Український журнал - 1/2010

Від ідеології до споживацтва

(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Пьотр Погожельські,

   кореспондент Польського Радіо у Києві

 

 

    Українці вже не стоять перед таким вибором, як у 2004 році. Політики вже забули і про такі питання, як вступ до НАТО, – навіть Віктор Ющенко викреслив це слово зі своєї програми і замінив його „Євроатлантичною системою безпеки“. А Віктор Янукович обіцяє, що за його каденції Україна до НАТО не увійде. З одного боку, це може означати, що ніхто навіть не розраховує, що це відбудеться раніше ніж через десять років, а з другого – що лідер Партії регіонів не має наміру правити до смерті.

   Попри твердження частини ЗМІ, здається, що Янукович також не має наміру вводити російську мову як другу офіційну. Це викликає роздратування деяких журналістів, як наприклад, порталу „Новий Регіон“, який займається головним чином атаками на Віктора Януковича. „Новий Регіон“ упевнений, що Янукович зрадив росіян та російськомовних українців.

   А що пропонує Юлія Тимошенко? Вона, як завжди, в’ється між Росією та Євросоюзом. Охоче фотографується з Владіміром Путіним (що потім пропагується, наприклад, на плакатах під назвою „Они договорились“, розвішених по Східній Україні), а з іншого боку, добивається того, аби на з’їзді Європейської Народної Партії її вже представляли як майбутнього президента України. Про НАТО прем’єр не говорить вже віддавна, ставлячи на „європейську систему безпеки“, яка звучить гарно, але якої нема. Однак це вже інша справа.

   „Зраджених російськомовних українців та росіян“ намагаються охороняти політики другого ешелону. Я маю на увазі тут не Сергія Тігіпка, який старається зберегти здоровий глузд і вражає тверезістю мислення, а скоріше Арсенія Яценюка чи Володимира Литвина. Ці два політики борються за любов просхідного електорату та їх наглядачів у Москві. Дійшло навіть до того, що Арсеній Яценюк, якого спочатку вважали прозахідним та ліберальним, пропонує створити панєвропейську спільноту,яка розтяглася б від Лісабона до Владивостока. А Володимир Литвин завжди нагадував успішного агента впливу, який у відповідний момент виступає з проросійськими висловлюваннями, варто згадати лише його слова, що пролуналив період газової кризи на початку 2009 року. Але треба сказати, що навіть серед цих кандидатів відсутні люди, які готові віддати незалежність України взамін за дружбуз Росією, так, як Наталія Вітренко. За неофіційною інформацією, Москва ставить тепер на регіональні вибори, а не на ігри за місця у Верховній Раді чи посаду президента.

   Всупереч очікуванням політологів, у цій кампанії не відіграватимуть важливої ролі такі кандидати, як незалежний Анатолій Гриценко, патріот Юрій Костенко чи націоналіст Олег Тягнибок. На чималий успіх останнього сподівалися після виборів до Тернопільської обласної Ради, але його нинішня позиція схожа на позиції таких маргінальних претендентів на посаду президента, як Людмила Супрун, Петро Симоненко чи Олександр Пабат. Підтримку в межах похибки має також особа, яку можна назвати українським Жириновським – Сергій Ратушняк. Мер Ужгорода відомий хіба що різними актами хуліганства та антисемітськими висловлюваннями, бо, поза тим, він нічим іншим не виділився, а його низька підтримка свідчить про здоровий глузд українців. Небагато осіб готові голосувати також за Інну Богословську, висловлювання якої лише трохи відрізняються від рівня спілкування на базарі. Наразі політик „засяяла“ застереженням перед „легеневою чумою“ під час епідемії грипу.

   На окрему увагу заслуговує Василь Противсіх. Його часто вважають технічним кандидатом та особою, головним завданням якої є зменшення кількості голосів, зазначених в рубриці „Проти всіх“. Однак усе частіше з’являються голоси, що це жарт Ігоря Коломойського, оскільки його телевізійний канал „1 + 1“ є тим, хто найбільше інформує про цього кандидата.

   Схожим кандидатом, який існує лише в медіасфері, але на противагу до Василя  Противсіх не зареєстрований Центральною Виборчою Комісією, є Єгор Лупан– проект київських журналістів та персональних радників. „Найчесніший кандидат“, судячи з реклами, запевняє, що буде красти та брати хабарі, але робитиме це відверто і „для народу“. Його Інтернет-сторінка та відповіді б’ють рекорди в Інтернеті.

   Наразі вибори можуть свідчити про головну тенденцію – все більшу схожість українських політиків з їх європейськими відповідниками. Вони все чемніші і ставлять на виборців з центру. Щораз меншу роль відіграє поділ на Східну та Західну Україну, оскільки як Юлія Тимошенко, так і Віктор Янукович намагаються здобути серця та голоси електорату свого противника. Це означає також стирання ідеології, що також характерне для європейських політиків. Все важливішим стає те, як виглядає кандидат і чи гарно говорить. Українське суспільство протягом п’яти років пройшло дорогу від ідеологічного до споживацького, що може як тішити, так і непокоїти. Однак перед зануренням в океан споживання слід було б зробити основний вибір: або ми йдемо на Схід, або на Захід; або хочемо бути в ЄС, або в ЄЕП. Без цього Україна буде схожою на особу, яка думає лише про те, як щось вигідно купити або продати.