Український журнал - 11/2007
Мирослав Попович: «В історії завжди є вибір»
(Скачати весь номер: 11/2007 [PDF, 2.7 Mb])Спілкувався Петро Андрусечко, Київ
Що для України та українського суспільства означав голодомор з історичної точки зору? Чи відчутна ще й нині його негативна роль?
Голодомор був спробою зламати духовну і, відповідно, політичну здатність до опору. І не тільки України. Тоді, дійсно, йшлося про цілий ряд регіонів, які були небезпечні: це був Дон, це була Кубань, це було селянське Поволжя, а також — Сибір. Це були райони, де в роки громадянської війни завжди трималися антибільшовицькі режими, оскільки йшлося про сільськогосподарські райони, причому в більшості випадків — райони, де існувало озброєне козацтво, яке не визнавало жодних влад.
Що стосується України, то вона в цьому займала особливе місце. По перше, це був найнаселеніший район, де була значна кількість (35 мільйонів) мешканців на той час. Це був національно консолідований (на відміну від поволзьких російських селян) район, який міг собі вибрати певну державну орієнтацію. Адже утворення Саратовської чи Самарської держави — безглуздя. Такого бути не могло. Зате утворення України — цілком реальна річ. У 1921 році вдалося придушити вогонь повстанського руху завдяки тому, що ввели НЕП і почали політику українізації. Тоді Україна була приручена. Україну треба було зламати. І того, власне кажучи, було досягнуто. Вже в роки голодомору було практично знищено тодішню інтелігентську і місцеву комуністичну верхівку, яка проявляла бодай якісь українські національні почуття, або не погоджувалася з політикою Кремля. В Росії це відбулося в 1937-1938 роках, а Україна в 1937 рік вступила вже істотно розстріляною. І в 1937-1938 роках цей процес було завершено. Саме тому цей терористичний переворот почався з України, і найжахливіші наслідки були саме на Україні. І він мав національні орієнтації саме тут, тому що, скажімо, в регіонах, де було козацтво, все ж не йшлося про національну орієнтацію.
Наскільки правомірно говорити, що в українських селян була українська орієнтація? Вони представляли українську націю?Українські селяни відпочатку мали українську орієнтацію. Я маю на увазі — із 1917 року. Але українське селянство хотіло землі. А піти рішучим чином на земельну реформу українські національні партії не наважувались, оскільки хотіли зберегти національну солідарність. Ще перші кроки були якоюсь мірою обіцяні, а потім ми ставали дедалі консервативнішими. Крім того, треба мати на увазі, що, скажімо, армія УНР нараховувала сорок тисяч чоловік, бували моменти що її кількість доходила і до 100 тисяч, але це лише епізодично. А одна тільки дивізія [Нестора] Махна, чи армія Махна, у кращі часи налічувала сорок тисяч чоловік, тобто більше ніж мав [Симон] Петлюра як державний полководець. І якби не відбувся такий різкий поворот більшовиків до підтримки національної культури, національної мови та підтримки сільського господарства, то невдоволення комуністами було б виявлено ще раніше. Період із 1922 по 1927-1928 роки — це період рівноваги сил і великих сподівань українського селянства, які Українська Радянська Республіка обіцяла хоч якось задовольнити. Надії розвіялись ще в 1928 році, однак у 1930-х роках небезпеки повстання вже не було. Але нам не вільно забувати, що [Йосиф] Сталін боявся того, що сталося пізніше, в 1980-х роках, а саме — «перестройки». Адже [Микола] Бухарін і вся його група були «ранніми Горбачовими». І, природно, все могло піти таким чином, що система могла почати еволюціонувати в соціал-демократичному напрямку, і в 1930-роках усе могло закінчитися тим, що сталося на півстоліття пізніше. Тому потрібно було знищити до решти всю структуру, яка могла б загрожувати сталінському авторитету. А для цього слід було знищити всі соціальні опори, а такою опорою була й Україна. Ми ж були свідками 1990-х років і бачили, що якщо щось випадає з блоку, то все розвалюється. Грубо кажучи, голодомор зламав хребет українського селянства.
Як ви вважаєте, в певному сенсі українізація стала причиною голодомору? Якби не українське відродження та українізація, можливо, машина терору і не була б запущена?Українізація припинилася в 33-му році, а фактично — ще в 1927-1928 роках. Вже тоді почався терор, почалося загвинчування гайок. Комуністи робили вигляд, ніби все це не стосується української національної політики, ніби йдеться про винищення так званих куркулів. Але згори подавався план, скільки мільйонів людей по всій країні (і по Україні особливо) повинно бути розстріляно. Скільки мільйонів повинно бути переселено в непридатні для житла райони (до речі, мій дід, якого я ніколи не бачив, теж був тоді переселений). І скільки повинно бути виселено, але так, щоб вони могли вижити. І це все було розписано й виконувалося в 1929-1930 роках. Але при цьому робилося вигляд, ніби українізація ще існує. І лише в 1933-му, коли застрелився [Микола] Скрипник, саме тоді й закінчується цей етап, українізація офіційно вважається контрреволюційною, антикомуністичною, а всі її ініціатори потрапляють під ніж. Безумовно, українізація показала, що тут є величезні інтелектуальні та духовні ресурси. І Україна дуже швидко вирвалася в передові, найбільш європеїзовані території Радянського Союзу, що, звичайно, становило загрозу для цілої системи.
Чи може Україна, на вашу думку, в найближчому майбутньому добитися визнання голодомору Росією. Що сьогодні стоїть цьому на перешкоді?Все залежить від того, якою буде Росія в майбутньому, наскільки вона зміниться. Однак Росія [Володимира] Путіна ніколи не визнає голодомору, хоча з нашої перспективи ті події були страхітливими. Уявіть собі, це ж цілковито інакше бачення світу, коли під ногами розверзається прірва, безодня жорстокості. І неможливо собі уявити, як люди ходили через ці трупи. Нам важко зрозуміти, усвідомити все, що відбувалося, а дехто взагалі не бажає про це чути. Вам не здається, що світ був приречений на такий терор?Ні, ні! Світ не був приречений, не був засуджений на цей терор. Від тодішньої російської диктатури можна було очікувати розвиток у напрямку, будемо казати, лібералізації режиму. І фактично всі умови для цього були. Був так званий НЕП, була вільна економіка. Вона, щоправда, обмежувалася невеликими «ділянками», невеликими підприємствами. Але була ринкова економіка. Бухарін сказав слова, які майже співпадають із висловлюванням Ден Сяопіна: «Збагачуйтесь!». І, власне кажучи, нічого більше й не треба було. Такий хід подій був би підтриманий більшістю комуністів. Фактично, тоді існувала багатопартійність в літературі, в Україні зокрема. Було багато різних письменницьких організацій з різними художніми платформами, а по суті — з різними політичними переконаннями: були селянські, були робітничі, були орієнтовані на Захід, на Європу, були орієнтовані більше на Росію. Все виглядало подібно до того, що ми спостерігали в 80-х роках. Історія вибирає. І це був шлях, який можна було вибрати. А вибрано було кривавий шлях, хоча інакша реальність була цілком можлива! І люди хотіли й могли цю реальність втілити в життя. Україна мала вдосталь матеріальних ресурсів. А потім, коли сталося все те, що можна назвати сталінським переворотом, Україна в 1941 році опинилася один на один з Німеччиною. Куди поділися всі ці танки, літаки? Все воно було негайно знищене, тому що бракувало інтелекту, інтелектуальна нація вже була в могилі. Сталінський режим був насильницьким режимом, таким, як і в Німеччині. 33-й рік в Німеччині міг би не відбутися. Це був наслідок легковажного рішення баронів німецької промисловості. Вони думали, що дадуть владу Гітлеру, думали, що він поріже комуністів, а потім вони приберуть його, і буде «всьо хорошо». Але з’ясувалося, що через два-три роки вони з фюрером вже не могли нічого зробити. Натомість він усіх, кого вважав потрібним, приберіг на майбутнє (Гітлер усе ж був не такий скажений, як Сталін). Тобто, вибір був. Але історія зробила свій вибір, не здогадуючись, що саме вибирає — яку кров, який жах.
В історії завжди є вибір. Можна було уникнути тих страшних подій. Про це варто пам’ятати і тепер, тому нині важливо, наприклад, за кого віддаємо голос під час виборів.
