УЖ
Українська Čeština
Polska English
LVIV - Open to the World

Український журнал - 1/2010

Президентські вибори по-українськи

(Скачати весь номер: 1/2010 [PDF, 2.3 Mb])

   Текст: Петро Андрусечко, Київ

 

   З моменту проголошення незалежності в Українічотири рази відбувалися президентські вибори. Незважаючи на чимало спільних моментів, їх різнить багато аспектів.

 

    Ще під кінець існування СРСР, у червні 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Резолюцію „Про вибори президента Української РСР“. А вже 5 липня того ж року ухвалили Закон „Про вибори Президента України“, призначивши їх на 1 грудня 1991 року. Серпневий путч у Москві 1991 року прискорив українську незалежність і розпад СРСР. Одночасно з проголошенням незалежності призначили дату проведення референдуму для підтвердження української суверенності.

   1 вересня 1991 року Рада Народного Руху України висунула В’ячеслава Чорновола у кандидати в президенти України. Швидко виявилося, що націонал-демократичний табір не зможе об’єднатися, а взаємні амбіції унеможливлюють висунення спільного кандидата. Таким чином, окрім Чорновола, балотувалися Левко Лук’яненко та Ігор Юхновський.

   Натомість свій шанс використала та частина номенклатури, яка перейшла на національні позиції. „Адаптувавшися“ до нової ситуації під натиском дисидентів, тогочасна номенклатура навіть почала з ними розмовляти і без особливих проблем пережила етап суспільного підйому. У виборчій кампанії вміло використала переваги, які давала їй влада. Сьогодні ми могли б назвати це проявом використання адмінресурсу. Леоніда Кравчука було представлено як політика, що привів країну до незалежності і успішно її захищає.

   В підсумку балотувалися шість кандидатів. Леонід Кравчук отримав переконливу перевагу, за нього проголосували ледь не 62 %. Найкращий результат у націонал-демократичному таборі отримав В’ячеслав Чорновіл – 23,3 %; Левко Лук’яненко – 4,5 %, Ігор Юхновський – 1,7 %.

   Перемога Кравчука над лідером опозиції Чорноволом під час перших президентських виборів пояснюється зокрема традиційно консервативною орієнтацією українських виборів, які не надто радісно приймають радикальні зміни. Подіяв талант самого Кравчука, зрештою, він був понаднаціональний – це він привів до ухвалення незалежності.

   Важливішим на той момент здавався результат референдуму у справі незалежності – її 90,3 % респондентів підтримали. Однак швидко виявилося, що однієї лише незалежності не вистачає, а нова країна не в стані впоратися з новими викликами. Старі-нові еліти лякалися радикальних реформ, тому взамін почали зміцнювати або розширювати свої політично-економічні впливи. Економічна криза призвела до того, що у 1993 році соціологічні дослідження реєстрували найнижчий рівень підтримкиукраїнської незалежності.

 

Перемога „червоних директорів“

   Тим часом на політичній сцені з’являється мало знаний широкому загалу Леонід Кучма, який користувався довірою серед колишньої партійно-директорської номенклатури. 13 жовтня 1992 року ухвалою парламенту Кучму затвердили на посаді прем’єра. Для України це був складний момент, коли потрібно було обирати подальшу модель соціально-економічного розвитку. Уряд Кучми не зміг дати раду у цих принципових питаннях. Власне тоді з уст Кучми пролунало звернення до депутатів: „Скажіть мені, що я маю збудувати, і я побудую“. Взамін Кучма отримав додаткові повноваження, а представлена програма реформ дала надію подолати кризу. Конструктивні зміни, однак, завершилися на етапі обіцянок. Діяльність Кучми розкритикували націонал-демократи, а у серпні 1993 року пролунали звинувачення у сприянні „червоним директорам“ і провадженні проросійської політики. У вересні 1993-го Кучма подає у відставку.

   У своїй книзі „Про найголовніше“ Леонід Кучма скидає провину за свої невдачі на залишки радянської системи, яка залишилася в Україні. У нього забракло апарату, здатного керувати країною, а люди, які залишилися у спадок від минулої епохи, відповідали максимум рівню регіонального менеджера. З іншого боку, власне цю ваду Леонід Кравчук приписує Кучмі. На його думку, Кучма, будучи директором військово-промислового комплексу, безпосередньо залежав від „центру“, отже, йому важко було навчитися самостійності. Свої спогади Кравчук доповнює думкою першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який у 1987 році ніби сказав: „Він не має жодних проблем ані з поставкою компонентів, ані зі збутом продукції, але не може планувати чи управляти! Кучма – це людина, яка лише натискає на кнопки“. На думку Кравчука, те, що відбувалося тоді в оточенні прем’єра, дуже нагадувало радянські часи.

   А в Україні тривають шахтарські страйки з вимогою провести дострокові парламентські та президентські вибори. Конфлікт між парламентом та президентом набирає сили і фактично паралізує владу. Певним поштовхом до вирішення ситуації стали події у Москві, де в 1993 році конфлікт між Борисом Єльциним та Російською Державною Думою російський президент наважився вирішити розстрілом будинку парламенту. В Україні було досягнуто компромісу, що означало дострокові вибори у березні 1994 року.

   До останнього моменту сподіваючись, що парламент скасує дострокові президентські вибори, Кравчук реєструє свою кандидатуру в останній момент. Однак будучи чинним президентом, який користується підтримкою адмінресурсу, вважається фаворитом. Його головним контркандидатом стає колишній прем’єр Кучма. У своїй книзі він пише, що на кандидатство його намовили керівники найбільших підприємств з промислових районів України, звані „червоними директорами“. Завдяки їм Кучма міг розраховувати на фінансову підтримку виборчої кампанії. На вибори шикуються інші кандидати: соціаліст Олександр Мороз, економіст Володимир Лановий, спікер парламенту Іван Плющ, міністр освіти Петро Таланчук, а також Валерій Бабич. Усі вони (спільно з Кравчуком та Кучмою) за винятком Мороза стартують як незалежні кандидати, хоча Таланчук фактично користується підтримкою Руху.

   У першому турі виборів очікувано перемагає Кравчук з 37,7 % голосів. Другим виявиться Кучма з результатом 31,1 % (здається, це було менше, ніж він очікував). Перед другим туром зміцнюється адміністративний тиск з боку Кучми. За ним державні засоби масової інформації. Кравчук натомість отримує підтримку з боку національних середовищ. Він впевнений у перемозі, в чому, зрештою, переконує його оточення. З іншого боку, Кучма має кращу команду, яка використовує сучасні західні методи виборчої боротьби. У другому турі Кучму підтримують ліві сили, якірішуче проти Кравчука. Результат дивує насамперед Кравчука. Кучма набирає 52 % голосів, Кравчук – 45 %. Іншими словами, Кравчука підтримав Захід та частина Центру України, а Кучму – Схід та Південь держави. І це вирішило результати виборів.

   Кучма виграв вибори не стільки завдяки іншій господарській програмі, скільки ставці на етнолінгвістичні та геополітичні питання. Зокрема, обіцяє надати російській мові статус урядової, а також говорить про потребу укріплення зв’язків з Росією. Результат: за нього голосує електорат зі східних та південних областей. 10 липня 1994року у дострокових виборах Леонід Кучма стає другим президентом України. Розпочинається десятилітня епоха „кучмізму“.

 

Кучма–2

   Результатом діяльності Кучми є формування специфічної структури, головним завданням якої є зміцнення впливу президента через так звану партію влади. Спершу до неї входили лише люди з президентської адміністрації та представники регіональних влад. З часом система намагалася підпорядкувати політичні партії. Партія влади рекрутувала своїх членів головним чином зі старої партійної номенклатури. Характерним був також спосіб влади самого Кучми. Говорять про синдром „вічного поєдинку“, який він веде з парламентом, прем’єрами, міністрами, яких раніше сам призначав на посади. Мета Кучми – послабити будь-яку потенційну конкуренцію, знаючи, що виграти можна лише в ситуації повної відсутності вибору. Саме ця ідея лягла в основу виборчої кампанії 1999 року.

   Уся влада сконцентрувалася не стільки на виконавчому рівні, скільки безпосередньо в руках президента, при цьому залишаючись поза сферою політичної відповідальності. Політолог Олександр Дергачов писав, що Леонід Кучма створив своєрідний „новий“ Центральний Комітет. Адміністрація президента, позаконституційний орган влади, фактично став урядом і базою президентської республіки у кучмівському варіанті. До цього треба додати створення системи влади, яка спиралася на приватні зв’язки і рішення приймалося в тіні офіційної політики. Владу в Україні приватизували і вона частково втратила свій публічний, державний, національний характер. Творячи своєрідну модель президентської

влади, Кучма лякався лише появи лідера, який міг бути реальною загрозою його позиції.

   З перспективи початку 1999 року перемога Кучми стала несподіванкою. Згідно з усіма опитуваннями, він втрачав популярність. Його успіх – це відсутність реальних

контркандидатів, які представляли для нього загрозу. Під час виборів 1999 року Кучма отримав потужну підтримку як з боку держапарату, так і олігархічної системи, що була готова працювати на Кучму, який на той час уже став гарантом її діяльності. У 1999 році він реалізував найвигідніший для нього сценарій: протистояння у другому турі з лідером комуністів. Решта, найбільш небезпечні противники, так звана канівська четвірка (Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник та Олександр Ткаченко) дивним чином самі вийшли з боротьби. Знову заграли амбіції і проект завершився поразкою.

   Не слід також забувати, що за допомогою підконтрольних йому мас-медіа Кучма презентував себе як героя, що стає на боротьбу з найбільшою небезпекою, яка може загрожувати сучасній Україні – комуністами. Політолог Володимир Полохало натомість прямо стверджував, що під час виборів просто не було мови про опозицію – решта тринадцять штабів були лише „філіалом“ штабу Кучми. У 1991 році КПУ допомогла Кравчуку, у 1994 році – Кучмі. Подейкували, що між штабом Кучми і КПУ напередодні другого туру існувала домовленість – звідти така низька виборча активність Петра Симоненка.

    Полохало звертав увагу також на те, що Кучма зміг об’єднати навколо себе локальних лідерів, чого не вдалося Кравчуку. Ці лідери (кланові, бізнесові) ствердили, що варто підтримати єдину кандидатуру, яка зможе гарантувати їм спокійне життя. В результаті Кучма у першому турі набрав 36,5 % голосів, а Петро Симоненко – 22,2 %. У другому турі Кучма знищив контркандидата Симоненка з результатом 56,3 % проти 37,8 %.

   Друга каденція Кучми виявилася цілковитим розчаруванням для тих, хто голосував за нього, як за менше зло. Кульмінаційним моментом стало вбивство Георгія Гонгадзе та скандал, пов’язаний з плівками майора Мельниченка, на підставі яких опозиція звинуватила президента та його оточення в інспіруванні вбивства.

 

Перемога над кучмізмом?

   Наприкінці своєї каденції Кучма сконцентрувався головним чином на підготовці сценарію на 2004 рік у зв’язку з новими виборами. До уваги бралися принаймні два варіанти. По-перше, можливість боротися за наступний термін. Випробуванням сценарію мало стати рішення Верховного Суду, що уможливлювало б цю боротьбу. На думку Володимира Полохала, Кучма до кінця пробував грати, створюючи враження, що може виставити свою кандидатуру на виборах. На українській політичній сцені Кучма виступав як один з найвдаліших гравців і хоча мав низьку суспільну підтримку, зміг забезпечити відповідну підтримку у середовищі політики та бізнесу.

   Другий сценарій передбачав передачу влади довіреному наступнику. Навіть не маючи над ним цілковитого контролю, існувала можливість продовжувати політику Кучми через систему зв’язків. Утім, вчасно „підготувати“ наступника не вдалося, в тому числі через побоювання конкуренції. Кандидатура Януковича стала дещо запізнілим рішенням, оскільки на той момент з’явився сильний лідер опозиції Віктор Ющенко. Постать Януковича, окрім того, спровокувала зростання популярності Ющенка. В результаті, незважаючи на те, що Янукович зайняв перше місце у рейтингу серед політиків з оточення влади, а також враховуючи використання потужної державної фінансово-адміністративної машини, гарантувати його перемогу було складно. Янукович з’явився як політик, цілком контрольований президентом Кучмою. Ніхто не сумнівався, що це Кучма головний гравець. Лише між другим та третім туром Янукович дистанціювався від чинного президента, але тоді це вже не мало великого значення.

   В підсумку у першому турі 39,90 % голосів віддано Ющенку та 39,26 % Януковичу, що можна вважати безсумнівним успіхом опозиції, якщо взяти під увагу фальсифікації, порушення виборчого права, а також адміністративний чинник у ході кампанії.

   21 листопада відбувається другий тур. Внаслідок численних фальсифікацій оголошують результати, згідно з якими виграє Віктор Янукович. Однак результати екзит-полів суперечать офіційним даним. За даними ЦВК, Янукович набирає

49,6 %, a Ющенко – 46,6 %. Далі, як пам’ятаємо, відбувається Помаранчева революція. Влада вдається до фальсифікацій, не маючи мотивів стріляти в народ. Внаслідок компромісу другий тур повторюють і Ющенко набирає 51,99 %, a Віктор Янукович – 44,20 %.

   У січні–лютому 2010-го відбудуться наступні президентські вибори і наприкінці 2009 року важко передбачити результат. Незважаючи на брудний характер і технології кампанії, це ознака демократії. А на додаток триває запекла боротьба за третє місце. Місце, яке, можливо, стане стартовим майданчиком у наступних виборах 2015 року. Далі, напевно, буде…  

 

Український журнал