Український журнал - 1/2010

Переламати комплекс. Українські лідери повинні побачити у собі лідерів Східної Європи

   Текст: Роман Кабачій, Київ

   Останнім часом мені все частіше пригадується політичний анекдот радянських ще часів про двох собак, котрі, перебігаючи „залізну завісу“ одна одній назустріч, зраджують таємницю: одна біжить у соцтабір поїсти, а інша – в світ капіталізму погавкати. І пригадується він у зв’язку з наростаючою тенденцією використання України у якості вільної трибуни для російських дисидентів, лібералів, вільних журналістів. Причому, – одразу хочу зазначити, – я не бачу в цьому нічого лихого, як витлумачують медіаоглядачі один з аспектів цієї дифузії: мовляв, запрошування російських „телеварягів“ на кшталт Кисельова чи Шустера шкодить українській журналістиці.

    Аргументи, з якими я не хотів би тут багато сперечатися, такі: телепродюсери гірше ставляться до місцевих зірок, московські „зайди“ не поспішають вчити солов’їну, і взагалі – поводяться так, немовби вони до Новосибірська приїхали. Більш глобальний закид – росіяни, втікаючи від путінського режиму в Україну, відтворюють тут собі „маленький малоруський рай“, і не зважають на присутність автохтонів. Утім, любителі вільного слова втікають не лише до Києва, а й до Тбілісі: у листопаді офіційно перебрався до Грузії Олег Панфілов, ще раніше свою запасну ставку на Кавказі створив Матвій Ганапольський.

   Те, що наші телепродюсери не поважають доморощених журналістів, є справою профспілки, і тут нічого, окрім „станьте кращими і сильнішими“, порадити важко. Натомість загроза відтворення російськими лібералами „Юго-Западного Края“ така ж примарна, як і еміграція Наталії Вітренко до улюбленої нею Росії. За часів гетьмана Скоропадського чимало російських білих осіло в Києві, і це не завадило гетьману українізувати армію, заснувати Українську Академію Наук і перший реально український університет. У відкритості намірів до України російської мислячої еліти я переконався, відвідавши відкриту лекцію академіка Російської академії наук Юрія Півоварова, історика і політолога.

   Свого часу я був здивований простеньким фактом: оскільки відносно Середньої Азії Москва знаходиться на захід, то й сприйняття ташкентськими чи бішкекськими елітами Москви було відповідним: вони дивились на неї, як на ЗАХІД. Київ під цим кутом зору знаходиться на Захід відносно Москви, і якби він не був таким, сказати б, „києвоцентричним“, а частіше роззирався навколо, він зрозумів би просту істину: можна і треба бути впливовим. Ми вже знаємо, що саме Україна є винною у тому, що не „запрацював“ ГУАМ; ми підозрюємо, що Україна стане винною у тому, що не „запрацює“ „Східне партнерство“. Але ми навіть в думках не допускаємо, що можемо впливати на нібито незмірно більшого і сильнішого сусіда, яким є Росія.

   Саме це й приїхав сказати до Києва академік Півоваров. Щоправда, темою його лекції була „Еволюція політичної культури в Росії“, і він у її висвітленні був з українськими слухачами, вочевидь, більш щирим, ніж зазвичай: на його думку, нинішня система російської влади ґрунтується на одвічній персоніфікації, і навіть у сучасній конституції РФ президент не входить у жодну із владних систем, а є такою собі царственною надбудовою. Разом з тим кремлівські методи урядування нероздільно пов’язані із т.зв. „властьимуществом“, яке у свою чергу веде до повного ігнорування потреб населення Росії. Юрій Півоваров навів дані, за якими 25 % російських громадян хотіли б зміни існуючої системи правління. Мається на увазі позірність функцій політичних партій, годинниковий механізм „президент/наступник/президент“, відновлення вільних ЗМІ тощо. Все це є наразі в Україні, і, за словами московського гостя, ці 25 %, які є справжніми виразниками модерної російської нації, уважно слідкують за розвитком подій у країні над Дніпром, буквально – „для нас це має шалене значення“.

   Я переконаний, що він не жартував. У його словах не було якогось захвату Україною, закликів „допомоги“, „експорту революції“. Лише впевненість, що якщо в Україні втримається демократія, Росія має шанс змінитися. Країна, яка вимирає цілими регіонами, країна, яка – за словами Півоварова – ще не зупинила свій територіальний розпад, країна бідна і отруєна алкоголем, країна утрачених можливостей і необґрунтованих амбіцій – Росія чекає змін. І коли в Україні з’явиться політик, готовий сприйняти виклик регіонального лідерства, у Москві знайдеться чимало людей, які будуть за це подумки вдячні.