Український журнал - 11/2007

Глухі і голодні

Текст: Давід Свобода, Прага 

Про анатомію великого українського голоду ми знаємо надто багато, щоб нарешті називати її вже злочином, а не трагедією. Мусило минути понад півстоліття, щоб взагалі констатувалася провина злочинців і дефінувалися мотиви, які жертвам були весь час відомі, та до них ніхто не прислухався. Саме це відкриває до даного розділу задні двері, якими Захід не дуже любить входити. Чи були свідки злочину? Чи можна їх назвати співучасниками злочину? Відповідь на ці питання знали вже тоді лицемірні і справедливі.Перша совєтська п’ятирічка, запущена 1929 року, зурочила багато західних спостерігачів. З часів, коли у завершальній фазі світової війни тодішня преса реагувала на переворот у Росії погордливими глосами із антисемітським підтекстом, країна пройшла величезними змінами, аби нарешті могла почати вимагати визнання своєї слави. Подивляти промисловий спринт століття найвідсталішої країни Європи належало до доброго тону ліберальних медіа, які вірили, що соціалізм, — щоправда, не зовсім той, совєтський, — може стати інструкцією для стабілізації розхитаного західного світу. Тут треба підкреслити, що під словом «Захід» розуміється та частина Європи і Америки, в якій був плюралістичний устрій і яку трохи пізніше опанував страх перед загрозою диктатури Німеччини. Але і між ними були свої відмінності: якщо Сполучені Штати витримали світову економічну кризу (що на диво співпала із совєтськими успіхами) без того, аби робити поступки у своєму демократизмі, в Європі на зламі десятиліть відкрито говорилося про кризу демократії, причому авторитарні режими забирали на її мапі чим далі більше простору. Спустошливий економічний землетрус в Європі ще відчутніше зменшив кількість тих, хто вірив у майбутнє існуючої на той час демократії і багато демократів повірило в те, що синтез масового соціалізму і свободи особистості є можливим. У Чехословаччині в такі міркування поринула навіть настільки критична людина як Фердінанд Пероутка, хоча згодом, під враженням сталінських монстр-процесів, всі ці ілюзії він відкинув. Але у той же час, наприклад, ліберальний історик і біженець від нацистів Ганс Когн писав в Америці про совєтський устрій як про «диктатуру у розвитку», яка прийняла «принципи гуманізму, подібно до часів раціоналізму та просвітництва» (1935р.), що перескочило давнішу думку чеського соціолога Йозефа Л.Фішера, який, спостерігаючи за совєтською реальністю, сказав, що соціалізм або почне жити з ідеологією «дійсно універсальною», або впаде і буде змушений шукати нову базу (1932р.).  Проповідники із ЗаходуПомпезна Сталінська п’ятирічка, як кольоровий килим, накривала жахи, яких зазнавало совєтське село — пограбоване і покинуте на голодну смерть. У тому ж часі, коли «прогресивні» спостерігачі схильні були, з логічних причин, заплющувати очі, пророчо прозвучала інформація з Підкарпатської Русі, а саме з тижневика національних демократів в Ужгороді. Стаття «Голод на Україні» з квітня 1929 р. констатує появу голоду в південній Україні, «в одній із найбагатших країн світу», а також те, що харчову допомогу отримали чужі колонізатори, яких на Україну послала влада, та члени партії. Та референції крамаржовської преси не могли мати ширшого резонансу: народним демократам бракувало тверезого дистанціювання, справи, пов’язані з Росією, вони сприймали завжди неповажно і майже істерично (з іншого боку, варто підкреслити, що процитована підкарпатська преса була виразно проукраїнська). Паралельно з жорстокістю, якої зазнавали піддані Сталіна, з початком 30-х років на Заході наростав проповідницький ентузіазм інтелектуалів та літераторів. Ставав модним агітаційний туризм, який до СССР — очевидно під кураторством її пильних «гідів» та ОҐПУ (Объединённое государственное политическое управление – таємна поліція – ред.) — приводила безконечну череду західних ідеалістів. Їхній перелік нагадує уроки літератури в середній школі: Генріх і Томас Манни, Егон Ервін Кіш, Анрі Барбюсс, Ромен Роллан, Герберт Веллс, Бернард Шоу і ряд інших. Останній збагатив наш сумний контекст елементом достоту чеського гумору: на польсько-совєтському кордоні Шоу викинув із вікна потягу свої харчі, таким чином продемонструвавши впевненість у тому, що в Радянському Союзі жодної нестачі не існує. Все це свідчить, окрім іншого, і про те, з якими настроями ці особи вже приїжджали у СССР. Але згадати треба і авансцену відомого чеського драматурга Яна Веріха до «Балади з лахміття» як «шоуїзм» чеського зразка, в якій з іронією говориться про те, що у радянському царстві правили не так біда і розбрат, як лицемірство — люди ситі, сильні, діти здорові, лиш би іноземці бачили добробут. А неприборканий терор зайшов настільки далеко, що в людей забрав навіть право бути непрацевлаштованими... Але не варто думати, що цивілізовані європейці і американці говорили в унісон. Зрештою, сам Шоу невдовзі після згаданої події отримав докірливе зауваження від дружини американського журналіста у Москві. Вона сказала, що свій сніданок треба було викинути аж на совєтській території, тоді б хоч совєтські громадяни були йому вдячні...  Обізнані з реаліями теж далеко не зайшлиПро совєтські тогочасні реалії лунали голоси і з уст осіб, в яких був довголітній російський досвід і вони були обізнані з проблемами. З чеської сторони не можна не згадати Йозефа Едварда Шрома (до 1931 року — секретаря чехословацького представництва у Москві). Влітку 1932 року, у серіалі «Дорога у Москву», яку надрукував журнал «Пржітомност», Шром писав про босих людей на вулицях, про їхній бідний одяг і дивну пильність російських органів (заборона фотографувати на польсько-совєтському кордоні для нього була контрастом до приязних прикордонників фашистської Італії). В Можайську, віддаленому приблизно на 100 км від головного міста СССР, йому потрапили на очі оголошення, які закликали трудящих допомогти колгоспникам з Рилкова і Балтійця. Він зрозумів, що колгоспники не справилися зі збором урожаю і городяни мають їм показати приклад, інакше «не буде що у рот покласти». Зі статистик Шром далі зрозумів, що в кінці 1932 року було зібрано лише 53 відсотків урожаю, у Сибіру тільки починали збирати, а біля Одеси саме складали врожай у копи. «На щастя, у деяких визначних врожайних совєтських областях цього року вродилося надзвичайно багато», — писав він дещо утопічно. Зрештою, тенденція статті достатньо критична і підкреслює ілюзорність цілої п’ятирічки. Та в республіці Масарика теж знайшлося багато таких, хто критичні коментарі з СССР слухав без найменшого ентузіазму. Визначний чеський русист Ян Славік вбачав за помилками лівацько налаштованих молодиків недоліки навчальних програм: у школах не вивчалися реалії совєтської країни, а чеським викладачам притаманна здебільшого «примітивна совєтофобія», яка живилася дикими антибольшевицькими легендами. Треба розуміти, що згадані експерти розглядали розвиток подій на Сході або з Праги, або з російського центру, куди відгомін голодної катастрофи, що насувалася, не доходив. У квітні 1933 року статтею «Як виглядає несвобода» Шром зводить порахунки із совєтським «чудом», пише про те, як держава нищить землеробів і згадує феодальну заборону пересування між колгоспами — супутнє явище нелюдськості влади у постраждалих регіонах. Про власне голодомор у статті автора не знайдемо ані слова. Він про його існування і не здогадувався.  Город, повний врожаюНа відміну від голоду 1921-22 років, який совєтські органи визнали, той, сталінський, був суворою таємницею. Комуністи вдавалися до дезінформації, причому — як вже було зазначено — закордонних добровольців послужити цьому не бракувало. Голова французької Радикальної партії і прем’єр кількох французьких урядів Édouard Herriot закінчив свою пропагандистську екскурсію у 1933 році словами: «Я проїхав Україну. І тому! Стверджую, що я її бачив як город, повний врожаю!» Власті обдурили француза вже стільки разів використаними потьомкінськими маневрами. Інша справа, що французькі ліві в часі, коли над Німеччиною піднімалася тінь Адольфа Гітлера, не мали бажання зупиняти зближення Франції з Совєтами. Таке становище зайняла більшість західних держав. «Вся інформація про голодомор є перебільшеною або йдеться про ворожу пропаганду», — писав кореспондент New York Times Волтер Дюранті, нині вже історичний символ цинічної маніпуляції з фактами. Дюранті з Росії відкликали лише наприкінці тридцятих років, коли його захопливі репортажі про московські процеси вже стали нестерпними. Але донині в нього, незважаючи на море протестів, не відібрано нагороду Пулітцера за «несторонні і обґрунтовані» депеші про успіхи першої п’ятирічки. Дюранті є знаменитим прикладом брехуна на службі журналістики: за інформацією британського консульства у Москві, яке посилалося саме на його підрахунки, внаслідок голоду популяція у Поволжі, на Північному Кавказі і на Україні могла знизитися за один рік на десять мільйонів. Офіційно, але журналіст припускав більшу смертність лише внаслідок «недоїдання». Були справи і цікавіші, ніж голодВсе це проливає дивне світло і на закордонні дипломатичні місця. Зрозуміло, що західні політики були свідомі того, якою є різниця між тим, що подавалося їхній громадськості і суворою реальністю, розміри якої уявляти може і не хотіли. І тому таким професіоналам, як Малколм Меггерідж чи Герет Джонс, нелегко було працювати. Перший з них прибув у Москву (від видання Manchester Guardian) у 1932 році як пересічний прихильник землі Совєтів. Але в його випадку розчарування випередило навіть першу зустріч із голодом, коли Меггерідж вирішив перевірити зловмисні наклепи на свій страх і ризик. Характерно, що інформацію, яку, з огляду на цензуру, для свого видавця мусив передавати з дипломатичною поштою, вдома не було навіть опубліковано в повному обсязі і під іменем автора — совєти на таку інформацію відповідали насупленим мовчанням. Справа Джонсона, навпаки, наробила галасу і відкрила непорядність у західній журналістській громаді. Джонс на місця трагедії поїхав «нелегально» і в березні 1933 року виступив у Берліні зі своєю барвистою оповіддю про голодуючі села. Та лише через кілька років, зі спогадів очевидців довідуємося, що про існування масштабного голодомору закордонні кореспонденти у Москві, як мінімум, здогадувалися, сам Дюранті про нього приватно говорив без будь-яких докорів сумління, а Джонс будував свої висновки передусім на основі розмов із вже обізнанішими колегами. Та це все їм не завадило згодом відцуратися незламного журналіста (за вказівкою згори) і звинуватити його у брехні. В той час, коли Джонс відкривав правду, англо-американська преса ходила перед сталінськими цензорами навшпиньки, адже наближався сенсаційний судовий процес над британськими інженерами, звинуваченими у шпіонажі. Писати напередодні такої події про голод означало професійне самогубство, оскільки совєти представника такої преси не впустили б до зали суду. Спогади колеги Джонса — Еугена Лайонса про цю ганебну сторінку журналістики згодом інспірували Джорджа Орвела до написання opus magnum «1984». Доля Герета Джонса завершилася за дивних обставин два роки пізніше. «Вилетівши» з СССР, він зацікавився Далеким Сходом, де потрапив у полон до грабіжницької китайської банди і його, на відміну від німецького колеги, після двох тижнів полону застрелили. Донині невідомо, чи смерть «боржника» Сталіна була справою чисто кримінальною...   Дружба народівДо даної ситуації не ставилися лицемірно лише традиційно «продажні» демократії. Дипломати фашистської Італії висилали Муссоліні детальні звіти про ситуацію. Але той їх ніяким чином не використав, навпаки, влітку 1933 року приступив до підписання італійсько-совєтського договору торгової угоди і пакту дружби. Зате фотографії з місць катастрофи, зроблені німцями, допомогли американським журналістам зрозуміти ситуацію. Про те, що відбувалося в СССР, інформував владу і чехословацький посол у Москві Сметана, на думку якого, найбільшою підтримкою українському усвідомленню послужив саме голод. Українці не могли вибачити властям, що в колишній житниці Росії помирала від голоду «половина населення». Кремль, щоб виправдати себе і дискредитувати українські національні почуття, розігрував карту німецьких зазіхань на Сході. Меморандум Сметани, суттю якого було застереження перед пронімецькими симпатіями українців, був поданий водночас і до посольства у Варшаві. До його голосу не прислухалися, ЧССР тоді ставилося до СССР згідно з останніми демократіями, передусім під враженням небезпечного сватання між Берліном і Москвою. Американці поспішили із юридичним визнанням Совєтів вже у листопаді 1933 року. Зближення із Совєтами мало для американців свої економічні і політичні обґрунтування. На початку 30-х американський експорт у Росію сягав 25 відсотків. Сталін замовляв передусім сільськогосподарську та промислову техніку, причому кошти на це отримував за експорт сільськогосподарських продуктів по демпінгових цінах, чим зокрема збитково підтримував світову економічну кризу. У СССР на той час працювало більше тисячі американських експертів. У зв’язку з крахом на нью-йоркській біржі Совєти були для Рузвельта занадто вигідним партнером, щоб він міг собі дозволити перегородити шлях якимись моральними оцінками. Зрештою, тогочасний бойкот більшовизму не приносив жодних результатів, а совєтська система стояла непохитно і в міжнародній політиці почала займати місце, яке не можна було ігнорувати. У часі, коли Японія у Манчжурії відверто зневажила принципи Об’єднаних націй, а Німеччина вже стала загрозою, Рузвельт (всупереч сильній внутрішній опозиції) вважав за доцільне утвердити міжнародну стабільність саме кроком назустріч Кремлю. Сталін уявляв, що «капіталісти», пригнічені кризою і страхом перед фашистською агресією, за мінімальні поступки охоче допоможуть йому проти японців. Але Рузвельт, очевидно, нічого подібного у своїх планах не мав. Як тільки почали зменшуватися совєтсько-японські тертя і дійшло до совєтських фінансових зобов’язань перед США, стало зрозуміло, що угода стояла на піску. Але СССР все ж таки міг відзначати перемогу. У дусі нової стратегії колективної небезпеки Союз нав’язав стосунки з рядом європейських країн і для нього відкрилися двері в Об’єднані нації. А погані стосунки з Вашингтоном були кращими, ніж відсутність будь-яких відносин. Світові демократії в період Сталінової «другої революції» і розмаху шовіністичного експансіонізму опинились у амбівалентному становищі. І хоча надії на розумну співпрацю з Росією зазнали швидкого розчарування, у них віддзеркалюється стара дилема дипломатії — вибрати мораль чи прагматизм? Та відповідальність за лицемірне потакання шахраям і ігнорування застережливих голосів, не кажучи вже про самих жертв зла, з них вже ніхто ніколи не змиє. Історія нарешті опинилася на боці переможених.