carpathians.

Toronto – Buffalo – London,University of Toronto Press,

2009, 301 с.

   Нова монографія Івана-Павла Химки присвячена іконам Страшного Суду Карпатського регіону. Автор систематизував наявні джерела про ікони Страшного суду і дійшов висновку, що вони походять з XV століття і мають за прототип північноруські (новгородські) ікони. Професор Химка принципово критикує есенціалістське мистецтвознавство, яке відтворює націоналістичні схеми історії в описі культурних реалій домодерної доби. Він трактує іконографію СтрашногоСуду як локальну, карпатську традицію, а не українську чи будь-яку іншу національну. Історія, яку змальовує автор, є мікроісторією, історією фраґментованою, що „опирається перекладові мовою категоричних тверджень“.

Андрій Портнов, Київ