Український журнал - 1/2010

Шептицький у кривому дзеркалі або Коли розум спить, хтось будить чудовиськ

   Текст : Мірослав Скурка, Варшава

   Важко по-іншому назвати те, що написала „Rzeczpospolita“ в зв’язку з конференцією, присвяченою постаті митрополита Андрея Шептицького, що була організована в Кракові Фундацією Роду Шептицьких та Польською Академією Вмілостей. Зайвий приклад того, що журналістське ремесло – якщо його трактувати подібним чином – не служить ані пізнанню правди, ані полегшенню розуміння складних історичних проблем. А власне до таких, проблемних тем належать польсько-українські взаємини загалом, а також оцінка історичних постатей на кшталт митрополита Андрея Шептицького – одного з найвизначніших ієрархів Католицької церкви першої половини ХХ ст.

   Шкода, що газета, яка свого часу назвала виразником позиції польської держави Єжи Гедройця, використала краківську сесію не як нагоду нагадати про видатну постать Шептицького, а щоб учергове витягти старі закиди націонал-демократів (далі – ендеків, прим. перекл.) до нього, а при нагоді вкотре надати свої шпальти для пропаганди ідей та писань ксьондза Ісаковича-Залєського. Якесь дивне роздвоєння особистості проглядається в такій політиці редакції „Rzeczpospolitej“.

   Хочу лише нагадати, що дискусія про митрополита починається не з чистого аркуша. Однак варто усвідомити, що як визначна постать ІІ Речі Посполитої Шептицький був особою, неприйнятною для ендеків, котрі побоювалися, що він стане Валленродом українського руху. Однак він став його пастирем, мудрим і відповідальним опікуном, хоча багатьма вчинками своєї пастви був незадоволений. Його ім’я знеславлювали впродовж усього радянського періоду в СРСР і ПНР, а провідні пропагандисти тих часів присвячували йому свої праці, скрупульозно компілюючи старі антиукраїнські, ендецькі тези з тезами про ворожу діяльність митрополита проти СРСР, його колаборацію з німцями та потурання чи навіть підтримку злочинів проти поляків. Однак ця критика не знищила ім’я митрополита Шептицького після його смерті. Процесу беатифікації Шептицького це також не завадило, хоча Ватикан ані не сприяв цьому, ані не перешкоджав. Мудрість Церкви передбачає дистанційованість і спокійні роздуми, вивчення і ретельний аналіз, а не галасливість і пропаганду, як вважають ксьондз Ісакович та члени його секти.

   Шкода, що редакція „Rzeczpospolitej“ не визнала за потрібне написати про справжню суть цієї конференції, а використала її як чудову нагоду в піднесено-похвальний спосіб подати вчинок ксьондза Ісаковича, котрий хоч і називає себе істориком, у питанні Шептицького ані на йоту не відступив від генеральної лінії „Короткого курсу історії ВКП(б)“ та своїх закордонних патронів. Ксьондз Ісакович, повсякчас цинічно використовуючи слова з Євангелія „правда вас визволить“, сам чомусь не докладає зусиль себе самого до правди наблизити. Натомість він дозволяє собі помістити на транспаранті свідомо фальсифіковане гасло про те, що Шептицький підтримував Гітлера і дивізію „СС-Галичина“. Він належить до того типу людей, які завжди все знають і для кого цитата з Євангелія – щось на кшталт палиці для побиття опонентів. В цьому контексті варто пам’ятати, що слово „зрозуміти“ має цілком інші конотації, ніж „виправдати“ чи „оцінити“. Цілком протилежну позицію представляють люди, для яких Шептицький був особистістю важливою, незвичайною, різнобічно обдарованою, високодуховною людиною, яка рятувала євреїв, а також підтримувала контакти з польським підпіллям у Львові (куди входили поляки, українці і євреї). Хочу звернутися до свідчень нині покійного професора Свєжавського (частково опублікованих у вибраних працях митрополита, виданих 1999 року краківським „Знаком“), до спогадів Курта Левіна і рабина Кагане, професора Бусганга. Зрештою, до багатьох просто добросовісних істориків, які цінуючи наукову чесність понад політкоректність, дуже спокійно і компетентно писали про постать Шептицького. Професор Ришард Тожецький присвятив багато часу, щоб з’ясувати, чим займався митрополит під час війни, як ставився, наприклад, до гітлерівського губернатора дистрикту Галичина Отто Вахтера, якого виставив зі свого палацу.

Без корсету тісних схем

   Хочу також висловитися стосовно декількох тез, що прозвучали в інтерв’ю доктора Анджея Зємби. Є щось неприродне в намаганні втиснути митрополита Шептицького в корсет тісних схем: католицький-православний, поляк-українець, унія-навернення, підпорядкування папі. Доктор Зємба, на жаль, не згадує, що Шептицький серед духовенства і світських осіб мав репутацію „східняка“, прихильника очищення східного обряду від латинських нашарувань. Що він заснував Орден студитів, ознакою духовності якого вважав вірність східному обряду, що цей напрям мислення і діяльності отримав визнання Церкви на Конгресах Велєградських, що митрополит переконав абатство бенедиктинців в Шевроні прийняти східний обряд у його православній, російській версії. Шептицький не сприймав католицизм винятково як „підпорядкування православ’я папі“ і не вважав православ’я лише „матеріалом для місіонерської діяльності“. Це спрощення є вирішальним перекручуванням важливих ініціатив, які вніс Шептицький в екуменічний рух першої половини ХХ століття.

   Дивно звучить і твердження, ніби Шептицький сподівався, що в 1918 році вся Україна прийме уніатство. Щось зовсім інше випливає з листування митрополитаз Володимиром Винниченком, одним із прем’єрів України в часах недовгої її незалежності. Шептицький бачив на чолі об’єднаної української церкви ієрарха з т.зв. Великої України, який відновить єдність з папою та православ’ям. Гарне бачення, універсальне і водночас малореальне, але, напевне, зовсім не те саме, що „підпорядкування папі“.

   Доктору Зємбі забракло сміливості назвати своїми іменами (а саме – „інтернуванням“ і намаганням принизити) те, що польська влада зробила під час повернення митрополита до Львова. З перспективи сьогодення добре видно, що він керувався не особистою вигодою, яку отримав би, лояльно погодившись на служіння політичним інтересам частини польської політичної еліти (в тому числі й церковної). Однак він вибрав пастирство народу без держави і права. А за таке не дають ні орденів, ні підвищення, ні привілеїв.

   Варто також нагадати декілька фактів з контексту ІІ Світової війни. З розповідей членів родини Шептицьких дізнаємося, що родина напередодні війни намагалася триматися ближче до митрополита, хоча зберігала свою польську ідентичність. Один із племінників митрополита, що звався Анджеєм (зв’язок зі стрийком здебільшого важко приховати), поступив до римокатолицької духовної семінарії. Загинув в Катині. Родина неодноразово зустрічалася з митрополитом – як у палаці при соборі св. Юра, де була резиденція митрополита, так і в родинних маєтках. Збереглося багато фотографій з цих зустрічей. Леона Шептицького, поміщика з Пшилбіц, разом із дружиною застрелили радянські солдати в 1939 році. Інший брат, Олександр Шептицький, поміщик з Лабунь, у 1940-му був розстріляний німцями в Замості. Як для совєтів, так і для гітлерівців зв’язок цих осіб з митрополитом був аж надто очевидним. Для митрополита всі ці події були дуже болісними, зайвий раз надто переконливо засвідчивши, з ким він має справу. З цієї перспективи варто уважніше вчитатися в текст відозви, яку митрополит оприлюднив 1 липня 1941 року, і яку вважають актом колаборації з окупантами. Це була відозва до українців, що вітала постання українського уряду у Львові (т.зв. уряд Стецька) і закликала українців до побудови власної держави. Як з’ясувалося невдовзі, це було наївністю – адже німці ні на мить не допускали можливості існування такої держави, а новий уряд відразу ж арештували. Щодо німців у декларації знаходимо таке висловлювання: „ПереможнуНімецьку армію вітаємо як визволительку від ворога. Встановленій владі будемо належно слухняними“. Цей текст не є надто відвертим. Стримана констатація: німецька армія визволила нас від ворога, себто совєцького окупанта, вона встановила свою владу, і ми повинні її слухатися. Жодної риторики, жодного пафосу. Що ще можна було зробити в той момент, тим більше, що допіру після 1 липня 1941 року має відбутися так багато подій?

Капеляни в „СС-Галичина“

   Іншим casus belli є питання ставлення митрополита Шептицького до дивізії „СС-Галичина“. З донесень українців, організаторів дивізії дізнаємося, що однією з умов, які вони ставили німцям, була присутність капеланів в рядах дивізії. Німці в цьому випадку мусили відступити від принципу, що формування СС капеланів не мають, і погодилися на виняток. Це переконання і бажання опиралося на досвіді, що капелани можуть урятувати молодих вояків від деморалізації. Якою мірою це вдалося – інше питання. Однак варто підкреслити, що своїх капеланів мали також різноманітні поліційні формування на службі у німців (в тому числі й польські) та інші національні військові формування, що воювали на боці Гітлера (італійці, угорці, румуни, валлонці і т.д.), а також регулярні одиниці Вермахту. Традиція військових капеланів була притаманна майже всім арміям по обидва боки фронту (окрім Червоної Армії). Навіть костюшківці мали своїх капеланів. Тому представляти цей факт як щось незвичайне, тим паче як доказ колаборації, – однозначно є маніпуляцією з негідною метою. Натомість цілком певним є одне: митрополит не бажав створення цієї дивізії і не вітав цього. В той час він вже не мав сумнівів щодо справжніх намірів гітлерівців, і докладно писав про це в листах до папи Пія ХІІ.

   Добре, що Польська Академія Вмілостей разом з Фундацією Роду Шептицьких організували таку конференцію, бо нині ця постать особливо гідна уваги й критичних роздумів. Шкода лише, що замість скористатися нагодою взяти щось для себе, дехто розцінив конференцію як нагоду вчергове посіяти вітер. Важливо тільки, щоб ми не мусили пожинати бурю…